– Дівчино, – Вероніка звернулася до перехожої.

– Ви мене? – Дівчина зупинилася.

– Так, вас. Перепрошую, скільки вашому малюку?

– Малявці, – уточнила дівчина. – Анютці десять днів, – вимовила вона з гордістю. – А що?

– Та так, нічого. Я сьогодні дізналася, що буду мамою, – сказала Вероніка, здивувавшись, що вперше назвала себе в новій ролі.

– Здорово! – всміхнулася дівчина. – Вітаю вас!

– Вдруге за день чую поздоровлення і навіть не знаю, чи почую я ці слова від чоловіка.

– А ви не слухайте, що він скаже, – порадила незнайомка. – Народжуйте – і все. Мій не хотів дитину, а потім як побачив Анютку, як узяв її на руки, то відразу сказав: «Татова донька. І ніколи, чуєш, ніколи не смій її кривдити». Ось так.

– Спасибі вам.

– За що?

– За пораду.

– Щасти вам!

Удома Назара ще не було. Вероніка глянула на годинник. Чоловік повернеться додому через годину. Вероніка переодяглася та пішла готувати вечерю. Суп був зварений іще вранці, котлети вона посмажила вчора. Залишалося почистити картоплю для пюре. Незабаром на кухні запахло вареною картоплею. Вероніка зібралася товкти її, коли задзвонив телефон.

«Невже Назар зараз скаже, що ввечері затримується на роботі?» – майнула у Вероніки думка, поки вона бігла до телефону.

Але дзвонив не чоловік. Це була мама Кіри. Вероніка не відразу усвідомила те, що почула. Вона поклала слухавку, знесилена, сіла на підлогу. Їй повідомили, що в мами стався інсульт. Якийсь час Вероніка була в прострації, потім розплакалася гірко та невтішно. У такому стані її застав Назар, коли прийшов додому.

– Що?! Що з тобою?! – Він кинувся до Вероніки, підняв її, відніс на диван. Вона не могла говорити.

– Пий! – Назар подав їй склянку води з валеріаною. Вероніка зробила кілька ковтків.

– Мама… У мами інсульт, – ледве витиснула вона із себе крізь сльози.

Назар обійняв Вероніку за плечі, поцілував мокре від сліз обличчя.

– Тобі треба заспокоїтися й негайно зібратися, – сказав він. – Ми зараз же поїдемо до неї.

– А твоя робота? Мій інститут? – схлипуючи, запитала Вероніка.

– Ти збирай свої речі, а я зараз усіх обдзвоню і про все домовлюся. Поки поїдемо на один тиждень. Добре?

Вероніка мовчки кивнула. Вона вмилася й кинула у валізу кілька необхідних речей.

– Я візьму мамі на ліки ті гроші, що вона мені давала на навчання, – сказала Вероніка.

– Добре. Ти готова? Можемо їхати?

– Так.

– Тоді чекай мене вдома. Я на стоянку за автівкою.

– Ні! – скрикнула Вероніка. – Я не можу залишатися вдома одна! Мені страшно!

– Чому?! – Назар зупинився біля дверей.

– А раптом із мамою… – У Вероніки в очах знову заблищали сльози.

– Не думай про погане, щоб воно не відбулося. А ти не забула взяти свій зошит із мудрими думками великих людей?

– Назаре, тільки не зараз.

– Візьми, – пролунало владно й наполегливо. – Ніколи не знаєш, коли ці записи можуть тобі допомогти.

Вероніка без слів поклала в сумку загальний зошит…

Усю дорогу вони їхали мовчки. Вероніка була занурена у свої думки. Як таке могло статися з мамою? Звичайно, їй доводилося багато й важко працювати. Останнім часом у матері часто підвищувався тиск, але в неї завжди були під рукою пігулки від гіпертонії. А коли мати обстежувалася в лікаря? Напевно, ніколи. А їй лише сорок п’ять років виповнилося. «Господи, – Вероніка подумки молилася, – допоможи моїй матусі, спаси її і збережи. Прошу тебе, Боже, як ніколи ні про що не просила».

Вероніка попрохала Назара пригальмувати біля автобусної зупинки.

– Тобі погано? – запитав він.

– Гірше ще не було, – сказала Вероніка, відчинивши дверцята салону. – Мені так лячно, Назаре, – зізналася вона. – Не можу навіть уявити, що зі мною буде, якщо з мамою щось трапиться.

– Все буде добре. Ось побачиш. Поїхали?

– Почекай. Я не встигла тобі сказати ще одну новину.

– Ще щось?

– Так. Сьогодні я була в лікаря, – Вероніка зробила паузу і на одному диханні випалила: – У нас буде дитина!

– Яка дитина? – Назар здивовано подивився на Вероніку. – У нас? Дитина? – перепитав він і замовк, осмислюючи почуте.

– Ти не радий?

– Ну-у-у, – протягнув він, – це так несподівано… Ми ж не планували дитину.

– Виходить, вона в нас позапланова.

– Я навіть не знаю, що сказати… В один день і одне, і інше… Голова обертом іде. А як же твоє навчання? Ти ж розумієш, що тобі потрібно вчитися?

– Якщо ти хочеш сказати, щоб я позбулася дитини, то нічого не вийде. Я буду народжувати, хай би що ти мені говорив, – твердо сказала Вероніка.

– Узагалі-то, такі речі вирішуються обопільно.

– Мені, а не тобі її виношувати й народжувати.

– Але ростити нам обом, – зауважив Назар. – Я не проти дитини, але зараз, коли захворіла твоя мати…

– Тим більше, – сказала Вероніка й додала, зачинивши дверцята: – Їдьмо.

Вона так і не почула від чоловіка бажане «вітаю».

Вероніці було важко й нестерпно боляче бачити свою маму нерухомою в ліжку. Зовсім недавно ця жінка була рухлива і швидка, у її руках усе горіло, а тепер воскові руки завмерли і здавалися зовсім млявими і безкровними на білосніжній підковдрі. Вероніка намагалася розмовляти з мамою в надії, що та бодай порухом очей дасть зрозуміти, що чує доньку, але мати ні на що не реагувала.

Минуло п’ять днів відтоді, як Вероніка з Назаром приїхали в село. Вероніка ставила мамі крапельниці, робила уколи, але поліпшення не настало. Назар почав нервуватися, бо йому потрібно було повертатися на роботу.

– Ти їдь, – сказала йому Вероніка, – а я залишуся тут.

– А твоє навчання?

– Навіщо воно мені? – Вероніка із сумом в очах подивилася на чоловіка. – Зараз я повинна маму поставити на ноги. У неї, крім мене, нікого немає. – Вона зробила паузу й додала: – І в мене з рідних одна вона.

– Вероніко, відкинь емоції і включи тверезий розум, – сказав Назар. – Я розумію, що ти не можеш кинути матір у такому стані. Давай її відвеземо в Будинок інвалідів. Їй там забезпечать і гідний догляд, і лікування…

– Що?! – Вероніка з таким презирством подивилася на чоловіка, аж той знітився й замовк.

– Пробач, я не те кажу, – сказав він. – Давай подумаємо, що робити. Вихід є завжди. Я знаю одне: ти не повинна кидати інститут.

– Я це знаю, але тут я буду доти, доки матері не стане краще. Я напишу заяву на місяць відпустки, ти завезеш її в деканат, а через місяць… Тоді подивимося, що буде.

Через день Назар поїхав. Вероніці було неприємно, що він так нічого і не сказав про їхню дитину, немов її не було…

Коли Вероніка заходила в кімнату матері, то лягала з нею поруч, розмовляла, розповідала про своє життя, згадувала дитинство. В один із днів, коли на вулиці була буря, лив дощ і вітер зловісно тріпав зажурені дерева, Вероніка сказала:

– Матусю, сьогодні я хочу повідомити тобі радісну новину.

Дівчині здалося, що в розплющених очах матері промайнула іскорка життя. Це було вперше за останні довгі дні.

– У мене буде дитина, – продовжила вона, погладжуючи нерухому руку мами, – а в тебе онук чи онука.

Погляд жінки зупинився на Вероніці.

– Мамо! Матусю! Ти мене чуєш?! – Вероніка нахилилася над мамою. Жінка спробувала щось сказати, поворушила губами, і почулося: «М-м-м».

– Матусю, моя хороша, моя найкраща! – У Вероніки на очі накотилися сльози, вона змахнула їх долонькою. – Нічого не говори, моя хороша, якщо мене чуєш, то кліпни очима.

Жінка заплющила очі і знову розплющила.

– Матусю. – Вероніка розцілувала бліде обличчя матері. – Тепер у нас усе буде добре! Ти чула, що станеш бабусею?

Жінка показала очима: «Так».

– Слава Богу! – Вероніка перехрестилася. – Бог почув мої молитви. Тепер, матусю, тобі треба відпочити, щоб набратися сил. Спробуй заснути.

Вероніка поправила ковдру й вийшла, побачивши, що мати прикрила очі. Окрилена зміною, Вероніка побігла до мами Кіри.