Вероніка не хотіла починати розмову при тітці Тоні й покликала Уляну із собою у двір. Виявилося, що Уля справді ровесниця Вероніки, що волею долі вона опинилася в будинку двоюрідної тітки й не хоче сидіти в тієї на шиї.

– Роботи ніде немає, а ви ж знаєте мою тітку, – зізналася Уляна, – ні-ні, та й дорікне шматком хліба.

Вероніка розповіла про свою пропозицію, і дівчина охоче погодилася.

– Я б і так вам допомагала, – сказала радісно Уля, – а як ще хоч на харчування щось зароблю…

– І молоко своє буде, і сметана, і сир, – додала Вероніка. – А ліки я буду сама купувати й привозити мамі.

– Навіть не знаю, як вам дякувати, – сказала Уля, і її великі зелені очі стали вологими.

– Давай на «ти», – запропонувала Вероніка.

– Давай!

– Ходімо знайомитися з моєю мамою. Вона в мене дуже хороша. – Вероніка схопила Улю за руку й потягнула за собою в будинок.

Поки Уляна розмовляла з мамою, Вероніка вийшла у двір, сіла на лавку поруч із чоловіком. Назар дістав сигарету, жадібно затягнувся димом.

– Ця дівчина погодилася? – запитав він, випустивши цівкою дим угору.

– Її звати Уля, і вона не проти допомогти нам, – відповіла Вероніка.

– На яких умовах?

– Вони з мамою будуть ділити її пенсію й молоко, а ліки я буду сама купувати й привозити сюди. Ти ж знаєш, що якісні ліки дістати важко, і платити за них доводиться стільки, скільки зажадають.

– Невже цій дівці недостатньо пенсії? – нервово запитав Назар.

– На лікування маминих грошей не буде вистачати, – якомога спокійніше сказала Вероніка. Їй стало неприємно, коли Назар назвав Улю дівкою. Від цього слова віяло вульгарщиною й неповагою, а їй дуже сподобалася дівчина.

– Але, люба, зрозумій мене правильно: моя зарплатня не безрозмірна… – почав Назар, жестикулюючи. Він завжди так робив, коли був чимось незадоволений. – Зрозумій, я не зможу твою матір забезпечувати дорогими ліками. У наш час треба думати про шматок хліба…

У Вероніки всередині все закипіло, немов там ожив вулкан, який давно дрімав.

– А тепер, – Вероніка підхопилася з місця, стала перед чоловіком, – послухай мене уважно. Я прийшла у твій дім і почала жити за твоїми правилами. Я готую те, що тобі подобається, ношу той одяг, який обираєш ти. Я кладу твої речі в тому місці, яке визначив ти. Я прекрасно знаю, що запальничка повинна лежати на пачці цигарок голівкою до відкритої сторони пачки, і ніяк інакше, а перестановку меблів робити в нас категорично заборонено. За твоєю порадою – ні, швидше настановою – я записую афоризми в зошит і вчу їх напам’ять…

– Вероніко… – Назар хотів її зупинити, але вулкан уже почав викидати лаву.

– Ні, дослухай мене до кінця, – продовжувала Вероніка. – Я вдячна тобі, що ти до мене добре ставишся, не піднімаєш на мене руку, не зраджуєш і не пиячиш із друзями після роботи. Але є в житті святі поняття. Передусім це моя мама, яку ти вперто продовжуєш називати «твоєю матір’ю». Нехай навіть так. Я могла б із цим змиритися, але сказати, що в тебе немає грошей на її лікування… Якщо так стоїть питання, то я сама зароблю ці гроші. Ні, не бійся, я не кину інститут, і в тебе буде освічена дружина. Я піду працювати санітаркою на півставки й буду продовжувати навчання, але маму – запам’ятай це – я ніколи не кину. І ще! Хай би що ти казав, я народжу цю дитину. Можеш мовчати, щоб іще раз мене не образити. І академвідпустку я брати не буду. І знаєш чому? Щоб швидше закінчити інститут і самостійно почати заробляти гроші.

Вероніка закінчила. Вона стояла перед Назаром розчервоніла, незвично смілива й горда.

– Усе? – запитав Назар.

– Ні. Забула попросити тебе не називати Улю дівкою.

– А тепер послухай мене. Зараз дуже важкий час…

– Я знаю. Усім важко. І мені буде нелегко, але я витримаю. Це моє останнє слово, і я більше не хочу нічого чути.

Вона не стала слухати чоловіка, який поривався щось сказати. Вероніка побігла в сад. Їй хотілося побути на самоті. Вона сіла на лавочку під старою яблунею, обіперлася спиною об товстий потрісканий стовбур і розплакалася. Тільки зараз вона відчула, що дуже втомилася. Просто смертельно втомилася за короткий проміжок часу. Вона плакала і від образи, і від утоми, і від жалю до себе. Виливши всі обра`зи і гірко`ти сльозами, вона трохи заспокоїлася. Вероніка подивилася в той бік, де була фабрика Захара, а за нею – річка. Яким же яскравим, насиченим і світлим здавалося майбутнє! Тоді вона ще не замислювалася про те, що й на яскравому сонці бувають темні плями, а в житті і поготів. Вероніка зрозуміла тільки зараз, що в дитинство нема вороття, воно залишилося позаду, а попереду її чекають нелегкі дні…

Вероніці пощастило. Місяць тому був скасований рейс до її села, а напередодні Нового року автобус знову випустили на маршрут. Про це їй повідомив Данило, який теж хотів потрапити на зимові канікули додому. Вони зустрілися на автовокзалі, купили квитки і вже годину тряслися в холодному «пазику». Вероніка була вдячна Данилу за те, що він не чіплявся з питаннями про її сімейне життя, але його «А пам’ятаєш, як…» незабаром її втомило. Вероніці найбільше хотілося нормально виспатися. Давала про себе знати чи то вагітність, що супроводжувалася токсикозом, чи втома від навчання, хатніх справ і роботи прибиральницею в студентському гуртожитку. Вероніка заплющила очі, і Данило замовк. Якийсь час її голова хиталася з боку в бік, поки не знайшла зручне місце на плечі Дена. Дівчина не помітила, як швидко поринула в обійми сну.

Вероніка прокинулася аж тоді, коли автобус був на знайомій зупинці. З гуркотом розчахнулися двері, увірвався морозний вітер.

– Не поспішай, встигнемо, – сказав Данило, забравши сумку Вероніки.

– Ти чому мене не розбудив? – запитала Вероніка, піднімаючи комір курточки.

– Ми вже вдома, – всміхнувся він. – Значить, нікуди не спізнилися.

– Як у тебе все просто, – сказала Вероніка, вслухаючись у рипіння снігу під ногами. – А я постійно кудись поспішаю, не встигаю, спізнююся і знову біжу. Прямо не життя, а якийсь спринтерський біг.

– Усе людське життя – біг спринтера, – протягнув Ден.

– Та ну тебе, філософе! – Вероніка плеснула Данила по плечу. – Зізнайся краще, дівчина в тебе є?

– Такої, як ти, немає.

– Дене, із тобою неможливо нормально розмовляти!

– Вероніко, ти щаслива зі своїм чоловіком?

Це питання заскочило Вероніку зненацька. Вона ніколи над цим не замислювалася. Просто жила в шаленому ритмі днів, розриваючись між справами так, що не встигала нормально поспати, не те що роздумувати.

– То щаслива чи ні? – Данило не відступав.

– Складне запитання, – всміхнулася вона.

– Чому? Щастя – це стан душі. Хіба важко його визначити ось так одразу?

– У мене розумний, освічений чоловік, – почала Вероніка. – Він не п’є, не матюкається, не кричить на мене, має роботу, квартиру й машину. Я працюю і вчуся, їжджу до мами… Ось і все моє життя. Ось так! Найголовніше: я чекаю дитину, значить, я щаслива вже від того, що скоро стану мамою.

– Усе не те! Не те ти кажеш, Вероніко. Коли жінка щаслива в шлюбі, вона, не замислюючись, говорить: «Так! Я дуже щаслива з цією людиною!»

– Дене, не навівай смуток! Ми вже прийшли, і я від цього щаслива, – всміхнулася Вероніка, забираючи свою сумку. – Спасибі, що допоміг. Бувай! Ще побачимось!

Вероніка швидко пішла у двір. За нею жалібно скрипнула хвіртка, а Данило ще довго дивився на будинок, у якому світилися вікна…

Було приємно бачити, що мати може сама пересуватися по будинку. Ксенія Петрівна спиралася на паличку й тягла праву ногу. Зате мовлення відновилося і мати жартувала з Веронікою.

– От би ще рука права почала слухатись, і все було б добре, – сказала вона. – Віриш, дочко, так хочеться самостійно Зіроньку подоїти, що сил немає. Правда, ми з Улею доїли її якось у дві руки: вона – правою, а я – лівою.

– Ну і як? Вийшло?

– Вийшло. Тільки наша Зірка жувати перестала й такими очима на нас подивилася: що ви, мовляв, дурепи, робите?