Газета «24ua»,

28 березня 2007 р.

 1965 рік. Через драматичні родинні обставини (смерть бабусі) хата мого діда Онуфрія, покрита румунського бляхою 1934 року, за тиждень була розібрана до дошки, пронумерована, кіньми звезена з хутора Сірук у Розтоки і наново зведена на сільському кутку під назвою Царина. Що румунською означає «маленька земля». Сільська рада виділила «переселенцям» із хутора 27 соток землі. Батьки взяли безвідсотковий кредит на будівництво. І почалося!

Сусідів було двоє. Зліва - Петро Борсук: із родиною (з усіма чотирма його дітьми я пасла корову в лузі) помагав моїм батькам на прохання і без, бо сам був неперевершеним майстром-столяром. А другі сусіди - праворуч від нас - називалися Петріцькі. Точніше, це було їхнє прізвисько (за іменем господаря, також Петра на прізвище Хімчинський). Старша бездітна родина мешкала в мініатюрному будиночку на двоє вікон, з каганцем під стелею. Електрики вони не визнавали. Як і не визнавали нових сусідів. Тобто моїх батьків. Петріцькі вперто пам'ятали, що за часів румунської влади на Буковині (з 1918 до 1944 року) земля, на якій ми звели хату, була приватною власністю і належала їхнім родичам. Петріцькі й через 20 років не змирилися з тим, що фамільну землю усуспільнили.

Отож, кожен день нашої родини сповнювався «приємними» несподіванками: щоранку щедро полита фекаліями доріжка від хати до хліва; вбиті хімікатами вишні на межі (тоді ще парканів не було). Проте пострілом у саме серце стало отруєння Петріцькими собаки Бориса битим склом, доданим до собачої їжі. Наш породистий Боря тиждень карався і відходив із цього світу так, як відходять тверді люди. Він лежав нерухомо під будкою, стікаючи кров'ю, і тільки дивився - ніби говорив - величезними очима, з яких котилися сльози. Я сідала на траву і плакала разом із ним...

А далі ми поховали Борю в кінці городу під горіхами. І я ще довго навіщось поливала літеплою водою його могилку.

Але сусідство, знаєте... Воду Петріцькі брали зі спільної на трьох сусідів криниці, що стояла на межі Петра Борсука. Звичайно, треба було ходити попри нашу хату, попід наші вікна і крізь зуби все-таки вітатися. Дрібненька, ніби здитиніла, Анна Хімчинська (так звали ненависну мені тоді сусідку) часом, коли не бачив чоловік, скидала із плечей коромисло з відрами, перепочивала у нашому дворі, при тому розповідаючи щось цікаве. Може, у ній озивався материнський інстинкт? Може, мучили залишки совісті за чоловікове дикунство? Петріцька говорила, як моя бабця, - афоризмами: «Дівка, як віддається, думає, що вбирається в золото, а вона не знає, що суне голову в шипшину». Мені здавалося, що я тоді була глухою - так її люто ненавиділа.

І ось якось узимку, коли сніги стояли мені по вуха, із бляшаного даху нашої хати посунув сніг із таким гуркотом, що я зо страху мало не впісялася. А через якусь мить почула крик. Далі - тільки скигління. Я вибігла на веранду, уткнувшись чолом до шиби: з-під білої кучугури стирчала маленька голівка Анни-Петрічихи, а вона сама хапала ротом повітря.

Багато і знати не треба було: Петріцька ішла від криниці. І її присипало снігом із даху. Вона крутила головою навсібіч, не маючи сили ні крикнути, ні самотужки вибратися з-під снігу. Та навіть коли б і кричала... Удома, крім мене, нікого не було.

Я миттю згадала тата, який щоранку згрібає фекалії з-під порогу.

Згадала останній погляд Борі.

І тихенько вернулася в кімнату. Гостре жало люті уп'ялося в серце: «Так їй і треба! Хай умре під снігом! За Борю!»

Але інше жало... Воно називається жалість. Чи милосердя. Чи ще якось воно називається...

...Вже як я відкопувала голими руками Анну Петріцьку з-під того снігу... як вона хапала мої червоні руки і цілувала їх...

...Наш тато каже, що не пам'ятає ніякого зла від Петріцьких, окрім Бориної смерті.

А я пам'ятаю змаціцькану (дуже дрібну, маленьку) Анну у прилиплій одежі, звільнену з-під снігу, і цілування моїх рук.

Ні.

Не так.

Я навіки зафіксувала потоптане перше - перше! - зло в собі.

Як зафіксувала у своїх книжках Аннині афоризми.

І отой афоризм - про дівку, яка виходить заміж із думкою про золото...

Журнал «Країна»,

5 лютого 2010 р.

Серпень 1968 р. Літо несамовитіє сонцем і запахами близького врожаю. Я нетерпеливлюся, як набухла дощем хмара над Синиченою горою (чуєте, як звучить - синичена?! Мабуть, саме в нашому селі знаходиться всесвітня батьківщина синичих гніздечок). Нетерпеливитися є чому: за тиждень-два моя 28-річна мама-вчителька напрасує мені шкільну форму, я пов'яжу великі білі банти у заплетені кіски, навхрест склавши їх на потилиці, - і моє пізнання світу продовжиться. Другий клас для дитини - не смішки. Щодня бігаю довкруж школи. (На той час школі виповнилося понад 100 років, але про це ніде й ніхто не заїкається. Воно й не дивно: тодішня держав на машина втовкмачує навіть дітям із колиски, що життя на Буковині почалося лише 1940 року, з приходом радянської влади).

Але я про це тоді ще не знаю. Знаю, що у мене є молодюська вчителька - Марія Федосіївна Мазурик. Вона «з Великої України», з повагою кажуть у селі (насправді з Черкащини). Вона нічого й нікого, крім «гавриків» із нашого 2-Б та найманої літньої кухоньки у сільських господарів Леликів не має. Моя нетерплячка чимшвидше піти до школи погано вписується у незмінну слухняність сільської дівчинки.

Та щось у повітрі витає не те. Раптово обличчя моїх батьків набувають напруги і збентеження. У моїй присутності миттєво вимикається «колгоспник» (радіоприймач) на стіні. До нас кілька разів за день приходять мамині колеги-вчителі Щось діється - розумію маленькою голівкою. Але питати? У мене свої турботи.

...20 серпня на все село незвично «ридають» два гучномовці, розташовані на стовпах біля сільського клубу і коло ферми. Мене охоплює тривога. Я потребую захисту. Я вбігаю в кімнату. І раптом застаю заплакану маму і тата, який обіймає маму за плечі (Боже праведний! У присутності дитини!). Радіоприймач горлає на повен голос. Батьки не намагаються притишити звук. Мене навіть не виганяють у двір. Їхні безкровні обличчя такі, що я розумію: біда.

«Біда» говорить металевим голосом Левітана. Слова не з дитячого світу: Чехословаччина, переворот, введення військ, захист братнього народу, резервісти, мобілізація.

Тато тихо каже: «Війна».

Мама відповідає: «Тебе заберуть».

Я стою під приймачем і чекаю, коли скажуть, що тато йде на війну.

...Надовго забиваюся на стайні у сіно і плачу - аж починається гикавка: уявляю молодого й красивого тата без рук чи без ніг, уявляю маму вдовою, а себе - сиротою...

Тато вернувся із військкомату і коротко кинув: «Забракували. Відкрита виразка шлунка». Ми ридаємо з мамою разом.

Не знаю, скільки тоді було резервістів серед 50-тисячного війська, що СРСР ввів у збунтовану Чехословаччину. Знаю, що жертви з обох сторін перевищили сотні (за тодішніми даними). Знаю, що мій тато також був під безжальним прицілом мисливців на людей. І знаю від теперішнього свого київського сусіда - колишнього льотчика, який був тоді там, що місцеве населення відмовлялося давати навіть води радянським солдатам. «Ми вас сюди не кликали», - такою була їхня відповідь. Ще знаю, що звідтоді зненавиділа голос і тембр Левітана, бо він асоціювався з можливою смертю.

...На початку 80-х років історія повторилася. Мало не всі мої Розтоки потайки (не можна було легально!) молилися за Вову Тащука - сина парторга місцевого колгоспу і моєї вчительки, - який від дзвінка до дзвінка відслужив у Кабулі, охороняючи колишній палац Аміна. Вова вернувся живий. Але Афганістан зруйнував йому здоров'я і покалічив життя.