— Не можу сказати.

— Шість тисяч на рік. Ось вона, ціна розуму, встановлена, як бачите, в дусі американських ділків. Я довідався про це випадково. Це більше, ніж отримує прем’єр-міністр. Це дає вам уявлення про прибутки Моріарті й масштаби, в яких він діє. Ще одна подробиця: я поцікавився кількома останніми чеками Моріарті — звичайнісінькими, найбезневиннішими чеками, якими він сплачує свої господарські рахунки. Їх було видано на шість різних банків. Що ви на це скажете?

— Справді дивно! А що скажете ви?

— Те, що він хоче запобігти пліткам про його багатство. Жодна людина не повинна знати, скільки грошей він має. Певна річ, що в нього не менше ніж двадцять рахунків у різних банках: найбільшу їхню частину розміщено, мабуть, у Німецькому банку чи в «Ліонському кредиті». Якщо вам випадуть раптом один-два вільні роки, то раджу вам присвятити їх вивченню особи професора Моріарті.

Інспектор Мак-Дональд цілком заглибився в розмову. Його розібрала цікавість. Але практичний шотландський розум урешті змусив його повернутися до справи.

— Постривайте, — сказав він. — Ви з вашими бувальщинами відхилилися трохи вбік, містере Холмсе. Зараз нам лише відомо, що між професором та злочином у Берлстоні існує певний зв’язок. Такий висновок ви зробили з того попередження, що його надіслав оцей Порлок. Чи можемо ми припустити щось іще?

— Можемо висловити кілька здогадів про причину вбивства. Як я зрозумів з ваших слів, це вбивство здається незбагненним або принаймні не піддається поясненням. Коли ж звернутися до згаданих нами джерел злочину, тут можуть бути дві різні причини. По-перше, вам слід знати, що Моріарті тримає своїх людей у залізних лещатах. Порядки в його спілці жахливі. У його кодексі існує тільки одне покарання — смерть. Отож ми можемо припустити, що цей убитий Дуглас, який міг бути одним з людей цього короля злочинців, зрадив свого проводиря. Він дістав кару, й про це дізналися всі, щоб страх смерті зробив їх ще покірнішими.

— Це лише припущення, містере Холмсе.

— Інша причина — це одна із звичайних шахрайських витівок Моріарті. Чи було там щось украдено?

— Я не чув про таке.

— Якщо було, то це, звичайно, свідчить проти першого припущення і на користь другого. Моріарті могли залучити до цієї справи обіцяною часткою від здобичі або запросити керувати нею за певну платню. І те, й друге однаково можливе. Але хоч як би там було, — навіть коли існує третє пояснення, — відповіді на ці питання слід шукати в Берлстоні. Я добре знаю нашого професора, тож певен: там залишилося дещо таке, що врешті-решт приведе нас до розв’язки.

— Тоді їдьмо до Берлстона! — вигукнув Мак-Дональд, підхопившись зі стільця. — О Боже! Я й не думав, що вже так пізно. Даю вам, джентльмени, п’ять хвилин на збирання.

— Цього вистачить нам обом, — підводячись, відповів Холмс. Він швидко змінив свій халат на дорожнє пальто. — А по дорозі, містере Маку, розкажіть мені все, що знаєте.

Того «всього» виявилось занадто мало, але все-таки досить, аби переконати нас, що ця справа варта якнайпильнішої уваги фахівця. Холмс, вислухавши скупі, незначні подробиці, пожвавішав і раз у раз потирав свої тонкі руки. Довгі тижні нудьги залишилися позаду, і тепер він нарешті знайшов гідне застосування своїй дивовижній енергії, як це буває в талантовитих людей, коли тривалий час не користуються їхніми послугами. Бездіяльність робила його гострий розум неначе тупішим та іржавішим.

Очі Шерлока Холмса блищали, бліді щоки зарум’яніли, все його обличчя немовби освітилося якимось внутрішнім світлом. Сидячи в кебі, він уважно слухав Мак-Дональдову коротку розповідь про загадку, що чекала нас у Сасексі. Інспектор, як він сам пояснив, одержав письмовий звіт про цю пригоду з першим ранковим потягом. Тамтешній поліційний офіцер Вайт Мейсон — його близький друг; через те Мак-Дональд дістав це повідомлення швидше, ніж це звичайно трапляється, коли когось із Скотленд-Ярду викликають на село. Для столичних фахівців це занадто холодний слід.

— Ваш приятель, здається, не дурень, — зауважив Холмс.

— Так, сер, Вайт Мейсон — дуже ділова людина, як я можу судити,

— Гаразд. Що ви ще скажете?

— Нічого. Всі подробиці він розповість нам на місці.

— Тоді звідки ви довідались про Дугласове ім’я й про те, що його жорстоко вбито?

— Про це йшлося в офіційному повідомленні. Там не було слова «жорстоко» — це неофіційний вислів. Там було ім’я — Джон Дуглас. Зазначено, що причина смерті — постріл у голову з мисливської рушниці. Наведено також час убивства — невдовзі по півночі. Далі додано, що не підлягає сумніву: це вбивство, але поки нікого не заарештували. Наостанок сказано, ніби це загадкова пригода з деякими незвичайними рисами. Це все, містере Холмсе, що ми зараз маємо.

— Тоді, з вашої ласки, ми на цьому й зупинимось, містере Маку. Будувати припущення на непевному ґрунті — це ганьба для нашого фаху. Поки я бачу тільки два незаперечні факти — великий мозок у Лондоні і вбиту людину в Сасексі. А між ними — ланцюг, який ми повинні дослідити.

А тепер я попросив би дозволу облишити розповідь про свою скромну персону й описати події, які сталися до того, як ми прибули на місце таємничої пригоди, про яку багато що довідалися пізніше. Тільки таким чином я можу познайомити читача з людьми, пов’язаними з цією дивною пригодою, і з тими загадковими обставинами, за яких їм судилося зіткнутись зі своєю долею.

Село Берлстон — невеличка, дуже давня купка дерев’яних хатинок біля північної межі графства Сасекс. Кілька століть воно не знало змін, але впродовж останніх років його мальовниче розташування привабило багатьох заможних сквайрів, чиї вілли тепер стоять серед тамтешніх лісів. Ці ліси, очевидно, — околиця величезного Вільдського лісу, що сягає північної межі Крейдяних Горбів. У самому селі з’явилося багато дрібних крамниць, що обслуговують значно зросле його населення; завдяки їм Берлстон швидко перетворився зі стародавнього села на сучасне місто. Довкола його оточують невеликі оселі; найближче місто, Танбридж-Вельс, — аж за десять — дванадцять миль на схід, поблизу самісінької межі графства Кент.

За півмилі від міста, посеред старого парку, відомого своїми могутніми буками, стоїть давній Берлстонський замок. Частину цієї славнозвісної будівлі зведено ще за доби перших хрестових походів, коли Х’юґо де Капюс спорудив фортецю в маєтку, подарованому королем. Вона помітно постраждала від пожежі 1543 року, але дещо з цієї будівлі, закіптюжене димом, уціліло; і ось за доби короля Якова[6] на місці руїн феодального замку постала нова цегляна будівля.

Ця садиба, з її численними шпилями та вузенькими віконцями, виглядає нині так само, як її побудували на початку сімнадцятого століття. З двох ровів, що оточували колись маєток, один зовсім пересох і тепер скромно слугує городом. Інший рів досі наповнений водою, має сорок футів завширшки, кілька футів завглибшки і оточує замок з усіх боків. Рів живить своєю водою маленький струмок, тож ця водойма ніколи не перетворюється на суху канаву. Вікна на першому поверсі замку лише за фут від поверхні води.

Єдина дорога до замку веде через звідний міст, ланцюги та корба якого давно заржавіли. Останні власники садиби були, проте, люди енергійні, тож міст щовечора підіймавсь і щоранку опускавсь. Завдяки тому, що цей давній феодальний звичай відновили, замок щоночі перетворювався на справжнісінький острів — ця деталь мала безпосередній зв’язок із таємницею, що невдовзі привернула увагу всієї Англії.