Сергій ніколи не забуде того літа. Вони закінчували восьмий клас. Багато хто з однолітків пішов зі школи до ПТУ Але, за традицією, ще ці літні канікули проводили разом із усіма. Ті, кого погоджувалися брати «вцілілі» родичі, направлялися до них, а решта — до табору на Азовське море. Дерику якимось дивом вдавалося щороку вибивати для сиріток морські літні табори, які манерою життя майже нічим не відрізнялися від сиротинця: такі ж порядки, дисципліна, муштра, хіба що море поруч, і немає свиноферми та поля. До табору їздили зазвичай усі, тільки чергувалися таким чином, щоб хтось залишався біля нехитрої господарки — годувати курей, качок, свиней та виполювати бур’яни на городі. Свині та кури їсти хочуть і влітку також, а в полі роботи не менше, аніж восени чи навесні. Сергій відбув свій «агрономський» термін, за віковим статусом був наглядачем і вже збирався з новою зміною в табір, як раптом захворів. Вітрянка. Тож три тижні пробув в ізоляції. Арсен навідував друга, привозячи йому з домашньої бібліотеки книги. І Сергій зовсім не нарікав, що зараз не на морі, а змушений сидіти під замком. Бо ще ніколи він стільки не читав, бо ще ніколи не читав так щиро, не ховаючись.

Три тижні пролетіли швидко. І вже завуч збирався відправляти Сергія в табір до всіх, як по хлопця приїхали… Ті, хто хотів узяти його на решту літа до себе і кому дерик це дозволив зробити. Сергій був не те що здивований, скоріше заскочений зненацька виявом такої турботи, бо у нього там, у великому світі, зовсім нікого не було. А в чотирнадцять років уже не всиновляють. Так, до них інколи приїжджали «гастролери», які, мов товар, вибирали собі діток, хто — бо так треба, хто для розваги. Останні зазвичай «товар» повертали назад. Рідко хто приїжджав справді за дитиною. Вибирали чомусь найчастіше дівчат, і то переважно тих, які мали жалісливий ангельський вигляд. А у віці чотирнадцяти літ взагалі рідко кого всиновляли чи вдочеряли. Зрештою, до пестунчиків долі Сергій ніколи не належав. Тож, хто його хотів взяти до себе на канікули, для нього було загадкою, аж поки на прохідній не зіткнувся ніс до носа з Арсеном та старенькою бабунею в білій хустинці попід руку з ним. Лівою рукою старенька спиралася на кривульку. От хто його захотів до себе взяти! На очі Сергія чи не вперше за останні кілька літ набігли сльози. Але ж Арсен і півсловом не прохопився про ось такий сюрприз!..

Схоже, бабуня правильно зрозуміла збентеження Сергія, бо без зайвих слів пригорнула своєю худою кістлявою рукою голову хлопця до себе:

— Бідне дитятко, бідні мої дітки, — більше слів Сергій не чув, бо старенька плакала.

Бабуня Ніна сама запропонувала Арсену забрати Сергія до них на канікули. І хоч була слабка, досі лежала в лікарні, та все ж наполягла на своєму. Арсен так багато розповідав їй про свого особливого розумного друга, що вона просто не втерпіла та зателефонувала мамі Сьоми (дерика) й попрохала про послугу. Семен Сильвестрович перебував зараз із дітьми на морі, однак відмовити коханій мамці не зміг. Єдина вимога — письмова заява від бабуні Ніни та її присутність під час передавання сирітки з рук у руки. І бабуня Ніна погодилася. Розумні сумні старечі очі, добре ясне обличчя, помережане зморшками, і світло, яке йде від цієї жінки, — це все бабуня Ніна.

До міста добиралися на автівці. І відразу до лікарні. То лікар бабуні Ніни, також один із численних племінників старенької, попросив свого приятеля відвезти та привезти назад нечемну пацієнтку.

Простора світла палата з вікнами на схід. Велике вікно. Два ліжка. Одне застелене тільки покривалом поверх голого матраца. Видно, у бабуні сусіда нема. Бабунине ліжко виглядає так, наче та відходила щонайбільше на кілька хвилин. Поруч на тумбочці купа якихось баночок, пілюль. У кімнаті пахне валер’янкою. Хлопці сідають поруч на порожнє ліжко.

Бабуня важко зітхає:

— Натомилася я, хлопчики! Ох, натомилася! Давай, Сергійко, нарешті по-справжньому знайомитися. Мене звати бабуня Ніна. Ой, та що там! Ти це і так знаєш. Я рада, що мій Арсенко знайшов справжнього друга.

Вона говорить без пафосу, спокійно та лагідно. Голос трішки скрипучий, мабуть, від старості:

— То ти й справді Лічозір? — запитує Сергія бабуня.

— Лічо… хто? — Сергій кліпає збентежено та трішки знічено очима. — Ні-ні, ви очевидно не так зрозуміли Арсенка. Я — Сергій, прізвище — Безхатченко. Хоча у вашому припущені є доля правди, бо дуже хочу стати астрономом, і тому, напевно, ви подумали, що я той, тобто не зовсім, не той… Е-е-е-е…

Затнувся, розводячи в сторони руки, наче виправдовувався за своє дурнувате прізвище. Якого не вибирав і яке вибрало його.

— Нічого я не наплутала, серденько, — бабуня говорила тихо і всміхалася.

Укрите зморшками, мов пооране поле навесні, обличчя. Але то зовсім не псувало її, навпаки — стільки світла було в маленькій худенькій жінці, аж Сергію раптом захотілося притулитися до неї ще раз, торкнутися кінчиками пальців сяйва, що розливалося довкола старенької. Він не знав, чи вірить у Бога. Точніше, не так. У Бога він вірив, а от у чудні ритуали, які проповідували ті, що начебто були його посланцями на землі, — не дуже. Інтуїтивно знав — то все фальш. Сироти — вони такі: рентгеном проскановують та відчувають брехню й облуду. А тут… Світло і зовсім нема навіть тіней. Уперше з Сергієм таке.

— Ой, синочку, стара зовсім стала й не так висловилася, однак не наплутала. Лічозорами в давні часи називали тих, хто не має власної оселі та змушений мешкати на вулиці, спати під розчиненим навстіж небом, тобто лічити зорі.

— Я ж тобі казав, Сергію, бабуня — колишня учителька мови. Знає майже все, — вставив і своїх п’ять грошиків щасливий Арсен. Йому подобалося, що поруч і Сергій, і бабуня.

— А! Лічозори — то бомжі? — не цілком розумів Сергій, тому робив припущення.

— Та що ти таке кажеш? Жартуєш? — бабуня зайшлася хриплуватим сміхом і закашлялася.

Сергій не знав, що робити, бо кашель старенької був надривистим і важким. Почувався винуватим. Жінка кашляла довго й натужно, аж зблідла, руки затремтіли. Арсен приклав склянку з водою до уст старенької. Пила маленькими ковточками, вода через кашель майже вся виливалася і цівочкою сканувала поораною зморшками борідкою на кінці білої хустини, в яку була зав’язана.

Віддихалася. Арсен із Сергієм стурбовано дивилися на бабуню. Вона, бліда та втомлена, якусь мить сиділа з закритими очима, обіпершись на спинку ліжка. А коли обличчя нарешті стало таким, як і раніше, озвалася:

— Арсенку, синку, принеси ще водички. Ти знаєш якої, а то ця, тутешня лікарняна, мені аспериною віддає. Не турбуйся, зі мною Лічозорик посидить. Правда ж, Сергійку?

Сергій ствердно кивнув, перевівши погляд із бабуні на тумбочку.

— І не хвилюйся, синку. Я чемно вип’ю усі ліки. Ось ти принесеш водички, і я вип’ю.

Арсен стурбовано захитав головою:

— Добре-добре, бабуню! Не хвилюйтеся. Сергію, пильнуй тут. Я швиденько. П’ять хвилин.

Арсен стрімголов вибіг із палати.

— Вибачте, що змусив вас кашляти, — винувато промовив Сергій.

Бабуня поклала свою суху та худу руку на Сергієву. Рука тепла та легка, мов пір’їнка.

— Ну що ти, солодяточко! Ходи до мене ближче, сядь поруч, і ми поговоримо.

Сергій сів на ліжку коло бабуні. Опинився так близько біля старенької, що міг добре розгледіти кожну зморщечку на її обличчі, потріскані губи, сиві вії над такими ж посивілими від старості, колись, може, й блакитними, очима. Бабуня всміхнулася і заговорила:

— Мій кашель — то давній мій ворог, — говорила вже спокійно. — А ворог, якщо він старий-престарий і разом із тобою зістарівся, з часом зачинає здаватися давнім приятелем, і коли довгенько не навідується на гостину, то злий знак.

Сергій зачудовано слухав. Вона ще й жартує.

— То все мої слабкі бронхи, синку, таке давно зі мною. Ще від війни. Перенесла пневмонію, мало тоді не вмерла, а кашель — то наче плата за життя. Мудрі ескулапи запевняли мого чоловіка, що я зі своїм хронічним бронхітом при паскудній львівській погоді довго не протягну. А, бачиш, ніхто з людей не знає, кому скільки Той, що вгорі, налічив. Досі жива! Хоча добре знаю, синочку, що мені вже давно пора. Майже вісімдесят літ — то таки замного для хворих бронхів! — усміхалася, й одні зморшки на її обличчі розгладжувалися, а нові з’являлися.