Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу — сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.

www.kraftfoods.com.ua

Він приплив на острів і застрелився.

Він приплив на острів, припнув до берега човна, дістав з човна рушницю і застрелився.

Він приплив на цей маленький безлюдний острів, розташований майже посередині лісового поліського озера, припнув до берега човна, дістав із човна рушницю і застрелився.

Вже коли припнув човна, він озирнувся. Сонце поволі сідало за ліс, хоча й торкнулося лише вершків дерев, кидало на воду золотаво-червонясті відблиски, і вона здавалася від того теж червоною.

«Як моя кров, коли вона витікатиме», — подумав чоловік, який приплив на човні. (Човен старий, розсохлий, залатане днище: шматки сосни й дуба, в одному місці заткнуто прямокутником соснової кори, по боках у двох місцях просмолено, одним словом, цей човен міг би багато чого розповісти).

Думка про кров його потішила. Непогана остання думка. Проста і холоднокровна. Так і повинно бути. Він дістав з човна рушницю, звів курок, торкнувся рукою шматка холодного металу.

Ще коли він плив сюди, то побачив, як з-за лісу над озером вилітає журавлиний ключ.

«Чому журавлі, літо ж тільки починається? — подумалось йому. — Ці журавлі несправжні. Вони з моєї уяви. Рядок з ненаписаної поезії. Гм… Треба запам’ятати…»

Він подумав, що це буде останній зблиск пам’яті. Журавлі в його пам’яті проживуть довше, ніж журавлі в його очах. В очах? Але ж цих журавлів не було…

І тут він подумав, що ці птахи вилітають з осені його душі. Осені, яка не настане. Осені, що минула. Ще один рядок.

Крізь цю осінь парком бігла до нього Ліда. Поли її пальтечка підхоплював осінній вітер. Той вітер силувався її підняти.

Він став налягати на весла. Тільки так можна було втекти від дівчини, яка бігла до нього крізь осінь, крізь листя, крізь шум гілля, з якого листя ще не опало, крізь гілляччя, яке хапало її за руки, крізь хащу, що виростала з цього гілляччя, крізь туман, сизий і сивий, схожий на велике сіре полотно, на якому проступають обриси цього парку, швидше лісу, де кожне дерево розростається до неймовірних розмірів.

Дівчина, що бігла, ставала все більшою й більшою. Вона доростала до висоти дерев, її руки простягалися над парком-лісом, а поли пальта ставали хмарами.

«Ідіотське прагнення до красивості, — подумав він. — Я ніколи його не позбудуся. Навіть перед смертю. Воно мов той нав’язливий пес у реп’яхах, що йде і йде, проводжає до самого дому, а ти ще довго пам’ятаєш його погляд. Ну що ж, мій пес провів мене до цього острова».

Він знав, що Ліда ніколи не добіжить до нього. А якщо добіжить, то поглине його, немов цей туман ліс, немов осінь поглинула літо, немов… Досить!

Він дістав із човна рушницю. Рушниця була старою, ще з радянських часів. Хтозна, через скільки рук вона пройшла, перш ніж потрапити до нього. А може, й ні. Може, вона належала тільки Петрові? Тобто не Петрові, а Георгієві. Петро теперішній, йому рушниця вже не могла належати.

Він побачив, як чоловік стоїть біля порога і озирається. Він чогось немовби шукає у хаті, яку збирається покинути. Цей чоловік — він сам.

— Можна, я візьму цю рушницю? — зрештою питає він.

— Рушницю? — Ніна подивилася не те щоб здивовано, а так, немовби вони зустрілися після довгої, страшенно довгої розлуки, тільки до радості від зустрічі примішується нерозуміння — навіщо він повернувся?

Він десь уже бачив цей погляд, такий самий погляд, його так зустрічали. Ліда? Ні, то була ця жінка, котра стояла перед ним. Так він зустрічався саме з Ніною. Чомусь пам’ять йому підказувала, що мало бути тільки з Ніною. Але пам’ять не могла здобути саму суть згадки — де і коли? Де і коли, ось у чому суть. Де і коли?

— Рушницю, — він шукав поглядом те, що хотів забрати і не міг знайти.

Втім, він знав, де рушниця висить. У коморі, відразу за дверима, на цвяшкові, міцному, як і все у цій хаті. За час життя тут він кілька разів підходив і гладив рушницю своїми довгими тонкими пальцями.

— Навіщо тобі рушниця?

Ніна вже дивилася стривожено. Справді стривожено, сполохано, і це його порадувало. Певне, він цього чекав?

— На пам’ять про тебе. Мушу ж я щось залишити собі на пам’ять.

— Спогад, — вона кволо посміхається. — Хоча спогади у тебе будуть недобрі. І це закономірно. Я на тебе зовсім не ображаюся. Не ображатимуся, — поправляється вона. — Не ображатимуся за спогади, за слова, які б ти сказав. Усе закономірно.

«Навіщо?» — він не вимовив цього слова.

«Навіщо все це було потрібно?» — таким мало бути продовження запитання.

— Я принесу тобі рушницю, — сказала Ніна й направилася до комори — швидко, поспішно.

Чи йому здалося?

«Тепер я себе обдурюю, — подумав він. — Обдурюю. Обдурюю не спогадом, а перериванням цього спогаду, його спотворенням».

Перед його очима постала червона безформна пляма. Потім вона стала чомусь фіолетовою і почала набувати якихось знайомих обрисів. Обрис острова? Жінки?

Він ще раз озирнувся. Над островом володарювала тиша. Сонце сяде, сховається за лісом ще за якусь годину, а то й дві. Може, почекати, доки воно сяде, доки над островом розпростає крила вечір, ліпше ніч, а тоді в темряві зробити те, що задумав? Він все одно зробить. Все вже вирішено, він відступати не звик, сенсу далі продовжувати фізичне існування його тіла нема, то яка різниця, коли прикласти цю рушницю до грудей?

Різниця була, і він це добре знав. Відтягуючи час, він програвав поєдинок із самим собою. З тим, ким він є. Пострілу все одно ніхто не почує. Озеро лісове, до найближчого села шість кілометрів, це він знає напевне.

Озирнувши острів втретє й востаннє, він ще подумав, що годилося б його оглянути. Острів мав форму неправильного спотвореного чотирикутника. Прикинувши на око, можна було визначити, що його площа соток п’ятнадцять-двадцять, ну, може, двадцять п’ять, хоча навряд. З того краю, до якого він причалив, берег був піщаний, далі росла вже доволі густа трава, за якою розпочиналися кущі верболозу. За кущами гайочок вільшняку, обіч, наче вибігли з того гайка, три берізки — дві майже зрослися, третя збоку. Ще далі, на віддалі метрів десяти від беріз — єдина розщеплена і розкарячкувата сосна. Схожа на жінку, що нахилилася над озером — може, збиралася прати. «Випрати мою па м’ять», — подумав.