Сильвестр давно жив поза світом вічних пиятик, дитячого крику (на час, коли він став дев’ятикласником, одружився брат, привівши дружину в ту ж саму двокімнатну хатину, де в них з’явилася донька, і привела приймака старша сестра Софія). Він був чужим, виродком у цьому світі, єдиний із дітей Васильчуків учився майже на «відмінно». Він якийсь час жагуче хотів потрапити у компанію, де заправляв той же Князь, але хлопцеві, котрий мав двійко старих пранихперепраних штанів, єдиного — на літо й зиму — піджака та дві сорочки, — дорога на князівські вечірки, де збиралися діти тодішньої сільської «еліти» — голів колгоспу, сільради, сільпо, вчителів і т. д., — була заказана. Зрештою, він не переживав особливо. Запоєм читав усе, що потрапляло під руки, годинами просиджував у сільській бібліотеці. Як солдат в армії рахує дні до «дембеля», так він рахував час до закінчення школи. Хотів після восьмого класу поступати в педучилище, але тоді якраз до них і прийшла Ніна.

Свій серед чужих, чужий серед своїх — навіть це визначення не підходило для Сильвестрастаршокласника, який прийняв рішення, швидше на рівні підсвідо мості, лишитися в дев’ятому класі, яке перекреслювало попереднє — будь-що і якомога швидше вирватися зі свого сімейного і шкільного пекла. На той час він був скрізь чужим. Чужим у рідній хаті, де його презирливо називали виродком і ще презирливіше чистюлею, а донедавна батько та старший брат могли й відлупцювати — тільки тому, що потрапив під руку. Пити в сім’ї Васильчуків діти починали з десяти років, а то й раніше. Сильвестр, як міг, опирався цьому. Коли збиралася чергова трапеза (а це траплялося через день, якщо не щодень), він старався зникнути з дому. Коли ж це не вдавалося і не міг відкрутитися (ти ж уже дорослий хлопець!), він випивав півсклянки чи склянку, а потім непомітно зникав з хати і за напіврозваленим хлівом чи у верболозі, що ріс неподалік, закладав два пальці до рота, аби якомога швидше звільнитися від ненависної самогонки. Своїх батьків, братів і сестер, як молодших, так і старших, він не те що не любив, а був майже абсолютно байдужим до них. В сім’ї знали, що коли йому доручити няньчити молодшого братика чи сестричку, ті отримували повну свободу: блукати вулицею, заснути в будці сусідського пса чи збирати, сидячі, на городі, в жменю і пробувати на смак личинки колорадського жука. Все ж іноді він міг розказати казку чи навіть обібрати і зварити їм картоплю. Так само міг винести з хати стару засмальцьовану ковдру чи куртку, щоб вкрити батька чи матір, котрі заснули на колоді під тином або й просто на землі.

Зате він почувався своїм у царстві слів, уже написаних і подарованих цьому світу іншими. Знав напам’ять безліч віршів, притому хороших, геніальних і поганеньких. Легко запам’ятовував цілі уривки з повістей і романів Нечуя-Левицького, Франка, Стельмаха, оповідань Коцюбинського. Він смакував словами, наче гурман доброю їжею, він хмелів від них, наче алкоголік від горілки. Часом він, сидячи в саду чи тому ж лозняку, повторяв їх слово за словом, речення за реченням, припасовував по-своєму, сперечався з написаним. Іноді йому здавалося, що він кладе ті слова на язик і відчуває їх терпкий смак, їхню пахучість, солод чи гіркоту.

Якось виблювавши після чергового вимушеного прийняття чарки горілки, він став читати напам’ять вірш Андрія Малишка і раптом відчув, як легшає на душі. Спосіб виявився випробуваним і надійним, ним Сильвестр користувався не раз після вимушених пиятик, після сварок з батьками і запотиличників від брата Олександра, якого назвати Сашком чомусь у нього ніколи не повертався язик. Підозрюємо, що вибір вірша Малишка «В житті є сонце і мета» був чисто випадковим, це перше, що прийшло до голови після огидної блювоти, яка вивернула під ноги склянку не менш огидної бурякової самогонки. Все ж рядки другої строфи цього вірша:

Сильвестр повторював відтоді не раз. Але ніхто не міг прийти на його безмовний поклик. Його прагнення вчитися у сім’ї, де навіть профтехучилище не могли осилити, проте закінчували середню школу, оскільки діяв грізний закон про загальнообов’язкову середню освіту, викликало цілком природну відразу. У школі з вчителями у нього десь із класу п’ятого існувала своєрідна гра: вони намагалися зловити його на помилках і неточностях, він демонстрував той обшир знань, на який був здатний. В літературі, мовах (українській і російській), географії, історії, біології, хімії — тому, що справді знав, у математиці й фізиці — тому, що мав добру пам’ять. Зрештою учителі почали ставитися до нього, як до дива і священної тварини, на зразок єгипетського жука-скарабея — доторкнутися огидно (з сім’ї алкоголіків, одягнутий біднопребідно, від одягу тхне прілістю запущеної хати, на вустах не то зневажлива, не то байдужа посмішка), але потрібно зважати, бо щось незвичне є в цьому хлопцеві. Втім, багато хто в селі був переконаний, що він зовсім не син Івана Васильчука, а… тут були різні варіанти: практикант-зоотехнік, перевіряючий з району і навіть один з численних заїжджих голів колгоспу, котрі побували у Вербці.

Учні ставилися до заглибленого в себе дивака трохи з повагою, трохи зневажливо, трохи із здивуванням, трохи з острахом, що, проте, не заважало в нього безбожно списувати. Друзів Сильвестр не мав та й не прагнув мати. Хоча в глибині душі він, звісно, хотів би належати до князівського гурту — до нього, повторимо, входили діти сільської еліти (якщо можна вжити це слово), притому відразу з кількох класів. Але сам Князь дав зрозуміти, що для них він теж щось на зразок недоторканого.

Все змінилося з появою в селі і в класі Ніни. Вона якось так зуміла поставити, що майже відразу дозволила себе вважати дівчиною ОлегаКнязя, яку той швидко обрав взамін давньої дружби з першого класу з Катею Рощук, донькою завідуючої сільською їдальнею. Спроби опору з боку Каті були відразу вбиті в зародку самим Князем. Та водночас дуже скоро стало зрозуміло, що ця нова дівчинка приручила неформального лідера дев’ятого, а згодом десятого класу.

Сильвестр відразу або майже відразу закохався у Ніну. Це була перша людина в його житті, яка викликала у нього справжній інтерес. Він не прикладав її до своїх тимчасових потреб, не оцінював, чи треба їй посміхнутися, — як вчительці, котра, звісно, тупа, але може поставити добру оцінку, чи однокласниці, яка, звичайно, підла, але за якесь добре слово може й не зробити чергову підлість. Він з нею просто розмовляв — легко й невимушено, сипав цитатами і цілими віршами, демонстрував ерудицію й давав поради. Незабаром весь клас зрозумів, що він закохався. Наче заперечуючи цю очевидну істину, він ще більше замкнувся, якщо розтулював рота, то лише коли його викликали до дошки. Ніна ставилася до нього рівно, як і до інших однокласників, — могла щось запитати, коли не знала, могла заперечити, могла пожартувати, та коли він знову замкнувся, вона раптом запропонувала провести в школі театралізований поетичний вечір, і ведучим на ньому мав бути не хто інший, як Сильвестр.

Настала пора опустити цілий розділ. Настала пора покликати інший жанр. П’єсу. Драма (чи мікродрама) на три дії. Дія перша — вересень, осінь, початок навчання в десятому класі. Дія друга — літо, десять років по тому. Дія третя — осінь, жовтень, ще через шістнадцять років. Дійові особи: Олег Ривцун, він же Князь, і Сильвестр Васильчук.

Отож

Подвір’я Вербківської школи.

Князь підходить до Сильвестра.

К н я з ь. Зачекай. Маю щось сказати.

С и л ь в е с т р. Ну?

К н я з ь. Тобі не здається, що життя проходить мимо тебе?