Щоправда, рідкісно убогі духом іноді питаються про час, тоді я з неприхованим роздратуванням знімаю слухавки і перепитую: «Прошу?»

— Котра година?

«Перша, друга, пів-, за квадранс, без п'яти», — в залежності від настрою відповідаю я.

На процедурах слухати плеєр заборонено. Тому лежу за ширмою, логічно ізольований цього разу офтальмологічно, повтиканий повсюдно тьмяними китайськими голками, розглядаючи кавалок стелі і стіни — діаграмоподібна тріщина у штукатурці, самотній цвях, неодноразово фарбований, а тому одного зі стіною кольору, пластмасова, під мідь, розетка псевдоампірної люстри, вентиляційна решітка з вишукано-клерикальним орнаментом отворів, ковпак пожежної сигналізації, від якого тягнеться до недоступних мені обріїв покритий вапном дріт. Це все. Ну, може, ще фрагмент вікна. Однак скошувати на нього зір — справа невдячна й утомлива — крізь шибу й так нічого не побачиш. Музика ігнорує відсутність плеєра, як, зрештою, й присутність інтер'єрної візії, як, зрештою, і відчуття від голок. Відголоски цих відчуттів намарно намагаються примарним контрапунктом проникнути у невблаганну структуру нейрофонограми. Сьогодні дають джаз.

Гербі Генкок нещадно глушить Девіса, наздоганяючи Маркуса Міллера, сіамського родича Маркуса Млинарського, який, у свою чергу, мовчить, запхавши в рота дримбу — подарунок Moxa[19]. Мох слухає PEARL — московську підробку PORTISHEAD, — час від часу лаючись, порпаючись в інтернетівському сайті групи, яка ніколи перлів не збирала. Комп'ютер попискує, періодично висвічуючи опцію «Sorry, not adjacent to kard on pile»[20]. Пасьянс летить к бісу.

Повернення на вулиці нав'язує ще один підвид комунікації — тютюновий. Від нього не рятує навіть плеєр. Помітивши у тебе недопалок, позбавлені вогню курці кидають запитальні погляди й помахують затиснутою між пальцями сиґаретою. Сягаєш по запальничку, наперед знаючи, що прикурити від неї сторонньому майже неможливо, а, отже, доведеться торкатися своїм добірно тліючим тютюном невідомо якої трави. Втягнувши в себе донорський жар, курці, позбавлені вогню, кивають вдячно і зникають. Курці ж, які мають вогонь, але не мають самого курива, дивляться так само запитально та помахують при цьому пальцями, в яких затиснуто лиш віртуальну мрію про сиґарету. Ці їхні мрії, як правило, швидко матеріалізуються. Однак і тут не обходиться без ускладнень. Куревський кодекс честі курців не дозволяє взяти сиґарету, якщо вона остання. Тоді знову доводиться знімати слухавки й казати: «Прошу брати. Я оце саме збираюся купити цілий блок». Ці ж самі слова, промовлені в слухавках, довіри чомусь не викликають.

Іноді, коли Маркус із Міллером робилися нестерпними, або, — що гірше, — коли на зміну їм приходив який-небудь Іван Кучін[21], я крутив колесико настройки, сподіваючись зловити іншу програму. Однак, що станцій було мало, — властиво, лише одна, — то натрапляв здебільшого на меланхолійний шепіт чистого ефіру. Позірно однорідний і невиразний, він виявився тонко нюансованим поліфонічним плином. Аналіз його ламінарних течій і турбулентних завихрень наводив на здогад про цілком земне походження, згадки, загадки, гади, плетиво… Поступово я вчився вирізняти найнезначніші модуляції його мутацій, але тоді він, забажавши залишитися невпізнаним, перетворювався на тихий дзвін — гібрид дзижчання комара з гудінням трансформаторної будки. Цей дзвін гірше, ніж музика, заважав мені розмовляти по телефону. Накладаючись на іманентні звуки телекомунікаційних мереж, він досконало імітував ефірні перешкоди, й доводилося іноді кричати:

— Алло!

— Гальо!

— Гелло?! — в залежності від мен(.)тальної орієнтації реципієнта.

— Вас не чути, — щосили верещав я, що, річ ясна, було чистою брехнею. Що, в свою чергу, підтверджувалося тихим голосом із потойбіччя:

— Не клей дурня, Юрку, все ти добре чуєш. Не клей дурня, прошу тебе.

Замислено вмощуючи слухавку на місце, намагаюся уявити собі цього дурня, склеєного —

із целюлози необов'язкових слів?

із крабових паличок нестримного сміху?

із слюдяних плиток критики чистого розуму?

Пані докторка — дуже приємна жіночка невизначеного віку з прямим, коротко стриженим волоссям і окулярами, основна зручність яких полягає в тому, що з-понад них можна кидати справжній терапевтичний погляд.

Мені подобається, як пані докторка щоразу ретельно миє руки, і як вона не шкодує спирту, очевидно підсвідомо відчуваючи, що його запах має на мене ефірно-ефемерну дію безсумнівно естетичної природи. О запах спирту, що без тебе я?!

Мені також подобається дожидатися пані докторку зранку в обдертій почекальні, сидячи під вікном і знаючи, що там, знадвору, сніг вкриває капелюха миршавому чоловічкові на постаменті — мідному гібриду Болеслава Пруса, Марселя Пруста й Джойса[22]. Чоловічок опирається на ціпок і похмуро оглядає чуже оточення. Він не зносить трамваїв. Ті натомість, описуючи довкола нього неправильні еліпси, щоразу зупиняються, ніби сподіваючись, що Прус-Пруст нарешті обтрусить сніг і, покинувши постамент, зайде досередини. Але Джойс стійко переносить метеорологічні негаразди й не зголошується на непевні транспортні пропозиції підступних абориґенів.

Я, на жаль, позбавлений подібної стійкості. Та й ціпка в мене немає. А чоловік без ціпка, як солдат без батьківщини, голий вася[23]. Тому я щоранку приїжджаю сюди саме тими трамваями, яких так не любить Марсель-Болеслав-Джеймс, і з приємністю чекаю пані докторку. Її поява швидкохідна, терапевтичний погляд уважний, майже чуйний. Ну а потім — згаданий вже запах спирту і голки — о! — багато, дуже багато голок.

Кожного разу пані докторка встромлює їх в якісь інші, тільки їй відомі точки і кожного разу дивується, що я не засинаю. Їй чогось дуже хочеться, аби я поринув у сон, наїжачений голками, як дикобраз, надико вражений, немов їжак.

— Ви знаєте, це дуже дивно, що у вас не виникає сонливості. Коли до мене приходила Стефанія, — вона відразу засинала. Покладе голову на руки, волосся розкішне по столу розсиплеться…

Я намагаюся згадати розкішне волосся Стефанії. Навіть не саме волосся — тільки доторки до нього. Ці доторки завжди живуть на пучках моїх пальців. Але голки не дають зосередитися. Стефанія, невсипуще чудо світу. Стефанія, яку я пам'ятаю устами, долонями, тілом, слухом, нюхом, зором, потом, сіллю, кров'ю, суттю. Кожен дотик до неї я носив на собі тижнями, мов опік. Стефанія.

Я намагаюся не згадувати її розкішного волосся, її доторків, її опіків, її безсоння. Інакше мені довелося б позаганяти собі голки — ці мініатюрні рапіри — по самісінькі руків'я, а це безперечно засмутило б пані докторку.

— Стефанія дуже чутлива й вразлива, — кажу я.

— Дуже добре, коли людина чутлива, — відповідає пані докторка.

(Цікаво, для кого ж воно добре, — виникає закономірна думка. В кожному разі напевно не для самої людини. Напевно вже не).

— Ви знаєте, дуже дивно, — знову каже та. Чому ЦЕ завше трапляється з такими порядними людьми, як ви.

Я не відразу вловлюю, що ЦЕ — очевидно, причина моєї появи тут, а порядна людина — я сам. Чому пані докторка впевнена в моїй порядності — невідомо. (Може, внаслідок рентґенівської проникливості терапевтичного погляду). В кожному разі я твердо переконаний в протилежному. А, може, таким чином пані докторка намагається переконати себе, що я обов'язково заплачу їй за сеанси. Я, звісно, заплачу, тільки що спільного це має з порядністю? До того ж, наскільки мені відомо, ЦЕ трапляється з ким завгодно, без жодного зв'язку з моральними засадами, расовою чи національною приналежністю, сексуальною орієнтацією, рівнем інтелекту, естетичними уподобаннями, темпераментом, достатком, освітою, професією, політичними переконаннями й релігійністю. Ага! Релігійністю!