А ранок у неї починається однаково – з тупання на кухню. Кіра вмикає електрочайник. Той видає легке шипіння, сповістивши кухню й домочадців про те, що ранок нового дня розпочався. По ходу в спальню доньки Кіра вмикає душ. Усі рухи продумані до дрібниць. Поки вона розбудить Наталю, закипить чайник і у ванній збіжить холодна вода.

– Наталко, донечко, – хриплуватим після сну голосом протяжно, на одній ноті тягне Кіра. На цей звук чадо ніяк не реагує. Кіра чудово її розуміє – донька, як і вона, «сова»: лягає пізно, а ранковий підйом для неї подібний до тортур. – Час до школи! – голосніше повторює Кіра. Вона знає, що треба повторити ці фрази багато разів поспіль, тому не йде зі спальні, а продовжує співати: – Наталю, уже час! Ти запізнишся! Вставай!

Ковдра заворушилася і знову завмерла.

– Як хочеш, але я йду за кухлем холодної води!

Магічні слова! Ковдра відлітає вбік, і з ліжка вислизає з мученицьким виразом дівчина зі скуйовдженим волоссям.

– Мамо, народи мене заново! – вимовляє вона і, забувши взути пантофлі, тупотить у ванну. – Я перша! – повідомляє вона з коридору.

Кіра бере щоденник, щоб зібрати доньці зошити й підручники. Скільки вона намагається привчити її до порядку – безрезультатно. На столі безлад, немов тут пролетіло торнадо. Кіра відкриває щоденник і бачить запис, зроблений червоною ручкою: «Ваша донька знову прогуляла два уроки математики! Прошу Вас вжити заходів!» У кінці знак оклику. Це вже не прохання, а наказ. І яких вона повинна вжити заходів? Відмовити в кишенькових грошах? Уже зробила. Наказати не прогулювати уроки? Не діє. Заборонити ходити гуляти з друзями? Усе одно піде, коли залишиться одна. Поговорити по душах? Було, і не раз.

Кіра склала акуратним стосом зошити і книги згідно з розкладом, стомлено сіла на стілець. День розпочався невдало. І чому в неї така недолуга дочка? Начебто і не потвора, і не дурна, і не зла, а ось ці прогули, небажання вчитися… Зате бажання виділятися з натовпу, бути не такою, як усі. З цим Кіра могла змиритися, але от що робити з навчанням?

– Уже прочитала послання Гіпотенузи? – запитала Наталя, витираючи волосся рушником. Кіра кивнула. – І що ти скажеш?

– А ти нічого не хочеш мені сказати? – Кіра подивилася прямо в очі доньки – ні крапельки каяття.

– Вона мене не любить, бо я користуюся косметикою. Розумієш, мамо, Гіпотенуза – це згусток епохи розвиненого соціалізму. «Дівчинка повинна мати натуральну красу!» А якщо мені Бог її не дав? Мені треба ходити потворою?

– Ну що ти на себе наговорюєш?! Нормальна в тебе зовнішність.

– Не буду я ходити, як черниця!

Наталя кинула рушник на ліжко.

– Вона мене ненавидить, і це взаємно!

– Донечко, я ж не прошу тебе її любити, – сказала Кіра, заправляючи ліжко дочки. – Я прошу тебе відвідувати її уроки й отримати знання для себе, для того, щоб хоч до технікуму вступити. Зрозумій, вона працювала й буде надалі працювати. Якщо їй усе одно, яка оцінка в тебе, то мені не байдуже, що в тебе ось тут! – Кіра постукала пальцем по голові.

– Якщо я навіть піду на заняття, то все одно отримаю погану оцінку. Ти це розумієш?!

– Добре. Я постараюся знайти час і сходжу до школи. А ти не прогулюй, прошу тебе.

– Ідея відвідати Гіпотенузу мені подобається, – всміхнулася Наталя.

– Чому ти так говориш? Мій візит може що-небудь змінити?

– Звичайно! Віднеси їй подарунок, і на якийсь час у моєму щоденнику з’являться стерпні оцінки.

– Але в голову тобі нічого не додасться, – зітхнула Кіра. – Збирайся до школи, поговоримо ввечері, бо я спізнюся на п’ятихвилинку.

– Мамо, та в тебе склероз! – засміялася Наталя. – Забула, що ти взяла відгул, бо у твоєї подруги сьогодні вихідний і ви зібралися пліткувати в неї на кухні?

Кіра ляснула себе долонею по лобі.

– Це ж треба! Один ранок можна було поспати досхочу, а я, балда, забула! Це ти все винна! – Кіра жартівливо вдарила мокрим рушником доньку. – Була б ти, як Микита, я б горя з тобою не знала!

– А що Микита? Святий або в нього крила на спині виросли? – Наталя невдоволено поморщила ніс.

– Його не треба вмовляти ходити на заняття. Він сам біжить уранці й до вечора в інституті гризе граніт науки.

– Неправда. Останнім часом я його часто бачу вдень, у той час, коли він повинен бути на заняттях.

– Значить, занять не було в цей час.

– Раніше були, а тепер не стало. Цікаво! До того ж заняття завжди скасовують тоді, коли його батьків немає вдома. Та й узагалі він став якимось дивним, – сказала Наталя і повела плечима.

– Як це розуміти?

– Раніше було зустріне мене, привітається, спитає, як справи, пожартує, а тепер може пройти повз мене й не помітити, наче я якийсь привид.

– Не вигадуй!

– Я серйозно! То ходить, як зомбі, то смиканий якийсь весь, нервовий.

– Не знаю, – похитала головою Кіра. – Сьогодні зустрінуся з Веронікою, поговорю. А ти біжи на кухню, снідай і на заняття!

– Слухаюся! – Наталя приклала випрямлені долоні до скроні, витягнулася у стійці «струнко».

– До порожньої голови руку не прикладають! Ми так у дитинстві говорили, – всміхнулася Кіра.

– Ми теж так казали в дитинстві! – засміялася Наталя і дзвінко поцілувала матір у щоку.

Кіра добровільно взяла на себе обов’язки закупівлі продуктів на дві сім’ї. Вона скупила все необхідне в найближчому супермаркеті. Звичайно, був варіант усе це купити в одному з численних невеликих продуктових магазинчиків, розташованих недалеко від будинку, але тут можна було при бажанні знайти продукти за акційними цінами і скористатися знижками по картці постійного покупця. Усе було добре, поки Кіра не перевантажила вміст візка в пакети. Вийшло три важкі торби, з якими їй належало пхатися цілий квартал. Через пару сотень метрів Кіра вже пошкодувала, що пішла сама, а не з Веронікою. Один із пакетів не витримав вантажу, і його ручка відірвалася.

«Нічого страшного, – сказала вона собі, – що не може витримати пакет, повинна витримати жінка».

Вона вже зібралася подзвонити Вероніці, щоб та прийшла їй на допомогу, але передумала. Вероніка останнім часом виглядала такою змученою, втомленою й роздратованою, що Кірі перехотілося дзвонити. Вона зв’язала порвану ручку і, не поспішаючи, потягла пакети.

Займаючись приготуванням страв, Кіра розповіла про прогули доньки й намір купити подарунок учительці математики.

– Може, й треба так зробити, – сказала Вероніка, помішуючи ополоником борщ у великій п’ятилітровій каструлі. – Яка там зарплатня в учителів? А якщо подивитися з іншого боку, то кожен має право вибору. Не влаштовує зарплатня – шукай підробіток. Я теж мало заробляю, але не вимагаю від хворих хабарів, а йду після роботи робити уколи, практично виходить, що працюю ще й маніпуляційною медсестрою.

– Так і не навчилася продавати лікарняні листи? – всміхнулася Кіра.

– Ні. І навіть не збираюся. Я дорожу своїм дипломом і роботою. Краще я по трьох квартирах побігаю, три крапельниці поставлю й зароблю те саме, що за один хабар, зате совість моя буде чиста. До речі, хочу тобі розповісти про одну літню жінку, – сказала Вероніка. Вона заходилася чистити картоплю й розповідати про Неллі Сергіївну.

– Уявляєш, – сказала Вероніка, відправивши очищену чергову картоплину в каструлю з водою, – я навіть не припускала, що пил із роками може спресовуватися. У фільмах показують, що в занедбаних порожніх приміщеннях він піднімається стовпом, як на ґрунтовій дорозі після автомобіля, але це неправда.

– Який жах! Я навіть не можу собі уявити! – сказала Кіра, округливши очі.

– А вчора, – продовжила Вероніка, – я принесла продукти з дому, щоб зварити їй легкий супчик. Заходжу на кухню й починаю шукати каструлю і сковорідку. Відкрила стіл, там стоїть картонна коробка в целофановому мішку й більше нічого немає. У настінній шафі та сама картина. Я зазирнула в холодильник, він увімкнений, але там нічого немає. Подивилася в духовці – і там порожньо. Нічого не розуміючи, запитую бабусю: «Неллі Сергіївно, а де мені взяти каструльку і сковорідку?» Вона відповідає, що весь посуд у коробці в столі, вона ще не встигла його розпакувати після переїзду.