Літня жінка зраділа Вероніці, як давній знайомій. «Напевно, їй дуже самотньо», – з жалем подумала Вероніка.

Старенька лежала під крапельницею, і Вероніка бачила, як тій кортить продовжити вчорашню розмову.

– Ви були щасливі тоді? – запитала Вероніка, немов їхня бесіда перервалася не вчора, а щойно.

– П’ятнадцять років я прожила, як у раю! Я водила доньку на всі дитячі заходи, у різні гуртки, возила влітку на море і в гори. Звичайно, я була дуже щаслива. Мені здавалося, що ніщо не може затьмарити наше життя…

По запалих щоках старенької скотилася сльоза, побігла струмочком по борозенці зморшки й завмерла прозорою крапелькою роси в кутику безбарвних губ.

– Не звертайте уваги, – сказала Неллі Сергіївна й вільною рукою змахнула сльозу. – Думала, що за стільки років я виплакала всі сльози, аж ні, ще ллються… Та це не я плачу, а моя душа… Ларисочці йшов шістнадцятий рік, коли в неї виявили невиліковне захворювання серця. Місцеві лікарі сказали, що вона безнадійна.

– Так і сказали?!

– Так. Але хіба я могла з цим змиритися?! Я була на прийомі в самого міністра охорони здоров’я, оббила пороги всіх клінік і міністерств, не було медичного закладу, де б я не побувала. Якби знала, де дорога на небо, то й у приймальню Всевишнього прийшла б! І знаєте, Вероніко, я добилася того, що один зі столичних світил медицини погодився прооперувати мою доньку!

– Ви – справжня мати.

– А як могло бути інакше? Статус матері не передбачає вихідних, відпусток, тихих ночей і спокою.

– Дівчинку оперували?

– Був уже призначений день операції, але Лариса не дожила до нього два тижні. Вона померла в мене на руках, а разом із нею померла моя душа. Прийнято вважати, що людське тіло вмирає і його покидає душа, а я знаю, що може бути навпаки: моє тіло ще живе, а душа… Вона померла в той день, коли померла моя донька… Ось бачите, я не плачу. Стільки років я не могла вимовити слова «померла донька», а ось тепер змогла. Напевно, скоро мене чекає зустріч із нею, і від цього вже не так боляче. Та й фізичний біль я перестала відчувати, напевно, тому, що душа болить завжди сильніше за тіло. Коли в мене виявили онкологію, то лікар запитав у мене: «Ви дуже потерпаєте від болю?» Я відповіла йому, що взагалі його не відчуваю, а він мені не повірив.

– А чоловік? Ваша мати? Вони були поруч із вами у важку хвилину? – запитала Вероніка й пошкодувала: а що, як раптом це болюче місце?

– Після… Після трагедії чоловік запив, а потім і пішов із дому до іншої жінки. Утім, тоді мені було все одно, де він і з ким. Зі смертю душі померли всі почуття до цієї людини, ніби й не було її в моєму житті.

– А мама?

– Мати померла через півроку після Лариси. Я залишилася одна, зовсім одна у великому світі з мертвою душею. Я не могла жити в тій квартирі, і незабаром мені запропонували обмін нашої двокімнатної на однокімнатну. Я погодилася. Тоді мені здавалося, що на новому місці легше буде впоратися, але нічого не змінилося. Ні-чо-го!

– І скільки років ви живете в цій квартирі?

– Майже вісімнадцять років. Знаєте, думка покінчити із собою з’явилася в той день, коли не стало Лариси, вона досі часто приходить, але я ніколи не зроблю цього.

– І правильно! Кожен із нас повинен прожити стільки, скільки йому відведено.

– Не тому, що легкодуха чи хотілося жити, – продовжила жінка, пропустивши зауваження Вероніки повз вуха. – Тільки через те, що на тому світі не зможу бути поруч із донькою. Моя кровиночка, без сумніву, зараз у раю, а хто пустить туди самогубцю? Але я знайшла вихід! І знаєте який?

– Який же? – запитала Вероніка, звільнивши воскову руку старенької від голки.

– Я щодня просила Бога, щоб дав здоров’я якій-небудь хворій дівчинці, пославши мені її невиліковне захворювання. Він, – жінка вказала кістлявим тонким пальцем угору, – почув мої молитви. Тепер я тішуся, що одна мати на землі не втратить свою доньку, а я незабаром зустрінуся зі своєю Ларисою.

Вероніка не стала сперечатися.

– Неллі Сергіївно, ви не будете проти, якщо я помию підлогу?

– Що ви?! Не треба! Я сама збиралася це зробити.

– Мені не важко! Я вже й мийний засіб прихопила. Ви полежіть, не вставайте, щоб голова не закрутилася, а я швиденько впораюсь. І не заперечуйте лікарю, хвора!

Вероніка насилу набрала відро води у ванній. Кран був старий, і вода текла жалюгідною тоненькою цівкою. Вона додала у воду мийний засіб, під ванною знайшла якусь ганчірку і, намочивши її у воді, заходилася мити підлогу. Виявилося, що зробити це було не так уже й просто. Товсті горбки пилу спресувалися й не піддавалися навіть після того, як вона намочила невелику ділянку. Вероніка взяла кухонний ніж і почала зішкрібати розмоклий бруд, але шар порохняви виявився занадто товстим. Щоб його розмочити до дерев’яних дощок підлоги, потрібно багато часу, а його у Вероніки не було. Тоді вона спробувала піддіти ножем не розмочений водою пил. Він почав відставати від підлоги, немов товстий волохатий килим. Такого Вероніка ще не бачила! Вона згорнула «килим» у рулон по всій квартирі, звільнивши ніжки стільця.

«Скільки ж років не милася підлога?» – спитала себе Вероніка, усе прибравши. Звичайно, долівка була не ідеально чиста, залишилися чорні смуги, які можна буде потім очистити щіткою й мийними засобами, але це вона зробить іншим разом. Вероніка знайшла в комірчині два поліпропіленові мішки, склала туди всю утрамбовану пилюку.

– Завтра в мене не буде часу продовжити прибирання, – сказала Вероніка, кинувши в мішок гумові рукавички, – але післязавтра ми надолужимо.

– Спасибі вам! – сказала жінка тремтячим голосом. – Ви просто не можете собі уявити, як я вам вдячна! Скільки я винна за прибирання?

– Тільки за крапельниці, – сказала Вероніка, забравши зі столу приготовані заздалегідь гроші.

– Я вас не втомила своїми розповідями?

– Що ви?! Мені час, – сказала Вероніка і, попрощавшись із Неллі Сергіївною, потягла важезні мішки до сміттєвих баків.

Дорогою додому Вероніка думала про нещасну жінку. Вона навіть уявити не могла, як було тяжко Неллі Сергіївні, коли вона в одну мить втратила всіх близьких людей. Звичайно, їй потрібно було б звернутися до психіатра за допомогою, тоді б вона не впала в депресію. І все-таки скільки часу не милася підлога? І як усе це витримали легені старенької?..

– Ти де так затрималася? – запитав Вероніку Назар. – Ти повинна була повернутися додому годину тому.

Вероніка могла б послатися на велику кількість викликів до хворих, оскільки перші весняні відлиги, що чергувалися з морозами, завжди збільшують застудні захворювання, але зараз вона не могла брехати. Досить із неї однієї великої брехні. При згадці про зраду її кинуло в жар.

– Так де ти затрималася? – повторив своє запитання Назар.

– Робила крапельницю одній старенькій, а в неї підлога була дуже брудна, – почала Вероніка, але Назар її зупинив.

– Ти найнялася до неї прибиральницею?! – пролунало цинічно й образливо.

– Назаре, у цієї жінки така трагічна доля…

– Що ти, як мати Тереза, вхопилася за швабру? – продовжив Назар.

Вероніка подивилася на чоловіка. На його обличчі грала глузлива посмішка. У неї відразу відпало бажання розповідати про Неллі Сергіївну, наче це могло образити не Вероніку, а нещасну самотню жінку.

– Ти не хочеш мене слухати, тож я не буду нічого говорити, – сказала Вероніка, прямуючи на кухню.

– Стривай! – Назар затримав її за руку. – Ти більше не будеш мити підлоги своїм пацієнткам! – Було сказано звичним тоном, який не приймає заперечення. – Ти мене зрозуміла?!

– Так, – тихо сказала Вероніка, звільняючи руку.

– Тобі хоч пристойно заплатили за таку брудну роботу? – крикнув Назар з іншої кімнати.

– Так, – відповіла Вероніка.

– Треба ж так принизитися! І як тільки можна так себе не поважати?! – почула вона голос Назара. Він ще щось сказав, але його голос заглушив звук увімкненого телевізора.

Три тижні Діана перебувала в лікарні, і весь цей час її мучили всілякі здогади про те, хто оплачує не тільки її й Тимура лікування, але й надзвичайну турботу й увагу медперсоналу. Якби це була тітка Вероніка, то вона б не крилася. Звичайно, було б дуже приємно, якби ця допомога була від неї. Діана пробачила б їй усе: і свої дитячі сльози, і розбиті мрії про сукню на випускний вечір. Раніше їй здавалося, що зраду дорослої жінки по відношенню до дитини пробачити неможливо, але в останні дні дівчина зрозуміла, що крижина образи почала танути. Лише б тітка прийшла сюди, аби її знову побачити.