Але ангели літають над розумними і не дуже розумними головами завжди. Пролетів якийсь притомний ангел тоді і над Путильським райкомом партії. Хтось сказав на тій «головомийці»: «У Павліни Власівни дві високі державні нагороди і донька письменниця, а та така - що їй рота пластирем не заліпиш. Буде ще більший скандал. Це ж все-таки була зустріч із генералом, а не з бандерівцем. Ну, а що траву біля школи до зустрічі з депутатом не фарбували... ну, що зробиш...»

Той, хто це казав, знав що каже: колись у Розтоках у вітрині придорожнього продуктового магазину задля демонстрації повного сільського благополуччя виставили зірвану з сусіднього городу петрушку - в той день через село мав проїжджати перший секретар обкому із кимось із Києва. І той, із Києва, що перевіряв роботу лісового господарства в районі і сплав лісу рікою, на прощання, після надцятої чарки, сказав: «Усе у вас добре. Все розумію. Лише не зрозумів, як на річці розминаються плоти-дараби, коли одна дараба йде за течією, а друга - проти течії?» Директор лісгоспу, зрозумівши зі спеціалістом якого рівня має справу, не кліпнувши оком, відповів: «Дуже просто! Одна дараба заходить у прибережні кущі, а друга - пливе далі». Коли б не сам директор лісгоспу мені розповідав про це - я, слово честі, не повірила би. А тепер, 2010 вірю усьому. Тобто вірю в можливість того, що буває - що й тверезий співає. Бо розум в аптеці не купиш, бо розум - варт гроші. Це не я придумала - так кажуть у Розтоках і всіх навколорозтіцьких полонинах.

«Якщо Василь Онуфрійович включає румунську весільну музику, це значить, що має приїхати хтось із дітей», - прогноз нашої найближчої сусідки Надійки - непомильний.

Василь Онуфрійович і Павліна Власівна Матіоси добре знають, що троє їхніх дітей раді хоч щотижня святкувати їм не те що золоте весілля, а кожен день їхнього життя. Аби тільки здоров'я у тата й мами! Аби тільки ніколи не боліло сердечко. Не сльозилися очі. І щоби Бог їм відміряв іще стільки, скільки самі захочуть! Бо вони нас навчили бути справжніми і цінувати справжнє. Вони завжди цікавиться, що і як роблять їхні діти. Коли ми помиляємося, нас по голові не гладять. Але коли чують про нас добре, знаю, що мовчки і стримано, а все-таки пишаються. І хоч ми їх не обсипали сріблом-злотом, у нашій уяві - вони золоті: наш тато Василь із профілем римського цезаря, і наша мама Павліна - з очима святої Мадонни...

...І так уже п'ятдесят другий рік. Разом.

13 травня 1981 р. О сьомій годині ранку, у вівторок, після тридобової праці, як водиться в Розтоках, розійшлися музиканти, які відходять із весілля тільки після останнього гостя. Вони ще ліниво і втомлено йшли сумежком (стежкою між городів), як зателефонували з райлікарні й сказали Василеві Онуфрійовичу Матіосу, що помер Онуфрій Іванович Матіос.

Весілля було у мене. І дід помер мій. Багато років після другого вдівства він жив у хаті свого сина, а мого батька Василя. Батьки на своєму подвір'ї побудували йому «кухоньку» з цегли, де був передпокій, ванна кімната із залізним зеленим «титаном» для обігріву води, а також житлова кімната на 15 метрів.

Отже, похорон мав бути у нас.

Ще в неділю я у весільній фаті й зі своїм молодим цілувала діда у лікарняній палаті Путильської лікарні, і вся лікарня «висіла» тоді у відчинених вікнах; ще не зів'яли квіти, подаровані на лікарняному подвір'ї тодішнім директором нашої школи Євгеном Миколайовичем Константинюком і першою красунею району Лялею Шутак, що відбували тоді стаціонарне лікування (легка їм глина!), в Путилі, - а зараз ось сусідські жінки скручують весільні квіти і знімають килими з весільної «палатки», де ще кілька годин тому «набувалося» майже 250 весільних гостей.

Там, де 9 травня клали весільний вінок на мою голову і велика естетка, вчителька ручної праці Ганна Дмитрівна Гав'юк зодягала молоду у біле, «закріплюючи» мої товстезні коси під фатою 64 (шістдесятьма чотирма!) шпильками-«гарналями», - там 13 травня стояла домовина. А на столах, де іскрилося непокірне весільне шампанське, - рівно палахкотіли страшенно яскравим світлом поминальні свічки.

Ще вчора я була в білому, а сьогодні я зичила чорні одежі. І тією самою вулицею, де я йшла «княжною» до клубу, що стояв «перед» Йорчихою, я сьогодні ішла за дідовою труною «за клуб» - «поза» Йорчиху.

...В університет я приїхала в чорному - і не пам'ятаю, щоб «виставляла» за весілля чи за поминки. А в гуртожитку №2 на вулиці Стасюка мене чекав лист від моєї подруги з Харкова, в якому вона питала, чи в мене все добре, бо їй снився сон, що я в білому іду широкою вулицею, а на спині у мене - чорний хрест. А тим часом, «добрі сільські люди» пустили в Розтоках чутку, що дід насправді помер за тиждень до весілля і його тримали в «холодильнику», на що одна сільська жінка, що працювала санітаркою в райлікарні відповіла одній із «передавачок» правди суто по-жіночому.

Ці люди ходять до церкви і припадають на коліна перед образами...

А ви питаєте, чому я така точна в деталях, щоб не сказати нудна, і звідки я знаю життя. «Асфальтні» естети приписують мені писання мелодрам чи імітацію народництва. Якби я колись працювала санітаркою, я би таким відважилася відповісти по-жіночому. Але у мене є диплом медсестри і медсестринські навики на практиці, тому мені ліньки говорити з лінивими до життя.

А життя я знаю з Життя. І більше ні з чого.

Мені й вигадувати багато не треба. Хіба лише маскувати справжні імена тих, кого би я не хотіла поранити своїм словом.

4 серпня 2006 року я із батьком - Матіосом Василем Онуфрійовичем - стояли на місці колишнього родинного обійстя мого прадіда Івана Андрійовича та мого діда Онуфрія Івановича Матіосів на хуторі Cipук.

Мій прадід Іван по татовій лінії загинув у Першій світовій війні. Його син Онуфрій у Сіруку звів добротний будинок під бляхою, в якому 1934 року й народився мій батько Василь і де до п'ятирічного віку жила і я. Якщо хто має четверте видання моєї книги «Нація», то може на фото обкладинки роздивитися дві білі цяточки нашої колишньої хати й господарських споруд. Ця румунська бляха разом із будинком «переїхали» згодом з хутора в Розтоки. Бляху на хаті батьки поміняли років зо шість тому.

До осені, а точніше, до Покрови 1947 року - часу найбільш масової депортації населення Західної України - в Сіруку було «тринадцять хат ґаздів», каже тато. На Покрову чи не третину хутора забрали. Решту - депортували в село, щоб не допомагали «лісовикам». У п'ятдесяті на хутір вернулося кілька сімей. За моєї пам'яті, до 1965 року, там мешкало лише чотири родини. Тепер у Сіруку залишилася єдина сім'я - Марії Романюк, діти якої не так давно власним коштом протягнули на хутір лінію електропередач. І Маріїн зять-лісоруб із дружиною, що доглядає двох маленьких діток, перемовляються тепер мобільними телефонами. На моїй пам'яті Маріїні діти в село до школи ходили по черзі - через тиждень, оскільки сніги стояли до пояса, а в хаті були одні дитячі чоботи. (2009 року Маріїні діти з Марією перебралися в село).

...А я тільки на обійсті постарілої Марії Романючки розумію, чому після другого інфаркту мій тато сказав моїй мамі: «Щоб ти поклала мені в домовину радіо». Наш тато не здобув вищої освіти. Усе життя пропрацював у колгоспі. І до тридцятирічного віку прожив отут, у Сіруку, де замість радіо говорили спершу скоростріли, а потім лише буки та смереки. Може, тому тепер тато знає, де цар обідає.

На самому гребені Сірука в серпні 2006 року тато налаштовує антену транзистора, який раз у раз Київ плутає із Бухарестом. У Бухаресті йде служба Божа. А тато шукає українські новини.