У Сіруку минали мої найкращі дитячі дні, коли до мене була лагідною навіть гадина. Товста, кольорова, лискуча, вона вилазила з-під широченного плоского каменя перед хатою на сонце і я її гладила долонькою, аж моїй молодюсінькій мамі відібрало було мову від страху. А хата була велика і самотня між гір і царинок. Почерез горб жила Федиха і Гарашуки. Через два горби - колгоспна полонина улітку.

Взимі довкіл темніли ліси і біло сяяв сніг. На Різдво приходили колядники. А в будень, коли з-поміж того огрому білості з долини, від явора, довго не показувалася татова постать (а тато

ходив на роботу в Товарницю), за 8 кілометрів, я босоніж по снігу вибігала до корита з водою в царинку. А потім бабка Василина, що дідові Онуфрієві (своєму чоловікові!) казала на «ви», упрошувала мого тата не бити «малу холєру» за непослух. А надвечір з Околени (це також за 8 кілометрів) верталася моя мама Павліна із своєї щоденної учительської роботи, бо бабка вже не давала носити мене в Околену, снігами, лісистою Круглою, прив'язаною паском за мамині тендітні плечі.

Навесні город перед хатою розривали дикі свині. Восени попід вікнами ходили олені. А ми з мамою збирали жолуді у Михайликовому. Там стояла порожня хата з вибитими вікнами, під порогом шурхотіли гадюки, з комина виривалися, як звірі, вітри. Я була ще дуже малою, щоб зрозуміти, що в тій хаті не так давно жили люди. Та й родичі мої ще донедавна були німими, щоб розказати мені, що в Сіруку до п'ятдесятих майже років було 13 хат. Там жили ґазди.

...Одного травневого полудня шістдесят п'ятого року бабка Василина випровадила мене з німою Параскою, що жила у нас, в село, а сама залишилася стояти під хатою з прикладеною до чола дашком рукою. Так вона мені й лишилася в пам'яті. І в той же день бабка з власної волі розпрощалася з життям.

Ніхто вже ніколи не буде знати, чому вона стратила свою душу. Але тепер я думаю, що то, певно, теж була не остання причина: самотність на золотому місці, на безгомінні, з утраченою силою І вірою, з розтоптаними сподіваннями і круговою неправдою. Хтозна, які імпульси народжувалися в душі, яка споглядає спустошення найзаповітнішого, дорогого до болю й розпуки? Бо довкіл нас на отих масних ґрунтах у Сіруку колись жили ґазди: Василь і Танасій Грицаки, Філіпиха, Лесьо Берегівчуків, Артем, Юра Хабалюків, Михайликові, Гаращук, Федьо Томин, Варвара Томина, Павло Хабалюків, Томнюки і Андріячук (це мій дід по татові). У цих горбах їм жилося привільно, дружно і всяко. Вони - як пуповиною - були зв'язані з кожним стеблом і травкою, що міцно трималася тут, і один з одним зв'язані були також. Ґазда з ґаздою.

Ліси, полонини, кішниця, худоба... Вони все мали. Влада до них не була солодкою хоча б через те, що не давала говорити «по-руському» (українською тобто). Але вона їм давала можливість жити по-людськи для себе і для своїх дітей. У селі що належало Румунській державі, хто «шварцував», займався ґешефтом (а по-сьогоднішньому - вправно користувався ринком) із Польщею. Благо, кордон з Галичиною проходив посередині Черемошу. А ці ось гірські ґазди, що сходили в село, може, лиш на Великдень і на Спаса на гробки, жили лише господаркою.

Юрко Матіос, Хабалюк по-сільському (прадід по моїй мамі) тримав худобу і в селі Розтоки, і на хуторі Сірук. У село гнали дійні корови, на хуторі тримали - ялові. А свині годував гарбузами, то, як виривалася яка свиня із стайні, ледве заганяли. «Так бігали по городі за нею, - каже моя бабка, - як за якимось сарненям. То страшне було багатство! Восени мали бербеницю (спеціальна дерев'яна бочка) масла за літо, бринзи зо дві бербениці, виріжуть три-чотири барани, пару свиней, наб'ють м'яса».

О, ні, вони не бідували з голоду у себе на землі. Вони уривалися від роботи, тому й жили небідно.

...У сорок сьомому в Хабаровськ забрали п'ятьох Грицаків (на прізвище Матіос), чотирьох Філіпчаків (на прізвище Матіос), п'ятьох Артемових (на прізвище Матіос) і двох Михайликових дітей (на прізвище Яків'юк, батьки повмирали на тиф, один брат загинув на війні у Румунії, ще двох малолітніх дітей забрали в інтернат у Берегомет). Усіх решту - кого від депортації фактично «врятував» тиф - евакуювали з хутора в Розтоки. Подалі від лісу. Подалі від свого.

Через деякий час на хутір вернулося лише чотири родини.

Правда? Побитий на чужині повертається додому. Побитий удома - куди піде? Побитий удома іде на згарище свого дому...

(P.S. Тепер у 2010 року, на хуторі Сірук не живе ніхто. Пустка).

А на місці нашої колись розкішної хати під бляхою росте кропива. Навіть камінь, де грілася

об мою руку гадюка, потонув під нею і мохом. Колгоспні корови тепер, 1992 року, смачно об'їдають сіна що їх так важко роблять діти і внуки ґаздів, які колись жили в Сіруку. А влітку фірманам нічого не вартує переїхати некошені трави і столочити у порох. Бо воно й начебто колгоспне, і начебто нічиє. Але потроху діти і внуки тих тринадцяти ґаздів випрошують косовицю у власне користування і починають бодай косами і граблями сусідити з тими, з ким сусідили їхні предки.

Хутір Околена, де збавила свої роки і ноги мама, уже зробилося селом на хуторі. Там 1992 року є 73 двори, 34 дітей і 7,14 кюрі пост чорнобильської радіації на квадратний кілометр. За показниками - це четверте місце в області після Кисилева, Борівців і Шишківців. Околена - як пуповиною - зв'язана з Ямами. Хутір Ями - певно, батьківщина якогось потужного метеорита, що впав сюди і зачерпнув землі між горами рівно настільки, аби там могли поселитися люди. Той, хто хотів раніше дихнути природою й екзотикою, вибирався на малини і гриби в Ями. Після Околени цей хутір по радіаційній забрудненості іде першим: 5,87 кюрі на квадратний кілометр. Ось вам і Путильщина. Батьківщина Федьковича. Вже не дивуюся, що і земля, і люди - наче суціль наврочені. Як каже моя бабця Гафія, «підзахарені»...

Але, певно, всі мольфарі, відьмаки і відьми разом узяті безсилі перед отим каліцтвом, що прийшло сюди, в зелену і солодку мою Буковину, в сороковому році. І не питайте, що стало з людьми, що вони тепер робити коло землі не хочуть. Може, де й не хочуть. Але не тут, де навесні в селянина від роботи нігті ламаються, де хати кращі від шкіл і палаців.

Здається, на цьому клаптику колгоспної землі над потоком каміння більше, ніж насіння. А ні, Д. побила сусідку О. за тих 30 соток, які несправедливо поділила сільрада між обома бажаючими. О. «відлежується» в лікарні. Її родичі між собою поговорюють, що їх так багато, що їм варто лише Д. «пощипати» - і з неї мало що лишиться. Чим не сюжет для Кобилянської?

...Не знаю, чи годен втихомирити земельні пристрасті на Буковині і в Галичині отой закон що схожий на дишло? Бо скарги течуть ріками з сіл - до Президента. Від Президента - в села, д земля тріскає від нетерпіння відчути на собі ласку непримусову, турботу не з-під палиці.

На перше квітня 1992 року у Чернівецькій області було зафіксовано 499 таких, хто захотів займатися фермерським господарством і 3932, - що хотіли би взяти землю в обробіток. Не знаю, хто і на яких рахівницях рахував ці цифри, однак знаю, що тільки у Клішківцях Хотинського району 3 квітня 1992 року в сільраді лежало 1028 заяв на збільшення присадибних ділянок до півгектара.

 ...Розказував мені один немолодий уже, але ще моторний дідок, як «заохочували» до повоєнних новостворюваних колгоспів не таких вже й наївних у житті буковинців.

«Отако кликали людей до сільради, як румуни колись до жандармської дільниці. А там на столі лежало дві папки. По сільраді ходив воєнний чоловік і вказівним пальцем тицяв у свіжоструганий і непокритий стіл: «У цій папці записуються до Сибіру, а в цій - до колгоспу...» Скажи мені, донцю, що мав діяти я, учорашній ґазда з десятьма гектарами землі, відібраними без моєї волі, коли вже перша партія соціалістів, цараністів, комуністів і просто ґаздів направилася в Сибір ще в 41-му, якраз за тиждень до війни?! Але я був ґаздою. І моя вчорашня полонина дивилася на мене нескошеною травою. Мій ліс шумів до мене незрубаними смереками. Моя земля стогнала неораною і по Юрієві. І я записався до колгоспу. Не забудь, що я був хитрим буковинцем і знав, що друга партія поїздів до Сибіру вже чистить свої колеса...