- Іване, куда ідете?

- Куда автобус буде. Або до Віжниці, або у Сторонець.

Отже, «ми» дуже старі - нам (Розтокам) 2011 року виповниться «гарантованих» 510 років.

Історію своєї родини я знаю до 1790 року. Отже, «нам» - Матіосам - також, дай Боже, кожному: 220 років.

Що з нами було до того, тоді й далі буде - розказує наука, документи, брехливі й совісні люди. Одне слово, розказують багато, а правду знає наперед - лише Бог.

А на той час, 1969 рік, ця книжка - «ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УРСР...» - була пречудова, бо в ній «особлива увага приділена висвітленню героїчної боротьби трудящих проти колоніального гноблення турецьких феодалів, польських панів, австрійських баронів і румунських бояр, проти капіталістичного гніту, політичного безправ'я, національної дискримінації і політики онімечування та румунізації» (с. 7). І коли б не наука - не знали би ми про себе нічого, як «синє за нігтем». Та ми завжди «під дахом» - про нас завжди хтось думає. Якщо й не про НАС, то про нашу історію - точно.

Думали й тоді, коли тлумачили світові нас і про нас, бо «методологічною основою написаная історії міст і сіл області були твори класиків марксизму-ленінізму, рішення партійних з'їздів та пленумів ЦК КПРС і ЦК КП України» (с. 6).

Розумієте! Це пленум ЦК дав моїм пращурам право поселитися між горбами, де «дідько каже «добраніч», розчистити і розорати праліси для обробітку землі, скластися на господарку, продовжувати рід - і тривати у часі доти, поки Бог не скаже «добрийдень!», а люди - «до побачення...».

Але у тій грубезній книжці є ще багато «інтересного», як любив казати мій дід Власій (по матері).

Бо хіба не «інтересно», що «під час першої світової війни Розтоки двічі (1914 і 1916 рр.) займали російські війська. Спілкування з ними мало великий вплив на мешканців села. Серед солдатів було немало членів РСДРП, які пропагували революційні ідеї серед селян. Незабутнє враження на селян справляло гуманне ставлення російського війська до місцевого населення. Голодуючим вдовам і біднякам солдати подавали всіляку допомогу» (с. 484).

ВІДСТУП ПО СУТІ:

Я сподіваюся, ви читали мою «Москалицю» і «Майже ніколи не навпаки». Ви знаєте про ці незабутні враження селян, а особливо селянок... Що незабутні, то незабутні! І аж тепер, коли пишу ці рядки, «петраю» (розумію), яку неймовірну винахідливість і проворність проявив кілька років тому львівський обласний прокурор, коли за допомогою закону досліджував феномен «Москалиці». Але «петраю» й «недопетраю» одночасно: прокурор махав на мене пальчиком за те, що «Москалицею» автор «працює на Росію»! Хм... Не знав прокурор, що політики ніколи не випереджають митців. А я розумна! Мене мій тато не з похмілля робив! Тому й наперед і я передбачила майбутній прихід в Україні до влади тих, хто працюватиме на Росію, як на себе. Як «пропагували члени РСДРП» часів Першої світової війни. І що тепер, коли в Україні прийшов час працювати на Росію?! Дати мені орден за прозірливість у «Москалиці»? Чи мені тепер на прокурора порушувати карну справу, за те, що не йде в ногу з часом?! За методологією пленумів ЦК КПУ.

Та коли без іронії... Насправді, жінку, яку в «Москалиці» названо Севериною, називали в селі Васютина. З наголосом на букві «и». Тобто Василина. Вона справді все життя самотньо прожила зі своїми гадюками й котами, не буду казати на якому хуторі нашого села. Місце її «маєтку», точніше, вже лише западини і горбочки над підвалом, та обриси хати можна ще сфотографувати й тепер. Я там булa. А син гіпотетичної Теофіли із «Майже ніколи...» не так давно помер не в нашому селі, але в нашому селі живуть його родичі. Тому я навіть не натякатиму, бо за сільським прізвиськом можна вирахувати, хто це.

Не вірите моїм книжкам - прочитайте у Стефаника про «гуманне ставлення солдат до місцевого населення», або у «Щоденниках» буковинського просвітителя Івана Бажанського. Це неймовірно цікаво. І тоді все стає на своє місце. І москаль в обох моїх книжках - не національність. Це «служивий», тобто рекрут, солдат, людина війська, незалежно від національності. Отож, москалиця - це байстря, дитина, зачата солдатом. Ото і вся «робота на Росію». У Розтоках, розказували старі люди, найбільше лютували черкеські загони царської армії. І залишене черкеське чоловіче сім'я у дітях, все одно втілене у тому принизливому москаль, щоб не казати байстрюк або дитина поґвалтування.

Та я відхилилася.

...А про Розтоки можна розказувати не лише крізь призму людських доль, а й цифрами.

Ось трохи інформації про моє село. Для роздумів.

1880 р. у Розтоках налічувалося 1323 мешканців.

1910 р. їх було 2200 (із них - 90 % українців, тобто 1985 осіб). На 15 вересня 1913р. XX ст. із села емігрувало 73 особи.

1969 р. - у селі проживало 1227 жителів.

Це, до речі, статистика радянських часів.

А ось статистика сьогоднішня:

2010 року в Розтоках налічується понад 2049 осіб. У самому селі мешкає 1502 особи, на хуторах, які належать сільській раді така пропорція жителів (у липні 2010 року):

Товарниця - 254, хутір Ями - 197, хутір Околена - 96 осіб.

А ось показники народжуваності та смертності останнього часу:

2005: народжених 16, померлих 24

2006: народжених 24, померлих 22

2007: народжених 28, померлих 24

2008: народжених 30, померлих 19

2009; народжених 35, померлих 27

У першому півріччі 2010 року народилося 13, померло 15. За кордоном перебуває 57 мешканців моїх Розтоків. Цілими сім'ями. Більшість із них має дозвіл на постійне проживання у Євросоюзі. В селі є середня та музична школи, дільнична амбулаторія, клуб, дві церкви (Московського та Київського патріархатів), приватний будинок побуту, (зокрема з перукарнею), магазини, бари, ресторан, приватна автозаправка, кілька приватних пилорам.

Але повернімося до того місця, де я сказала, що втрапила в історію. То була саме ця - «Історія міст і сіл УРСР...».

Отже, початок вересня 1968 року. Я йду зі школи. З 2-Б класу. У шкільній сукенці, а поверх неї - синій светрик із білими розводами по краях. На вулиці якраз біля сільського клубу - чималенька група незнайомих людей. З ними тодішній директор школи Микола Миколайович Томків і парторг нашого колгоспу ім.Кірова Ілля Миколайович Тащук. Чоловік із фотооб'єктивом перепиняє мене посеред дороги і просить зайти на подвір'я клубу. Якраз до сільського пам'ятника: високого чотирикутного стовпа, пофарбованого голубою фарбою, із червоною зіркою на верху. А далі хтось із дорослих каже знайти ще когось із учнів. Я біжу в хату за клубом - «до Йорчихи» (пам'ятаєте із «Солодкої Дарусі»?) Там живуть інші люди - родина Кирюків, але село цю хату називає хатою Йорчихи - за іменем її колишніх господарів, часів Австрії і Румунії - Йорків. Кличу Віру. Вона молодша від мене на рік. Віра бере портфелик першокласниці - й нас двох «портретують» між пам'ятником і клубом, на тлі осінніх квітів.