Уранці її попросили зцідити з грудей молоко й приготуватися до першого годування.

– Відійдіть від мене всі, – сказала вона. – Я не хочу нікого бачити.

До неї приходив лікар, але Вероніка не захотіла з ним спілкуватися. Вона попила води й знову відвернулася обличчям до стіни. До неї знову хтось прийшов. Чоловік довго про щось говорив, але Вероніка не хотіла його слухати. І тільки тоді, коли він сказав, що її мама зараз дивиться на неї й плаче від того, що онук голодний, Вероніка промовила:

– Прошу вас, дайте мені спокій хоч на годину. Мені треба зібратися з думками.

– Добре, – почула вона спокійний, тихий голос за спиною. – Я піду, залишивши на столі заспокійливе. Випийте його, воно не зашкодить немовляті.

Вероніка почула, як за чоловіком зачинилися двері. Вона проковтнула пігулку, не запиваючи водою. Їй треба було щось робити. Не можна ж ось так лежати і пропускати крізь себе час. Але що?

Як жити далі, якщо на душі суцільна порожнеча? Що таке душа? Це посудина, яку можна наповнити. І ця посудина дуже об’ємна. У ній поміщаються і радощі, і горе, і кохання, і спогади, і навіть мрії. Тут одночасно може жити і минуле, і сьогодення, і майбутнє. У душі навічно залишиться жити її мама, подруга дитинства Кіра, Уля, її перше побачення, перша любов Захар, її чоловік. Вероніка має право вибору, чим наповнити цю посудину. І ніхто не завадить їй помістити туди те, що вона вважатиме потрібним. Головне: треба визначитися, зрозуміти самій, чим наповнити, щоб потім не жалкувати.

У цій посудині-душі є мить, коли вона побачила свою дитину. Синок був таким крихітним і безпорадним. Напевно, він зараз голодний, інтуїтивно прагне відчути тепло материнського тіла. Швидше за все, немовляті дуже страшно раптом опинитися вирваним зі свого кокона, де йому було тепло, спокійно й надійно. Тепер він сам на сам із цим великим, страшним і жорстоким світом. Абсолютно один. Без мами. Як і вона зараз.

Раптово Вероніка зрозуміла, чим заповнить порожнечу своєї посудини-душі. Вона наповнить її материнською любов’ю, наповнить настільки, наскільки не сповнювала жодна мати. Вона буде шалено любити свою дитину. Вона робитиме для сина все можливе й неможливе завжди, все життя, до останнього подиху, так, як робила її мама. Вероніка відчула себе настільки потрібною, що закричала на весь голос:

– Де моя дитина?! Принесіть мені її негайно!

Вероніка приклала немовля до грудей. Дитина жадібно потягнулася відкритим ротиком до соска й прицмокнула. Мати допомогла зловити груди, і малюк жадібно присмоктався. Вероніка відчула, як молоко приємним потоком пішло по протоках, даючи життєву силу новому життю, і просяяла щасливою материнською усмішкою.

У середині червня Вероніка, як і планувала, закрила свій другий курс і накопичила гроші на красивий металевий хрест на могилу матері. Вона сама розробила його дизайн і замовила в майстерні. Залишалося тільки забрати замовлення, відвезти на цвинтар і встановити хрест із портретом і табличкою з написом. Назар узяв відпустку, і вони планували разом провести місяць у маминому будинку. Вероніка попросила тітку Валю знайти покупця на будинок, але поки такого не було, зате Уля примудрилася засадити їхній город, тому необхідно їхати й терміново його просапати. До того ж за Зіркою досі доглядала Уля, яка мала ось-ось народити.

Вероніка не хотіла відкладати поїздку в рідне село ні на день. Коли Назар пішов отримувати відпускні гроші, вона поклала спати Микитку, а сама дістала велику валізу. Вероніка вирішила зібрати всі речі до приходу чоловіка. Насамперед вона поклала машинку для вирівнювання кришок. Як добре, що її десь дістав Назар! Тепер можна не думати, де роздобути кришки, щоб зробити заготовки на зиму. Можна просто взяти старі. Вероніка дістала зі столу цілий пакет кришок, кинула в торбу. Туди ж пішли цукор, лимонна кислота, сіль і спеції. Зверху Вероніка склала порожні банки. Потім вона спакувала речі Микитки, чоловіка і свої. Коли Назар повернувся додому, усе було готове до від’їзду. Вони забрали готовий, ще із запахом свіжої фарби хрест і попрямували в село.

Дорогою Вероніка все думала, як вона проживе цей місяць у будинку матері – адже спогади ще такі живі. Їй дуже хотілося провести останні дні в рідному домі. Рано чи пізно знайдеться покупець, який назавжди займе в ньому місце і її, і матері. Він завезе свої речі, розставить свої меблі, напевно, зробить ремонт на свій смак, і з дому назавжди зникне запах колишніх господарів. Можливо, він зрубає їхню стару яблуню в саду й посадить нову. Цікаво, чи залишить берізку біля хвіртки, чи знищить? Від таких думок у Вероніки защеміло в грудях, болем відлунило в скроні. Їхній будинок назавжди стане чужим. Вона ніколи більше не переступить його поріг.

Вероніка вже давно налаштовувала себе: вона повинна змиритися з тим, що в їхньому будинку буде новий господар. Розум говорив: «Так має бути. Такий закон життя. Люди вмирають, їхні будинки продають, у них поселяються інші люди, і життя триває». Але серце такі думки вперто не хотіло сприймати. У цьому будинку назавжди залишиться частинка її самої, її батьків, їхньої любові, надій і втрат. І це треба прийняти. Місяць останнього літа в рідному селі, у своєму будинку Вероніка була налаштована провести не в печалі і смутку, а в задоволенні, яке вже не повториться…

Вероніка увійшла в будинок із дитиною на руках і зупинилася перед портретом матері та батька.

– Ось, мої хороші, помилуйтеся, це ваш онук, – сказала вона, і грудка спазму стисла горло.

– Люба, ми ж з тобою домовилися, – зауважив Назар. – Тобі не можна хвилюватися, може пропасти молоко.

Той самий повчальний тон, немов учитель дає настанови своїй учениці.

– Усе буде добре, – сказала Вероніка чи то чоловікові, чи портретам на стіні.

Вони розібрали торби й поспішили найняти людей для встановлення хреста. Коли ті пішли з цвинтаря, Вероніка затрималася. За однією огорожею були дві могилки – батька й матері. Вероніка була ще підлітком, коли мама сказала: «Це я собі місце залишила біля свого чоловіка, щоб ніхто поряд із ним не лежав». Тоді Вероніка образилася на маму. Здавалося, що попереду таке довге життя, що старість мами десь дуже-дуже далеко, а вона говорить такі дурниці. Чи не все одно, де лежати після смерті? Тепер Вероніка думала інакше. Мама таки мала рацію, залишивши для своєї могили місце поруч із батьком, який був її єдиним чоловіком, її вічним коханням і болем одночасно. Тепер вони назавжди разом. Тіла` тут, а ду´ші там. Вероніка підняла голову, немов намагаючись віднайти в безхмарній блакиті неба душі своїх рідних людей.

– Ходімо додому, – сказав Назар, обійнявши її за плечі.

Вероніка поцілувала портрети мами й тата. Хотілося впасти на могили й розридатися, але вона стримала себе. На руках чоловіка спав її син, онук її батьків, який потребував турботи й молока.

– Ви завжди зі мною, – сказала Вероніка, зачиняючи огорожу.

Вона на мить затрималася і знайшла в собі сили всміхнутися. Якщо батьки її бачать, то не хотілося б, щоб помітили сльози, які заблищали в очах.

Увечері Зірку впустила у двір тітка Валя.

– А-а-а, ви вже приїхали, – сказала тітка Валя, поцілувавши Вероніку. – А я думаю, хто це відчинив хвіртку?

– А де ж Уля? Я її ще не бачила, – запитала Вероніка.

– Я вже три тижні господарюю у вас, – зітхнула сусідка.

– То де ж Уля? – стривожилася Вероніка.

– Не хотіла тобі казати, та, видно, доведеться. – Жінка втерла фартухом піт на обличчі. – Поїхала Уля виписуватися та забрати медичну картку, а потім подзвонила й сказала, що прихворіла й потрапила до лікарні. Ось уже третій тиждень від неї ні слуху, ні духу. Може, народила вже? – Тітка Валя стенула плечима.

– А я ж бо й думаю: щось не видно її, – задумливо промовила Вероніка.

– Приїде. Куди їй подітися? Крім тітки Тоні, у неї нікого немає, – сказала сусідка.

Тітка Валя поспішила додому, а Вероніка пішла доїти Зірку. Корова не забула її. Вона довірливо потерлася мордою об плече Вероніки. Дівчина обняла корову за шию, чмокнула її в «зірочку» на лобі й сказала: