Макс спить. Мрія лягає на спину. Макс горнеться до неї уві сні. Думки Мрії течуть поду шкою, немов живе срібло: «зненацька оглушити й удавити, поголосити в захваті над трупом, по всьому обкуритись і забути - нівроку, жити далі мов нічо…»

7. Звідки вітер дме?

Мрія та Флеш ніколи не замислювалися над тим, що з ними відбувається, аж доки одного разу не заснули в одному ліжку. Точніше, не заснули, а вимкнулися після виснажливого, шаленого і, як завжди, незакінченого сексу. Мрію розбудило дражливе низькочастотне гудіння магнітофона, який вже бозна скільки часу тягнув плівку невідь коли дограної касети. Мрія виявляє голову Флеша в себе на грудях. Це дивує її. Дивує неприємно: вона за собою не помічала проявів материнського інстинкту до чоловіків. Мрія не вміє піклуватися - вона вміє виконувати свої обов’язки. Різниця між цими поняттями істотна. Мрія сама звикла прокидатися на чийомусь плечі. Ще неприємнішим для неї стає швидкоплинне, але виразне почуття ніжності, схожої на материнську, яке легенько штрикнуло її в серце і промайнуло вологою десь попід віями. Мрія простягає руку до кнопки STOP - Флеш навіть не ворушиться. Він спить мертвим сном, дихання ледве прослуховується й зовсім не відчувається. Мрія вперше бачить, щоб кре мезний дорослий чоловік, до того ж, чоловік, який всю ніч махав її, мов скажений, а перед тим випив мало не пляшку горілки, так нечутно й незворушно спав. Тіло й дихання Флеша завж ди майже стерильні. Мрія ніколи не чула від нього не лише брутальних чоловічих запахів поту, ніг, ротової порожнини (навіть зранку), а й ледь вирізняла серед запахів довколишнього майже невловний аромат його тіла. З чимось подібним вона також стикається вперше. Флеш всю ніч спить у тій позі, в якій зморив його сон, неначе обіймає ніч, а ніч колисає й обіймає його, непритомного.

Напередодні вони пили горілку поцілунка ми, з рота в рот, як п’ють лише десертне вино, шампану чи воду. Але похмілля Мрія не відчуває.

Вона теж лежить заціпеніла й щодалі відчутніше її опановує підступний, як атропін, жах. «Що я роблю в одному ліжку з цим хлопчиком?

Гаразд, нехай не хлопчиком… але зовсім юним чоловіком…» - уперше впритул запитує себе Мрія. Й не знаходить відповіді. «Чи Флеш запитує себе, що робить він в одному ліжку з жінкою, яка ледь не на десять років старша за нього?» - також уперше питає себе Мрія й знову не знаходить відповіді. Рука Флеша, важка й розслаблена уві сні, обіймає Мрію. Мрії ледве вдається видерти своє тіло зпід теплої ваги смаглявого, божественно принадного, антично довершеного тіла. Флеш знову навіть не ворушиться. Мрія стоїть і дивиться, як він спить. Він гарний. Занадто гарний. Занадто бажаний, прекрасний тією рідкісною людською красою гармонії рис, рухів (і незворушності) й духу, що запалює плоть зсередини буршти новим вогнем - саме це диявольське сяйво колись зруйнувало нещасного Уайльда, і, мож ливо, Флеш привабливіший за Альфреда, і, можливо, якби він трапився на шляху денді великомученика, Доріан вийшов би смаглявим божевільним брюнетом з татарськими очима й породистою статурою чистокровного арабсь кого жеребця… «бійцівська рибка», увічнена улюбленим Копполою, такий собі РастіДжеймс, Капорівський Алей зі сколупнутим нафіг шифе ром, інфікований щемною агресивністю сучас ного покоління…

Мрія швидко збирає свої розкидані по кімнаті одежі, хутенько натягує їх на себе як доведеться й мерщій вискакує геть з будинку на свіже повітря. Прохолодний вітер зі Сходу хапає її в обійми.

Вітер прийде вранці, він прийде зі Сходу

Східний вітер вранці прийде й забере твою мрію з собою

WANTED!

І ти після тихої ночі вийдеш на ґанок у соняч ний ранок

Відчуєш, що зникла Мрія

WANTED!

Намацаєш свою порожність

Згадаєш, що це була нездійсненна мрія

WANTED!

Й спитаєш себе: звідки вітер дме?

А вітер здійме твій попіл

І прошепоче як в мушлю в твою порожнечу:

Зі Сходу… зі Сходу… зі Сходу!

Цю пісеньку, цього блюза, співає у Флеше вому сні жіночий голос, якого Флеш ніколи в житті не чув: це голос його ненародженої сестри, котра могла б бути старшою за нього на три роки. Або молодшою. А може, це голос його прапрабабці, коли тій ледь виповнилося вісімнадцять і вона ще пам’ятала своє попереднє життя, де була індіанкою з племені Коен та, можливо, навіть звалася Катрін Текаквітою…

8. З історії хвороби: констатація осені

Іще одне літо шубовснуло у море - з коханням, немов з каменем на шиї, а Місяць хо дить вже ледь не торкаючись води й ховається швидше, аніж два місяці тому. Осінь наліплює листя на скроні, немов накладає цілющі долоні, що несуть забуття пекельноюним недоумкам з гарячою кров’ю й свідомістю необ’їждженого скакуна, в чиїх грудях - поки що - навіжено калатає серце. Сонце вже не збуджує нестрим ного шалу підліткових веселощів, а м’яко, не наче досвідчений психіатр, перетворює людей на розімлілих ящірок, які осьось впадуть у прірву піврічного анабіозу. Вода не пестить - освіжає. Востаннє третього дня оскаженілий від шаленої спеки вітер навіжено гамселив небом об воду, а каламутне сонце було багряново попелястим, немов передсмертна жарина зі згасаючої ватри, втричі більшим за будьяке нормальне сонце, й воно лиховісно тануло у пошматованому небі, схожому на пісок, пере мішаний з попелом. По тому - запала затишна мишача тиша, переддощова, але іще востаннє політньому тепла, немов шепіт біля самої вушної мушлі. Осінь - доросла дівчинка: години марнує на гойдалці в саду, бундючно гризучи стигле яблуко й виколупуючи носаком охайного черевичка яскравий камінчик з вогкуватої землі. І дикий виноград - старий педофіл - ще не червоніє, бо дівчинку ще не розгойдав Західний вітер: усе, чим доводиться милуватися, зводиться до медвяно засмаглих колінок (так, від Набокова восени нікуди не подінешся, він виринає, як безліч сезонних явищ, мов пацюк з підвалів мозку, бо літо повідмикало на прощання всі двері й прочинило шиби - тілом гуляє протяг). Прірви душ люд ських заповнені черепами миттєвостей - кругла могила концтабору свідомості взимку… Зреш тою все минається, коли дихаєш вільно, на повні груди. Тамуєш подих - спогад прилипає до серця, обліплює його, мов багном перлину скарабей. Котиш оту втричі більшу за себе ку лю - священний у своїй недоумкуватості скарабей, вбогий бездиханний Сізіф - пусте лею - у вічних пошуках гори, де гіпотетично міг би полишити ту кулю й вилетіти з тонкої шкаралупи земного тяжіння. Знесилене повітря відпускає на волю паперових зміїв, втрачають орієнтацію птахи й паперові літачки… Піщаний всесвіт візерунки мушель мурах соломинок пі р’їнок хмизу дощових крапель недопалків каба лістичні послання пташиних слідів. На воді завмирає малюнок зім’ятого шовку сангіновий начерк Міста у попелі лагідного хмарного смут ку смачне розвіювання диму запаху плову водо ростей річки вогкого листя й коріння верб що ніби статуї з піску мжички з серця Павко під хоплюються й неквапливо вилітають чайки й сідають на воду схожі на паперові човники істерична ілюмінація мозку врешті згасає небо вітер щаслива випорожненість останні реве ранси викликаної на біс саморефлексії такий ніжний мінливий повітряний водяний піщаний спокій де начерки спогадів вугіллям є лише графічним відображенням якоїсь штучної ста тики свідомості що має припинити своє існування на останньому зламі японської тра гедії останнє в дзеркальній анфіладі люстро дивиться у вічність розкривається з легким сплеском мінливий простір спокою підніміть мрії повіки мов завісу осінніх шат вона побачить те що бачила із заплющеними очима зім’ятий прозорий шовк на поверхні останнього люстра, що розчиняється у ніжному мінливому повітрі піску й у воді з паперовими човниками чайок… аметистові обереги дощу звисають з неба й розтушовують начерки спогадів розмивають їх немов акварелі… підживи мрію струмом свого бажання у неї сіли батарейки ти зваблива омано на коліна! тортури флейти вона біжить їй млосно заміни дівчинці батарейки!.. Стара, мов корч дикої груші, чорна безнога відьма налякала Мрію сьогодні вранці: ніколи Мрія не бачила серед благословенних цих місць такої почвари, навіть серед жебрацтва під Фролівським монас тирем не буває нікого схожого на цю страхітливу примару, зіткану з мороку й суцільного чумного лиха. Незабаром тріскає фінічка на шкіряній шийній мотузці: голка морського їжака. Мрія викидає уламкиполовинки в озерце біля автобусної зупинки, з якого прозоро і сумно перегукуються ніжними голосами осінні три тони. Повертаючись берегом, майже навпроти спорожнілого Флешевого будинку, Мрія нас тупає лівою ногою на шкло, яке підступно ховається у піску (можливо, й від часів діонісій з Флешем відкололося), скалка глибоко роз тинає шкіру на тому місці, де кров зупинити найважче. Мрія кульгає додому - чимось ту рану замотати, згадує, що лишила каву на ввімкненому пальнику, й розбиває об залізо хвіртки ліву брову. Ближче до полудня, який лише вгадується за низькою, мов брудне павутиння, небесною стелею, сумна й знесилена Мрія констатує запалення лімфатичного вузла під лівою пахвою. Оце вже страшно до щему у вилицях, скронях, потилиці, щелепах, зубах: чого б це раптом? це що, СНІД? звідки воно, й болить чимдалі потужніше, загусає біль, шарпає зсередини поштовхами. Мрія з нещасним лицем підводиться з кріслагойдалки - заварити собі чортзна яку за рахунком каву - й наступає на покалічену осу. Наступає, причому пораненою ногою, куди розлючена агонізуюча тварюка миттєво випускає всю свою передсмертну ненависть до цього вбогого й несправедливого осіннього світу. З очей Мрії виповзають, набуб нявлюючись, дві сльози: Мрія ненавидить ос як ніщо інше на цій планеті. Забуває про каву.