Один із персонажів Набокова, пригадую, говорив щось на кшталт:

«Тінь за серцем» - хороша назва для поганого роману». В нашому випадку маємо, здається, ситуацію дзеркальну - «Замість крові», на мою думку, не надто вдала назва для доброї книги. Але принаймні дає мені можливість писати оце замість передмови замість власне передмови. Тим більше, що книга справді добра і не потребує передмов.

Чи можна, чи варто, чи не зайве писати щось про нову книгу Світлани Поваляєвої - питання в певному сенсі риторичне. Бо вже пишу.

Напочатку річ очевидна: більшість соціумних новотворів із тавром Просвіти, Міністерства культури, Комбатантів освіти та Податкової інспекції будуть, вочевидь, праведно обурені й аґресивно невдячні. «Що ж це таке?!» - правдоподібно, вигукнуть вони. - «Пропаґанда наркотиків, сексуальної розпущеності й аполітичності!

Де національна самосвідомість, де наша мова солов’їна й традиційна цнотливість? Де світлі ідеали, за які боролися наші діди й батьки (що їх ми так успішно погноїли у в’язницях чи на засланні)?» Ну і так далі. Пісня відома. Та вся іронія в тому, що я б і сам не проти виголосити щось подібне. Куди ж це в біса котиться «бібліотека журналу Четвер», а разом із нею й уся українська література (мало би бути навпаки, однак це несуттєво)? Знову чорнуха, ненормативна лексика, психоделія зразка ранніх 60-х та інше лайно. Можна було б услід за живучим старушком Лемом констатувати: «…немає такого свинства, такої бридоти, такої смердючої риганини, якої б не виставлялося на показ, не репродукувалося і захоплювалося б нею […] Ніколи так переконливо й наполегливо, як тепер, не демонстрували нам митці людську ницість виключно для того, аби викликати шок» (Stanislaw Lem «Sztuka upodlona»). Попри суттєву різницю віку та світоглядів із автором цієї цитати я часто маю подібне враження від т. зв. «сучасного мистецтва». Однак це жодним чином не стосується книги Світлани Поваляєвої, книги напрочуд світлої, доброї, часами навіть романтичної. Ніхто нікого шокувати не збирався. Ненормативна лексика? Як це не дивно, тут вона не лише не ріже вухо, а й не впадає в око, обминаючи якимось чином усі отоларингічні й офтальмологічні центри. Вона природна й органічна в потоці напівавтентичного напіввигаданого сленґу. Можливо, тому мимохіть звертаєш увагу радше на різні милі евфемізми, яких теж не бракує у цьому лексично перевантаженому тексті. Наркомани, торчки, рокери, суїцидники та інші почвари? Ну що ж - цього добра ще вистачає в нашій молодій державі, і це ще не найгірше з того, чого в ній вистачає.

Чорнуха? Та вийдіть, блін, на вулицю, або ввімкніть телевізор і роззуйте нарешті очі. Ще й не таке побачите. І все ж таки, оскільки маємо справу з літературою, найбільше спротиву викличе, мабуть, лексика, хоч саме в ній ховається таємниця магії роману.

Питання мови тут надзвичайно важливе ще й тому, що це чи не перша по справжньому вдала спроба передати арґо певної субкультури (в даному випадку наркотичної) українською, хоча «па жизні» вся описана публіка (спільнота, тусня) зазвичай російськомовна. Інший приголомшуючий аспект: ліричний герой (ах, як доречне тут слово «ліричний») - чоловік. Автор, як ви вже здогадалися, - жінка. Як правило, літературна трансвестія закінчується неуникним фіаско. Практично завжди десь вкрадається фальш, яка псує всю гру. Та в «Замість крові» немає ні зерна неправди. І це викликає захват. Заворожує. Провокує непотрібну компліментарність і підозри в містифікації. Досьогодні не певен, чи може чоловік проникнути в глибини жіночої психіки. Але те, що Світлані Поваляєвій вдалося осягнути психологію чоловічу, сумніву не підлягає.

Чим же насправді є ця книга? Історія дуже дивного кохання (чи кількох кохань, чи, може тільки їх ілюзій), щедро присмачена наркотичними візіями, прикольними історіями з життя марґіналів, авторефлексіями та не надто вдалими пошуками власного «я». Усе це, повторюся, в психоделічній атмосфері ранніх 60-х з обов’язковими посиланнями на Берроуза, Керуака та дещо молодших їхніх адептів. «Якого хріна, - питаю я себе, перечитуючи з редакційного обов’язку стоси найновішої літератури, - ці молоді ведуться на запліснявілі гіпівські (необітниківські, постпанківські тощо) ідеї?»

З якого дива 18-20-річні аутсайдери знову слухають Моррісона, Гендрікса, Джоплін, не кажучи вже про King Crimson, Creedance Clearwater Revival чи Van Der Graaf Generator? Мало їм Eminem і Portishead? І чому я, олдовий, крутий і прадвінутий, маю вислуховувати сентенції цих малолєток про ідеали своєї юності? Не знаю. Можливо, тому, що історія має тенденцію повторюватися.

Можливо, через те, що ЦЕ суспільство не перехворіло дитячими хворобами тоді, коли ними хворіла решта світу, а в зрілому віці саме дитячі хвороби переносяться найважче? Може бути. В кожному разі почуваюся так, ніби хтось безпардонно впхався на мою останню територію. Бо ніби що мені залишається в такому разі? Хіба якісь всіма забуті T.Rex, Cat Stevens, Thin Lizzy чи, не дай Боже, шизанутий John Zorn. Та й то невідомо, чи не пролізли в о н и вже й туди, ці інфантильні жертви ґлобалізму (політкоректності, унісексу), що ніби-то сповідують культурні культові релігії 40-річної давності, а самі нахабно і безвстидно користаються інтернетом, мобілами etc.

Хіба що в McDonald’s не ходять (чи то в силу якогось химерного кодексу честі, чи то просто від нестачі грошей). Ну, і за це спасибі.

Але повернімося до нашої героїні. Тобто до її героя. Обкурений і обдовбаний він вештається якимись віртуальними (ага!) просторами, шукаючи невідомо чого й кого. Усе це на тлі тотальної антисанітарії, епатажного пофіґізму, асоціальності й якоїсь непереконливої «прутні», виділеної в тексті курсивом. Чи тягне це на маніфест нового покоління? Не думаю. Та й навряд чи Світлана Поваляєва ставила перед собою таке завдання. Її проза глибоко інтимна (так глибоко, що ця інтимність іноді має гінекологічно-проктологічний характер).

До того ж усі ці вигадані кимось знічев’я «дженерейшен пі», «ґенерації ніц» та «поколіннях» давно вже задовбали, як колись задовбували «кінці історії» й різні інші «кінці». Отож, аби підвести бодай якусь сумнівну риску, скажу річ гранично тривіальну: «Замість крові» - це пронизлива й світла історія усе-таки-кохання, уеs-таки-життя, що, як відомо, завжди неповторне й випадає з будь-яких культурних чи ідеологічних контекстів.

«З кожною крапкою вмирає речення», - здається, так пише авторка. «І починається нове», - додам від себе.

Іздрик

«Він танцював, вагітний

сам собою, й ранив ноги об власну тінь

на дорозі, бо йшов не до сонця. Іноді

йому вдавалося перестрибнути

власну тінь. Ми тасували карти й

кидали їх на вітер…»

Мілорад Павич, «Атлас вітрів»

Щоночі ретельно не можу забути недбало прожитий день.

З очей на поверхню лиця спливають глибоководні почвари спогадів, що запинають від мене ваше сьогодення. «Я дивлюся на безлад у моїй кухні й розумію, що життя моє здійснюється»… (* Зноска - прим. Леонард Коен «Прекрасні невдахи»). Мацьопкий напівзруйнований струхлявілий рудиментний балкончик прилаштувався до стіни, неначе гніздо ластівки, з нього легко зірватися, коли куриш безтямно, в самій лише футболочці, шкіра стає гусячою, а у підворіттях сурмить крижаний вітер. Дівчинка в уніформі блазня - маленька, не вища за мешту, - плигає з клітки на клітку: червона… зелена… червона… зелена… жовта (мов яблуко в осінньому саду). Осінь накрила малих комах. Хробак повзе крізь яблуко у ритмі блюзу. З неба сипляться повні Місяці, крізь віконце сипле сніг, ялини шкрябають гори, сліпнуть птахи в хуртовині… Безлад у моїй кунсткамері.