— Але стривайте-но, — зауважив сержант, чий неквапливий сільський розум і досі не забував про відчинене вікно. — Може, то й правда, що вбивця втік через рів; але як він міг потрапити до будинку, коли міст було піднято?

— Отож-бо й воно, — відказав Баркер.

— О котрій годині підняли міст?

— Близько шостої, — відповів ключник Еймс.

— Але я чув, — сказав сержант, — що зазвичай його підіймають, коли заходить сонце. Цієї пори воно заходить десь пів на п’яту, а не о шостій.

— Місіс Дуглас чекала гостей до чаю, — пояснив Еймс. — Я не міг підняти міст раніше, ніж вони підуть.

— Виходить, він прийшов знадвору, — мовив сержант. — Якби хто-небудь прийшов знадвору, він мусив би перейти міст до шостої години й сидіти в засідці доти, доки містер Дуглас по одинадцятій не увійшов до цієї кімнати.

— Отож! Містер Дуглас щовечора обходив будинок, щоб подивитися, чи всюди загасили світло. Через те він зайшов до цієї кімнати. Убивця чекав на містера Дугласа й застрелив його. Потім він утік через вікно й залишив тут рушницю. Я бачу все це так; нічого іншого уявити собі просто не можна.

Сержант несподівано підняв з підлоги картку, що лежала біля мертвого тіла. На ній було грубо накреслено чорнилом літери «Д. В.» і число 341.

— А це що таке? — спитав він, підносячи картку до очей.

Баркер здивовано поглянув на картку.

— Я ніколи не бачив її раніше, — сказав він. — Це, мабуть, залишив убивця.

— «Д. В. 341». Нічого не розумію. — Сержант крутив картку в пальцях. — Що воно за «Д. В.»? Напевно, чиїсь ініціали. Що ви там ще знайшли, докторе Вуде?

Цією знахідкою виявився важкий молоток, що лежав на килимі перед каміном, — міцний робочий молоток. Сесіл Баркер показав на коробочку з мідяними цвяхами, яка стояла на камінній полиці.

— Містер Дуглас учора перевішував картини, — сказав він. — Я сам бачив, як він стояв на цьому стільці й прибивав велику картину. Ось звідки тут узявся молоток.

— Покладіть-но його краще на килим, туди, де взяли, — наказав сержант, задумано почухавши потилицю. — Тут треба неабияких розумників, щоб докопатися до дна. Навіть для лондонських фахівців роботи досить. — Він підняв угору лампу й поволі пішов по кімнаті. — Овва! — схвильовано вигукнув сержант, відсунувши завіску з іншого боку. — О котрій годині завісили вікно?

— Коли засвітили лампи, — відповів ключник. — Відразу по четвертій.

— Тут хтось переховувався, це напевно. — Сержант підніс світло до слідів брудних чобіт у кутку. — Якщо пристати на вашу думку, містере Баркере, то вбивця мусив увійти до будинку по четвертій, коли штори було спущено, але до шостої, коли міст іще не було піднято. Він прослизнув до цієї кімнати — першої, яку побачив. Іншого місця для схованки тут немає, тож він заховався за шторою. Все цілком зрозуміло. Той чоловік, напевно, збирався пограбувати будинок, але містер Дуглас побачив його; злодій убив містера Дугласа і втік.

— Так само здається й мені, — сказав Баркер. — Але чи не марнуємо ми дорогий час? Може, краще обшукати околицю, поки вбивця не встиг утекти?

Сержант на якусь хвилину замислився.

— До шостої ранку потягів звідси немає, тож залізницею він утекти не зможе. Якщо ж ітиме дорогою, то кожен зверне увагу на його брудні чоботи. Та і я будь-що не можу звідси піти, поки мене хтось не змінить.

Лікар з лампою в руці уважно оглядав тіло.

— О! Що це за знак? — спитав він. — Він має якийсь зв’язок із злочином?

Небіжчикова права рука була вивільнена з халата й оголена до ліктя. Біля зап’ястка виднів дивний бурий знак — трикутник у колі, що добре вирізнявся на світлій шкірі.

— Це не татуювання, — пояснив лікар, поглянувши поверх окулярів. — Я ніколи ще такого не бачив. Це тавро, на зразок того, яким мітять худобу. Що це може означати?

— Я не знаю, що це означає, — відповів Сесіл Баркер, — але останні десять років я багато разів бачив цей знак у Дугласа.

— І я теж, — додав ключник. — Щоразу, коли господар засукував рукави, я бачив у нього цей знак. Я завжди з подивом думав, що він може означати.

— Отже, знак тут ні до чого, — мовив сержант. — Але все-таки це дуже дивно. Тут усе занадто дивне. Що там ще?

Ключник із вигуком здивування показав на простерту руку вбитого.

— Вбивця зняв у нього обручку! — видихнув він.

— Що?

— Так! Господар завжди носив свою обручку на мізинному пальці лівої руки. Оцей перстень, зроблений із золотого самородка, він носив вище від обручки, а цей перстень-змійку — на середньому пальці. Ось перстень із самородка, ось змійка, а обручки немає.

— Це правда, — підтвердив Баркер.

— Тоді скажіть мені, — мовив сержант, — він завжди носив обручку нижче від персня?

— Завжди!

— То вбивця, чи хто він там був, спершу зняв цей перстень із самородка, потім — обручку, а потім знову повернув на місце перстень?

— Так!

Сільський полісмен похитав головою.

— Мені здається, що швидше ми передамо цю справу до Лондона, то буде краще, — сказав він. — Вайт Мейсон — чоловік спритний. Жоден тутешній злочин не буває аж надто складним для Вайта Мейсона. Але все-таки, схоже, доведеться звернутися до Лондона. Я без будь-якого сорому ладен сказати, що ця справа нам не до снаги.

О третій годині ночі за терміновим викликом сержанта Вільсона до Берлстона приїхав у двоколці начальник сасекської поліційної управи. З першим ранковим потягом він послав повідомлення до Скотленд-Ярду, а опівдні вже вітав нас на берлстонському вокзалі. Вайт Мейсон був спокійний, розважливий чоловік у широкому твідовому сурдуті. Зі своїм чисто поголеним, засмаглим обличчям, міцною статурою й трохи кривими ногами в гетрах він скидався радше на дрібного фермера чи лісничого, ніж на вельмишановного провінційного криміналіста.

— Дивовижна пригода, містере Мак-Дональде! — раз у раз повторював він. — Газетярі позлітаються сюди, як мухи, тільки-но почують про неї. Але ми, сподіваюся, скінчимо свою справу раніше, ніж вони пхатимуть сюди свій ніс. Тут знайдеться багато цікавого для вас, містере Холмсе. І для вас, докторе Ватсоне, теж, — медикові тут буде достатньо роботи. Я замовив для вас кімнати в заїзді «Вествільський герб». Інших заїздів тут немає, проте я чув, що там чисто й затишно. Полісмен перенесе туди ваші речі. Прошу, джентльмени, коли ваша ласка.

Він був дуже метушливий, лагідний чоловік, цей сільський детектив. Через десять хвилин ми вже були в своїх кімнатах, а ще через десять сиділи у вітальні й намагалися разом звести докупи картину тих подій, які я переповів вам у попередньому розділі. Мак-Дональд часом занотовував щось у записнику, а Холмс задумано слухав, і на обличчі його з’являлися то здивування, то щире захоплення, з яким ботанік оглядає рідкісну, цінну квітку.

— Чудово! — вигукнув він, коли розповідь скінчилася. — Справді чудово! Я не пригадаю жодної справи, що мала б такі дивовижні риси.

— Я так і думав, що ви скажете це, містере Холмсе, — задоволено мовив Вайт Мейсон. — Зараз я розповім вам, що тут у нас діється — відтоді, як сержант Вільсон викликав мене о третій годині ночі. О Боже, я мчав сюди, мов хорт! Але поспішати так, може, й не варто було, бо я все одно нічим би тут не зарадив. Сержант Вільсон зібрав усі факти. Я перевірив їх і додав кілька власних висновків.

— Яких? — нетерпляче спитав Холмс.

— По-перше, я оглянув молоток. Тут мені допоміг доктор Вуд. На молотку не було жодного сліду крові. Якби містер Дуглас оборонявся цим молотком, він неодмінно вдарив би ним убивцю, а тоді вже впустив би на підлогу. Але там немає жодної краплинки крові.

— Це ще нічого не доводить, — зауважив інспектор Мак-Дональд. — Траплялися вбивства за допомогою молотка, коли на ньому не залишалось ніяких слідів.

— Так. Це справді нічого не доводить. Якби там були плями, це стало б нам у пригоді. Проте плям не було. Тоді я оглянув рушницю. Її було набито шротом, і курки, як засвідчив сержант Вільсон, скручено так, щоб обидві цівки вистрелили водночас, — задля того, мабуть, щоб не промахнутись. Обрізана рушниця має завдовжки не більш ніж два фути — її можна легко пронести під одягом. Повного імені фабриканта немає — лише друковані літери «ПЕН» на планці посередині, а решту імені одпиляно.