І Ваня записався до сільської бібліотеки.

Спочатку він боявся, що вся інформація може перевантажити його накопичувальні можливості, але все прочитане так вправно і приємно влягалося на поличках, немов його розкладав якийсь педант-акуратист. Необхідну інформацію пам'ять видавала миттєво — варто було лише про неї подумати. За місяць він прочитав стільки, скільки за інших умов не прочитав би за все своє життя. В бібліотеці він набирав з десяток книжок, вкладав їх до наплічника і їхав кудись за село — на річку або до лісу. Прочитував усе це за сім-вісім годин і повертався додому.

Одного разу бібліотекар Іван Сидорович не стерпів. Це був високий сорокарічний чоловік з великими блакитними очима.

— Слухай, тезка, а ти не знущаєшся? — запитав він.

— Тобто? — не зрозумів Ваня.

— Я людина терпляча, але навіщо ти береш кожного дня стільки книжок. Ну добре, я розумію одну, дві, ну три, але не десять!

— Я їх читаю.

— Так уже всі й читаєш? Та на це тиждень треба витратити. За умови, якщо весь час читати.

— Я їх читаю, — ще раз сказав Ваня. — Не вірите? Давайте перевіримо. Ви можете спитати все що завгодно з тих книжок, які я у вас брав.

Ну дуже вже хотілося Вані похизуватися своїм обдарованням.

— Та йди ти.

— Ні-ні, Іване Сидоровичу. Давайте.

— Ну давай, — важко зітхнув бібліотекар, відкрив Ванин формуляр, звузив очі й хитро запитав:

— От ти брав зібрання Островського. Приміром, перший том «Бедная невеста». - Іван Сидорович потягнувся до полички, дістав перший том повного зібрання Островського й відкрив на «Бедной невесте». — Про дійових осіб питати в тебе не буду, а от сюжет, будь ласка.

— Поздно, Владимир Васильич, поздно… Передо мной новий путь, и я его наперед знаю. У меня еще много впереди для женского сердца…

— Стривай, це що? — бібліотекар якось непевно зазирнув до книжки.

— Мар'я Андріївна, донька Незабудкіної звертається до Мєріча. Сторінка двісті дванадцять.

Іван Сидорович, знайшовши сторінку, недовірливо глянув на Ваню.

— Припустімо, — сказав він. — А от на тому тижні ти брав… Е-е-е, — бібліотекар перегорнув кілька сторінок формуляра, — ти брав… от, Олесь Гончар «Перекоп».

Ваня лише посміхнувся й процитував уривок з «Перекопу».

— А ось, Загребельний. «Диво».

Ваня і тут не розгубився.

— Твою ж, вибачте, мать! Хлопче, може, ти якийсь… У мене немає слів. Що ж це…

— Тільки це, будь ласка, нікому, добре? У мене своєрідний дар. Я все пам'ятаю. У мене пам'ять воістину феноменальна.

— Добре-добре, — погодився бібліотекар.

— А можна ще одне прохання? — Ваня торкнувся дееспешної панелі, яка розділяла його та Івана Сидоровича.

— Яке?

— Можете мені ключі від бібліотеки давати на вихідні? У вас зачинено, а я просто місця собі не знаходжу… нудно без книжок.

— Ну, я думаю, ми домовимося, — й Іван Сидорович змовницьки підморгнув.

За місяць Ваня прочитав половину сільської бібліотеки. У планах в нього було дочитати її до кінця канікул. Позаду вже була вся шкільна програма й узагалі вся класика, яка містилася на поличках не дуже великої бібліотеки. А двадцять сьомого липня Ваня дізнався про свій дар більше. Принаймні він не міг не пов'язати його з тим, що він вичитав.

Вишукуючи, що почитати, він набрів на стареньку, випущену ще у середині п'ятдесятих книжку «Легенди нашого краю». Товстезна книжка нагадувала собою телефонний довідник, але останній був уже давно прочитаний, а тому і вивчений.

Читаючи всілякі історичні відомості та легенди про козаків, Ваня натрапив на величеньку статтю із заголовком «Три сили хана Батия». Виявилось, що на початку 1240 року хан Батий зі своїм військом орудували на цих землях, і, за легендою, у Батия був невеличкий шкіряний сундучок, в якому були сховані три міцні долі, завдяки яким полководець отримував ясний розум, незліченні багатства та абсолютну владу. Але щойно Батий перетнув кордони сучасної Угорщини-Румунії-Словаччини, посланець від суздальського князя підступом викрав один з каменів, і Батий почав програвати битву за битвою і врешті був змушений повертатися на береги Волги. Проте зворотним шляхом під Слуцьком знайшов посланця та відібрав камінь, а крадія прив'язав до двох коней та пустив їх попастися.

Закінчувалася легенда тим, що ті три камені ще неодноразово бачили у цих краях, потім вони десь зникли, але куди вони врешті подівалися — невідомо.

Ваня сидів під старенькою вільхою на березі ставка й подумки домальовував історію з трьома силами Батия. Він сам вирішив дописати легенду, в якій наступного разу камінці мали випірнути через триста років у скарбниці кримського хана, проте під час одного з козацьких походів скарбниця мала зникнути, а вже пізніше три міцні долі з'являються у 1647 році. Хто став власником камінців — пояснювати не треба. І начебто у 1654 році разом з підписанням договору між Україною та Олексієм Михайловичем, на додачу великому царю Московії відходив великий камінь рубінове серце, а інші два мали потрапити до польського короля. А ще пізніше рубінове серце з'явилося б у Степана Разіна, загубилося і знову з'явилося у московського царя у 1682 році. Тепер уже у Петра Олексійовича. Й зберігався б цей камінь у скарбниці Романових до появи Распутіна, який неодмінно заволодів би цим каменем, що призвело б до неминучого зруйнування і монархії, і династії Романових.

А от інші два… Спочатку ними володів би Мазепа, а потім Полуботок, чий скарб досі не можуть знайти…

Ваня думав і думав, і вже збирався дійти до революції та громадянської війни, проте почув позаду себе неприємний дівчачий голос.

— То ти і є той сатана?

— Який сатана? — перепитав Ваня, добре розуміючи, про що йдеться.

Перед ним стояла некрасива руда дівчина років сімнадцяти. Округлі форми її пишного тіла випиралися з простенького й безликого сарафана.

— А той. Мені батько розповів. У тебе, кажуть, нечистий вселився, і ти тепер хочеш стати мудрим.

— Мудрим? — здивувався Ваня ідіотському формулюванню.

— Не знаю, так люди говорять.

— Які люди?

— Та всі, - хмикнула дівчина, розвернулася й пішла напростець через поле у бік села.

Дорогою додому Ваня почав помічати косі погляди, які так і сипалися на нього з усіх усюд. Можливо, на нього й раніше так дивилися, проте Ваня цього не помічав і був би, чесно кажучи, радий не помічати і далі. Він їхав уздовж нескінченної гряди зелених парканів, намагаючись чимшвидше дістатися дому. Припікало сонце, від непомірної спеки двоїлося в очах, і здавалося, всі навколо, хто потайки, а хто відкрито, тикали у Ваню пальцями. Навіть діти.

— Сатана, сатана! — дражнилися вони. Принаймні Вані так здавалося.

За кілька днів, улаштувавши істерику батькам, Ваня таки поїхав до міста. Баба Зіна, проводжаючи онука, з притаманною їй стриманістю сказала:

— Головне, Ваня, лихих діл не робити.

Родіон сидів на дитячій гойдалці посеред двору і вдивлявся у спокійне сіре небо. Над двором нависали поверхи вогкої цегли сталінських будинків, чорні, розкарячені дерева якось безрадісно вслухалися у непробивну листопадову тишу.

— А знаєш, я б тебе не пустив викладати філософію. Це ж ти там таких дров наламаєш. Уяви собі: ти, той, хто боїться власної тіні, один перед сотнею американських студентів. Там же одні футболісти та негри. Як ти працюватимеш? Ну як?

— У мене будинок буде з прислугою.

— Ага, і вона захистить тебе від футболістів і негрів.

— Я не думаю, що негри і футболісти вивчають філософію. Швидше за все, на мій курс прийдуть майбутні президенти, фінансисти… Та якось впораюсь. Родя, може, ти заздриш, що у мене буде двоповерховий будинок з прислугою?

— Я не заздрю, а хвилююся за тебе. Знань у тебе на сто тисяч томів, а розуму — піввідра. Тебе ж там заклюють. Знаєш, як тебе називатимуть? Рускій Іван.