Проте і це ще не все про алопецію. За кілька днів після того до Чернівців писати про алопецію приїхав кореспондент московської «Литературной газеты» по Україні Сергій Кисельов (рідний брат Льоні Кисельова. Чи ви любите, як оте його, Льонине:

Із Сергієм Кисельовим я колись познайомилася у Києві через тодішнього кореспондента «Літературної України» Юрія Пригорницького, для якого я стала «гідом» під час закладання фундаменту (точніше, під час риття котловану) Дністровської ГЕС десь року чи не 1979. (Так і є оте наше спільне фото - на самому дні котловану!) Буваючи в Києві, я разом із Пригорницьким кілька разів гостювала у Кисельова вдома, здається, мешкав на вулиці Червоноармійській.

І ось Сергій Кисельов приїхав у Чернівці. Майже таємно. До мене додому. І таки цілком таємно я зводила його із Фрейліхом і людьми з його групи, що займалася незалежним розслідуванням причин алопеції, знайомила із фізиками-теоретиками, десь ми ховалися тоді по якихось майстернях художників і в наукових лабораторіях інституту Корнелія Товстюка. Влада категорично - під усяким «соусом» відмовляла Кисельову у зустрічі. Це ж Москва напише! «Винахідливі, - сказав Сергій, почувши мою історію з цензорами і обласним радіо, - дуже винахідливі». Потім у «ЛГ» (в Москві!) вийшов матеріал Кисельова про чернівецьку алопецію. Але казав мені згодом Сергій, що його дуже «обчикрижили». «Мабуть, таки військові», - казав. Однак фактом публікації я мала певну сатисфакцію - бо напряму мала стосунок до її появи.

Не знаю чому, але саме на похороні Сергія Кисельова у Києві кілька років тому я відчула космічний страх, страх-параліч. Тоді, коли труна із його тілом опускалася у підземелля крематорію...

P.S.

А викладач геофаку Чернівецького держуніверситету, голова групи незалежних екологів, який тривалий час збирав матеріали про причетність військових до «чернівецької хвороби» напередодні оприлюднення цих документів зненацька захворів. Віктор Фрейліх згаснув 24 травня 1995 року від якоїсь загадкової - дуже повільної і мученицької - хвороби: отруєння невідомою токсичною речовиною, на тлі якого розвинулася гостра нирково-печінкова недостатність, що й спричинила смерть. Чернівці казали, що смерть його була насильницька - «багато знав і тому прибрали». Цілком можливо. Правду дізнаємося не ближчим часом. А може, вже не дізнаємося ніколи.

СЕРГІЙ ЄСЄНІН. КОНСТАНТІНОВО[13]

1988 рік. Рязань. Виїзний пленум Спілки письменників СРСР. Я як письменник із Чернівецької області, яка має дружню угоду і «соціалістично» змагається з областю Рязанською, делегована на Пленум Спілки письменників СРСР.

Наш поет Віталій Демченко терміново, але дуже сумлінно (він також посідає осібне місце серед чернівецьких письменників: щоб не вдаватися до обов'язкових «ідеологічних паровозів», Демченко у складі професійних мандрівників-скелелазів-байдарочників щороку «освоює» Далекий Схід і Північні широти безкрайнього СРСР, а потім, переливає це у чудові пейзажні поезії, сповнені прихованої пристрасті й чутливості, мовчазної чоловічої ніжності і глибини. Так, тоді можна було сховатися хіба що у природу, чи в лірику. Ідеологам важко до нього придиратися - він керує обласним літоб'єднанням, іншими словами, дає «дорогу» літературним «надіям» і пише російською мовою. Але я знаю, що він справжній(!) перекладає мені цикл віршів про Афганістан («Із Хосту. Кандагару. Із Кундузу...»). «Афганський цикл» в Україні не друкує жодне видання....................................................................

Їду.

У Рязані в одному номері живу із племінницею Сергія Єсєніна (ми листуватимемося з нею кілька років). Вона дуже багато мені розповіла тоді такого, що публікувалося частково пізніше, але були й такі речі, про які я не читала навіть тепер. У неї були проблеми зі здоров'ям і я час до часу надсилала у Москву сушені лікарські трави, які спеціально збирала мені наша сільська травниця Паюта Борсук (Ґаврилеєва).....................................................................

Рязань.

Юрій Бондарев. Валентин Распутін. Олександр Проханов. Станіслав Куняєв. Василь Бєлов. Віктор Астаф'ев. Сергій Єсін. Юрій Кузнецов. Володимир Краснов. Багато інших дуже відомих письменників.

Під час літературного вечора в Рязанському драмтеатрі, де ніде голці впасти, всі довколишні вулиці й площі забиті людьми. Гучномовці виведені на зовні. Ажіотаж неймовірний.

4 жовтня. Константіново. День народження Сергія Єсєніна. Народу - тьма-тьмуща. Я від України одна. На сцені - російський «партер» літератури. Трохи хвилююся. Читаю три вірші. Перший українською, два - у перекладі Демченка. Я здивована: після українського аплодують значно більше, ніж після російських. Згодом підходять Станіслав Куняєв (пригадуєте його популярний вірш «Добро должно быть с кулаками»?) і Сергій Єсін (один із найпопулярніших тоді авторів - прозаїків «Нового мира», «Невы», «Красной звезды»). Куняєв хвалить українські вірші, увечері організовує такі чомусь дуже серйозні посиденьки в своїх апартаментах. Куняєв тлумачить, чому добро мусить бути з кулаками (я так і не засвоїла його теорії, бо кулак - уже не є добро. За твоє добро іншим, яке інший обертає проти тебе злом, найсправедливішу «здачу» завжди дає Творець - і нічий інший кулак. Я можу на цю тему написати дисертацію. Починаючи з часів «Марії-Терезії», як кажуть на Буковині, - аж до сьогодні, аж до прикладів на власній шкіpi). Єсін каже: «Из вас будет когда-то хороший прозаик, если начнете писать прозу. У вас слог и мышление прозаика». Він також здивований що я добре обізнана з його новими «нашумілими» романами. Записує мене у свою групу для спільних виступів у трудових колективах Рязанщини. З нами у групі родина Краснових (здається, Володимир Краснов тоді очолював «Новый мир») і ще хтось із російських письменників. Приймають надзвичайно добре.

Мій афганський цикл (українська з російською поперемінно) викликає неймовірно теплу і бурхливу реакцію. В Росії не надто «модна» ця тема, хоча в усіх на устах. Проте не дуже голосно. А ще на Рязанщині, де в крамницях із самого ранку продають «біленьку»... у трилітрових банках. Я спершу, було, подумала: березовий сік. А тут - гість з України. Їй можна читати про Афган - вона гість.

ВІДСТУП ПО СУТІ:

До мене на машзаводі прийшла група колишніх афганців, і з вдячності, що я відстоюю їхні права (побутові, звичайно), сказали: «Якщо лише хтось вас намагатиметься образити...» Але я по їхню допомогу не зверталася: кілька разів бачила, що бувало із кривдниками, коли кривдили тих, хто «пройшов» Кандагар і Хост, і під чиїм упливом я написала той довго заборонюваний для друку - але не для читання! - цикл.

1983 року, приїхавши писати до обласної газети про практику студентів-географів у селі Репужинці Заставнівського району, я зомліла просто посеред кімнати, побачивши до середини оголеного Миколу Жука, який «штопав» собі гімнастерку: на ньому від швів не було живого місця. 28 грудня 1979 року (наступного дня після офіційного введення військ) Жука «ввели» до Афганістану, а 11 січня 1980 року бронетранспортер, у якому знаходився і Микола, був підірваний. Він врятував себе сам: дивом вибравшись із палаючої машини, зібравши руками нутрощі і засунувши їх разом із піском у розірваний живіт. А коли відповз, машина зірвалася. Непритомного солдатика підібрали згодом свої. Лікували Миколу в Самборі Львівської області. А коли він згодом у Чернівцях прийшов у військкомат по , документи, штабний клерк сказав, що не знає, де Жук порвав собі живіт: Жука, мовляв, в Афганістані у складі обмеженого контингенту радянських військ не було, а ветеранами держава визнає тих, хто потрапив туди з 1983 року, і взагалі «він його в Афган не посилав».