– Значить, я – ненормальна людина, – засміявся Захар, перервавши її роздуми.

– Чому?!

– У мене є квартира, авто, але немає ні дружини, ні дітей. До речі, там моя автівка. Ходімо, посидимо, хоч лапки свої відігрієш, – запропонував він, повернувши вбік. При цьому його лікоть щільніше притиснув до тіла руку Вероніки.

Вони довго сиділи в салоні, згадуючи минуле. Захар розпитував про її життя й майже нічого не говорив про себе. Вероніка розповідала, а в голові мимоволі крутилася думка: «Як могло б скластися моє життя, якби ми залишилися разом?» Вона не відала відповіді на це запитання, але знала точно: їй зараз спокійно й добре поруч із цим чоловіком із її молодості. Вона не була скута, їй не треба було напружувати пам’ять, згадуючи мудрі вислови видатних людей, боячись переплутати авторів, і вона сама жартувала й сміялася над його жартами.

– А ти не думала про кар’єрне зростання? – несподівано, навіть не в тему розмови запитав Захар.

– Коли починала – думала, – зізналася Вероніка. – Навіть мріяла потайки.

– Потім?..

– Маленька дитина на руках, домашні клопоти… – У її голосі з’явилися нотки смутку. – У мене не було ні «волохатої» руки, ані вільного часу, але потрібні були гроші. Тому я змушена була працювати на півтори ставки: до обіду приймати хворих у поліклініці, а потім шльопати на виклики по своїй дільниці. Так досі й працюю дільничним терапевтом, – сказала Вероніка і всміхнулася кутиками рота. Це була усмішка дитини, яка завинила. «Так ось вийшло. Хіба я хотіла?» – промовляли її очі.

– Я можу допомогти тобі знайти хорошу роботу, – сказав Захар.

Вероніка зітхнула, згадавши про те, як втомлюються ноги, коли вона до пізнього вечора бігає на виклики. Більшість ліфтів у багатоповерхівках не працюють, доводиться підніматися і спускатися по нескінченних сходах, нерідко вечорами заходити в неосвітлені під’їзди, курсувати по вулицях у будь-яку погоду. Вона не могла халатно ставитися до своєї роботи, тому довго затримувалася в кожного хворого, не забуваючи докладно інструктувати родичів. Звичайно, її поважали, але заробітна плата від цього не збільшувалася, а вільний час танув. До того ж часто хворі просили її «проколоти і прокапати», і Вероніка не відмовляла. Спочатку вона червоніла й відводила очі, коли називала суму оплати за цю окрему послугу, потім звикла.

З часом родина почала жити на зарплатню Вероніки, вирішивши відкласти певну суму на навчання сина, нову автівку чоловікові, потім ухвалили збирати на клініку для сина. Іноді Вероніка примудрялася накопичити трохи грошей зі свого підробітку й купити п’ятдесят чи сто доларів, які ввечері, коли чоловік і син були вдома, вона урочисто діставала з гаманця й віддавала Назару.

– Це на майбутнє Микити, – говорила вона так, немов зірвала в лотерею джек-пот.

– Мама зробила свій внесок, – Назар постійно повторював цю фразу, забираючи долари, а Вероніка ніяк не могла зрозуміти, чого більше в його словах: глузування чи гордості.

Про це вона розповіла Захару. Навіщо? Вона не могла дати відповідь на це питання. Може, тому, що рутина буденності її засмоктала, не залишивши часу ні на роздуми про сенс життя, ні на відверті розмови? Або просто не хотілося зізнатися навіть самій собі, що не про таке життя їй мріялося?

– А що мені потрібно? – уголос подумала вона. – У мене є чоловік, син, квартира…

– Не треба, – тихо промовив Захар. Він обняв Вероніку за плечі, легенько притис до себе. Вона довірливо поклала йому голову на плече. – Ти вже це казала.

– Так. Казала. Навіщо я тобі все це розповідаю? Моє життя прісне – варто це визнати. Таке прісне й нецікаве, що самій нудно. Ось зустріла тебе випадково…

– Випадковості невипадкові, – Захар пригорнув її.

– Конфуцій, – додала Вероніка, механічно стиснувши ручку сумочки, у якій лежав зошит з афоризмами. Вона мимоволі згадала про Назара й подумала: «Що я роблю?! У мене є чоловік, є син, є…» У неї є все, але якщо чоловік дізнається про те, що вона обнімалася з іншим, Вероніка втратить усе це. Не буде ні чоловіка, ні сина, ні квартири…

– Про що замислилася? – Захар зазирнув їй в очі. У них були переляк і невпевненість.

– Мені час, – сказала Вероніка, відсторонюючись від Захара. – Спасибі за приємний вечір.

Микита акуратно поклав бритву «Браун» із сіточкою на скляну поличку, критично оглянув своє відображення в овальному дзеркалі ванної. Коротка стрижка «їжачок» вдало поєднувалася з акуратними бакенбардами, які переходили в модну борідку-еспаньйолку, для догляду за якою днями він придбав тример. Микита недавно змінив імідж, обрамивши обличчя тонкою смужкою борідки. І зробив це не з власної волі, а за наполяганням своєї подруги Марини. Довелося помучитися, поки новий образ довів до задуманого. Микита відзначив, що Марина мала рацію. Його худорляве видовжене обличчя стало округлим завдяки бакенбардам та борідці, набуло відкритості й навіть шляхетності. Великі сині очі в обрамленні чорних вій зводили дівчат з глузду і дотепер, а модна борідка додала йому балів.

– Так, – подумав Микита, – добре, що я не відпустив «шкіперську» борідку – виглядав би, як пошарпаний усіма вітрами моряк.

Його зовнішність – це було єдине, у чому мала рацію Марина. У всьому іншому їхні думки розходилися, але Микита був закоханий у свою однокурсницю так, що мирився з усіма її примхами. Можливо, так тривало б і далі, якби вона не зрадила йому. І з ким? З прищавим першокурсником! Дівчина, яка себе поважає, ніколи б не стала з ним зустрічатися. Але Марина… Що її штовхнуло? Цей гусак із довгою шиєю не мажор, не красень, розумом не блищить, але вона пішла до нього. Чому? Як зрозуміти жіночу логіку? Недарма кажуть, що вона не підвладна осягненню.

Микита відкрутив кран, підставив руку під монотонно шумливий потік води. Він іще раз оглянув відображення свого обличчя, провів мокрою рукою по волоссю, піднімаючи на скронях жорстку коротку щетину вгору. Варто йому всміхнутися або підморгнути якій-небудь гарненькій першокурсниці, і вона побіжить за ним, але Микиті не хотілося нових стосунків. Ще дуже нила незагоєна душевна рана, якої завдала йому Марина. Він ніколи не пробачить її, навіть якщо вона захоче повернутися.

Але зараз на душі шкребли кішки. Хотілося забутися чи відволіктися від сумних думок. Микита посидів за комп’ютером, спробував почитати якийсь детектив, послухав музику – не допомогло. Тоді він зайшов у ванну, підрівняв модну борідку і взявся вдивлятися у своє відображення, немов хотів побачити в ньому віддзеркалення причин своїх невдач. Закінчивши вивчати своє «я» в дзеркалі, Микита швидко одягнувся і вибіг на вулицю, немов у квартирі йому не вистачало повітря.

Вечірнє місто зустріло Микиту підморгуванням тисячі вогників. Вони світилися всюди: на рекламних вивісках бутиків, у вікнах багатоповерхівок, на вуличних світлофорах і в нескінченному потоці транспорту. Микита подумав, що непогано було б потрапити до студентського гуртожитку. Він засунув руку в бічну кишеню куртки й пошурхотів купюрами – гроші були на місці, тож можна купити пляшечку горілки та розслабитися з хлопцями. А ще краще придбати сірникову коробку «травички», зачинитися з друзями в одній із кімнат і в спокійній обстановці, не поспішаючи, викурити «косячок».

Микита спробував анашу на першому курсі. Тоді було страшно, але цікавість узяла гору. Микита запам’ятав, як на зміну страху з першим сильним затягуванням прийшло легке поколювання по тілу, приємно запаморочилася голова й незабаром усі проблеми відійшли на другий план, змінивши барви світу на більш яскраві, соковиті, веселі. Розвалившись на вузькому ліжку студентського гуртожитку, він сміявся над своїми переживаннями, які не вартували виїденого яйця; над своїми товаришами, обличчя яких розпливлися в блаженних усмішках. Він довго реготав над фіранкою, яка була знизу надірвана так, немов її надгризло неземне чудовисько, захотів чимось підживитися, але в студентській тумбочці було порожньо. Тоді Микита, відчувши справжній кайф, зрозумів, що є стовідсотковий спосіб бодай тимчасово позбутися проблем і сумних думок. Головне – не можна було допустити, щоб це стало системою. І Микита вдавався до цього способу рятування від нудьги в рідкісних випадках, вважаючи, що має силу волі й тверезий розум майбутнього медпрацівника. Але сьогодні йому потрібно було розслабитися, заспокоїтися й забути про розрив із Мариною.