Такими були публічні «оргвисновки» публічних людей, А інших піддали «профілактиці» і провокаціям. Казали тоді, що студентку консерваторії, яка на похороні несла Івасюковий портрет, виключили з вузу. Казали... О, тоді багато чого казали. Як, зрештою, кажуть завжди, незалежно від знань і правди, а залежно лише від висоти свого «плінтуса».

...А в Чернівецькому держуніверситеті тоді було таке. Кінець травня - середина червня - час чергової сесії. І ось тут почалися перші «дзвіночки» й родині. Оксану не допускають до сесії через неможливість скласти залік з англійської мови! З англійської, чуєте?! Вовчикові Боднарю з Тернопілля (Володику, ти чудо!, бо ти весь цей час працюєш у школі! Здається, на Одещині, та ще й директоруєш!), якому вся група пише англійські слова українськими літерами, залік зараховують, а Оксані Івасюк, яка з Нелею Корнієнко «пліткують» англійською задля хохм - не зараховують!

Що вам сказати, люди добрі й люди злі...

Наша викладачка іноземної жила із дитиною в обкомівському будинкові (колись я таж була напередодні Нового року - з Розтік тато ялинку передавав для її малолітньої тоді доньки на її прохання і яку вона любила понад усе!), казали, що Л. M. розлучена, довший час начебто працювала чи то не в самій Великій Британії, мала якийсь дивний акцент. Не любила студенток, але була справді «просунута», як сказали би тепер, хоча з дуже скромними статками. Але ж, люди добрі й не дуже... Серце! Серце! Після такого - і якийсь залік. Це продумано по-єзуїтськи. Вона сама на це не зважилась. Ну, не вірю, хоч стріляйте, бо в неї була дитина, яка росла без батька. Може, заради власної дитини травмувала дитину чужу?!

Вже не пам'ятаю, як розв'язалася та ситуація. Здається, група просила нашого декана, декан - декана іноземних мов. З великими трудами Оксані англійську зарахували, але не з першого разу.

А потім пішли плітки, чутки, брехні... Яку тільки ахінею не вкладали у вуха люди без імені, без обличчя. Отак іде собі безглузда плітка містом без ніг і без транспорту, котиться колесом - і байка (тобто байдуже!), що одна дурніша іншої, і нема їй спину.

Тим часом Івасюки, як можуть, захищають ім'я сина. Але як можна захистити мертву людину від Системи, якщо навіть мертвого Система викреслила! Софія Іванівна, народжена на Запоріжжі, член партії, пробивається до тодішнього першого секретаря Львівського обкому партії Добрика з проханням дозволити встановлення пам'ятника на могилі сина. Тодішній партійний вождь Львівщини Добрик - це той погромник, хто 1968 року, будучи партійним керівником у Дніпродзержинську, першим заніс руку помсти над «Собором» Олеся Гончара. Тепер він «громив» нещасну Івасюкову матір, син якої свого часу написав музику до спектаклю «Прапороносці», що йшов на сцені Львівського театру ім. М. Заньковецької. Ось які переплетіння доль.

Але, чуєте, ви - ті, що патякають про якісь чудернацькі речі, ті, хто засуджує інших за не-таку поведінку в радянські часи, за не-сидіння у в'язницях, за не-смерть на барикадах, уявіть собі - пам'ятник! розумієте, могильний пам'ятник не можна було встановити, якщо проти цього заперечувала партія! Ось і подумайте: якщо Івасюк добровільно подякував світові то що такого антирадянського, націоналістичного чи якого там іще, було в надмогильному надгробку, щоб аж обком партії контролював його встановлення?! Так той пам'ятник і простояв 10 (десять!) років у львівській майстерні автора-скульптора, і заборона на його встановлення була знята лише 1990 року! Лише 1989-го до відкриття першого фестивалю «Червона рута» на будинку, де мешкали Івасюки, у Чернівцях була відкрита меморіальна дошка композиторові. У Львові це було зроблено пізніше.

...Михайло Григорович одного надвечір'я 1991 року несподівано прийшов у Спілку письменників, де я тоді працювала заступником голови. Він хотів виговоритися. Його душили сльози. І він, не дивлячись у очі, а лише у звечоріле вікно в особняку Чернівецької письменницької організації на вулиці Гребінки, розказував мені жахливі речі. І про материні (Софії Іванівни) митарства по обкомах. Про її нелюдські приниження партійними клерками («А я вашого сина не вішав» - це вам не нагадує «А я вашого сина в Афганістан не посилав», - кількома роками пізніше придумане також в партійних кабінетах?!). Розказував про неодноразове спалення квітів на Володиній могилі й мало не щоденні білі хризантеми під дверима квартири Івасюків у Чернівцях. І про те, що його, Михайла Григоровича, таки «дістали» і помстилися. Синовою смертю. Отоді вперше я почула від Івасюка-старшого, що він сидів у радянських концтаборах. Для мене це був не те, що шок - не крізь мене, а мене тієї миті пропустили крізь електричний струм.

А на прощання він подякував мені... за вірш із моєї першої збірки (1983 р. ) із присвятою «М.Г. Івасюкові». Бо це була перша публічна солідарність із батьківським горем, висловлена сторонньою людиною на письмі. Я дотепер не знаю, яким чином цензура пропустила цей вірш у книжку. Можливо, її ввели в оману ініціали батька, а не сина, а можливо, мотив смерті, що звучав у ньому, посприяли тому, що вірш «дозволили». Згодом у Києві у видавництві «Музична Україна» вийшли окремою збірочкою деякі музичні твори Володимира Івасюка із передмовою нібито Софії Ротару. Тоді ж поговорювали, що Ротару таким чином «скуповує» свої гріхи перед Івасюком, завдяки кому вона стала відома світові. І тоді ж казали, що родичі Ротару по чоловіковій лінії, будучи дуже поінформованими, відмовили (заборонили, яка різниця!) її від участі у похороні. А коли згодом зрозуміли, як це вдарить по її імені (маючи доступ до влади і реальну владу в руках), доклали зусиль, щоб трохи реабілітувати Софіїне ім'я в очах публіки бодай таким чином - сприянням у виході збірки. Може, так, а може, ні...

Якщо чесно, Михайло Григорович прилюдно і завжди намагався захищати Ротару, коли виникало питання її співу у Горькому в день похорону. Але коли б мене не було під час телефонної розмови Софії Іванівни Івасюк із Софією Ротару у ті хвилини, коли переповнені довколишні вулиці біля будинку композитора кам'яніли від болю, коли б я не бачила, як змінилося обличчя Михайла Григоровича від звістки про не-приїзд Ротару до Львова, я би пристала до думки про невинність співачки, її наївність і т. д. Але мені це зробити не вдасться ніколи. Бо що мали думати Івасюки про тих, хто у час їх несамовитого болю переходив на інший бік вулиці, не впізнаючи їх без окулярів, нібито зашнуровуючи черевики чи дивлячись на годинник?

Багаторічні німі страждання тричі укладали Михайла Григоровича з інфарктом. Але який він був твердий, відстоюючи честь сина! Від нього ніхто ніколи не почув і слова скарги чи відчаю. Його твердість і впертість, людська гідність були такими, що подеколи перепиняли подих. Батько знав, який у нього син - і він терпляче ніс свій хрест до самої смерті.

Коли Софія Іванівна невдовзі після похорону потрапила до тієї страшної чернівецької лікарні ми з Оксаною провідували її. Софія Іванівна сідала з нами на лавочку, про щось говорила, щось розпитувала, зверталася до нас «дівчатка», але вона була далеко, дуже далеко, вона віддалялася у лише їй видимий світ - і я зрозуміла, що більше не зможу відвідувати її. Дуже рідко я ще приходила до Івасюків додому. А далі - не змогла... Це було понад людське терпіння - дивитися на закам'янілого Михайла Григоровича і на тліючу Софію Іванівну. Але саме тоді й пізніше ми спілкувалися з Михайлом Григоровичем найбільше. В університеті, на письменницьких згодом зібраннях, разом виступали перед читацькими аудиторіями. Він не уникав людей. Але люди, я впевнена, не розуміли глибини його страждань. Хіба лише ті, що самі перейшли через подібне.

Тільки тепер розумію, свідком якої величі духу я була всі ті роки. Шкода, що вони припали на пік моєї юності і «безголів'я» серця, на побутове борсання і елементарне виживання. Мене багато років мучить думка, що я могла бути з Михайлом Григоровичем іншою, уважнішою, глибшою, співчутливішою. Бо коли мене мучила відсутність роботи, житла, незрозуміле (тепер зрозуміле!) затримування виходу книжки, родину Івасюків мучила втрата найдорожчого - на тлі брудних розмов провокаторів чи просто байдужих до чужого горя людей.