Він стояв позаду, коли я замикала кабінет. Ніби вивчав мене надто пильно. Аґресивно аж. Потім, коли йшов за мною, вже, здається, ні. Я сказала йому, що капці його, напевно, однаково доведеться залишити в покоївки, тож зайвий клопіт носити їх за собою. Тут він не на жарт перелякався. Чи то не хотів вбирати чужого взуття, чи то так дорожив власним. Намагалася його заспокоїти: «Немає нічого страшного, вам видадуть зручні пантофлі», та це не переконало його. Зупинився і так, ніби йшлося про життя і смерть, запитав: «А в чому ж я піду в душ?»

За сім хвилин до кінця

Вона пришивала ґудзик, коли я зайшов. Ґудзик теліпався на нитці вже кілька днів, але вона ніяк не знаходила часу пришити його, і сьогодні він просто залишився у неї в руках, коли вона защіпала халат. Я застукав, і від несподіванки вона вколола палець — через радіо не чула, як я наближався по коридору. Крутили Кору. Вона давно не чула цієї музики і тепер думала про те, що десять років тому все сприймалося зовсім по-іншому. Може, тому, що слухалося вночі. Вона вколола палець, і на пучці виступила крапелька крові. У неї була хороша кров.

Одягаючи за ширмою халат і посмоктуючи вряди-годи палець, вона про щось мене питала, я машинально відповідав, прислухаючись одночасно до слів, котрі лунали з приймача («Kto chciał cieszyć się światem[4], ten staje przed zadaniem nie do wykonania»)[5], а в голові весь час вертілися клептоманські візії: в її шухляді (котра залишиться напіввідкритою аж поки вона не сяде за стіл і потайки не засуне ящик коліном) лежить надкушене нею яблуко, закладена скріпкою повість Solange MARRIOTT «Rien du tout, ou la conséquence»[6] (ст.32), і косметичка, повна нерекламованих, але справді добрих речей, опис яких завів би мене надто далеко. На дні шухляди знизу — про що ніхто не здогадувався — була приліплена вже скам'яніла жуйка, котру залишив колись по собі нічний черговий — студент третього курсу, вуграстий лоботряс, зануда і потенційний збоченець. (А втім, доля вбереже його від збочень. Після далеко не блискучого закінчення інституту батько влаштує його дрібним клерком в аптекоуправлінні, де він по недовгих туалетних фліртах із секретарками та практикантками ні з того, ні з сього на диво всім спокусить дочку керуючого — кудлатого нехлюйного санґвініка — і таким чином забезпечить собі майбутнє з будинком, автом, просуванням по службі, грою в гольф (чи бридж?) та іншими суттєвими дурницями).

Вона забула напочатку запросити мене сісти, і я мусив відповідати на її запитання стоячи, аж поки збентеження, викликане моєю появою, не вгамувалося зовсім, і вона не показала рукою на стілець. Була дуже тендітною, і руки мала як в дитини. І овал обличчя. Це було непомітно через волосся, але якби вона зібрала його на потилиці, то виглядала б майже так само, як двадцять років тому, коли ходила до школи коротко підстриженою, або як десять років по тóму, тобто — хронологічна симетрія — десять років томý, коли опівночі в ліжку слухала Кору, а той, хто лежав коло неї, зібрав її коси в кулак і, вдивляючись у профіль горянки, вдихаючи паперовий аромат шкіри і річковий аромат волосся, дивувався сам собі: чому він не кохає по-справжньому таку по-справжньому чудову жінку. Втім, що він знав про кохання? Воно було для нього аберацією пам'яті, не більше. Він ніколи не відчував як слід теперішнього, його усвідомлення реальності завжди відбувалося з певним запізненням, його реакції завжди виглядали дещо анахронічними, і тому, тримаючи в руці її коси, він ще не знав, що за якийсь час буде думати, нібито не уявляє свого життя без неї — ретроспективна міфологізація свідомості.

Вона любила добрі речі. Мала до них смак. Мені подобалися тканини її одягу (навіть полотно казенного халата, якби не було накрохмаленим, могло б потрапити до цієї колекції), її косметика, прикраси, яких вона не мала, тобто — відсутність прикрас, її манікюрне причандалля та гігієнічні дрібнички — весь цей інструментарій ельфа-ескулапа, її взуття нарешті. Мені приємно було б дивитися на її черевики, туфлі, босоніжки в хвилини, коли вона йде по вулиці чи висідає з авта, чи піднімається сходами. Але найбільшу насолоду справило б споглядати, як вона ходить по кімнаті роззута — байдуже, боса чи в панчохах (тих простих бавовняних панчохах, які, крім неї, ніхто не носить) — я б не втримався від спокуси час від часу позирати на її ноги, на стопу, на гарно складені пальці, підглядати, як вона починає і закінчує крок, як спинається навшпиньки, дотягуючись до спецій у високій шафці, як натискає педалі фортепіано чи навпомацки шукає під ліжком пантофлю, спостерігати за нею, коли вона просто стоїть коло балконних дверей чи, скажімо, сидить, закинувши ногу за ногу і погойдуючи нею в такт музиці (колисає чорта, сказала б моя бабця), а руки в цей час нерухомі — одна тримає на відльоті цигарку, а інша лежить на плечі, на моєму плечі, властиво, щось ти надто розкатав губу, малий.

За три і пів хвилини до кінця

Покоївка зустріла нас із пихою, притаманною вахтерському племені. Зрештою, може, вона була старшою покоївкою чи сестрою-господинею, чи навіть — світ не без чудес — відповідальною за цілий поверх. Стара фарбована відьма, призвичаєна до підслуховувань і нашіптувань, ласа на дурнички і подачки, котрі, втім, приймала не від усіх. Я, річ ясна, не належав до її улюбленців — червонопиких балагуристих комівояжерів, які твердо і впевнено відчиняють будь-які двері, бо торби їхні напхані салямі, коньяком, шампаном, парфумами, кондомами, злитками золота і плитками шоколаду — такі завжди знають, як дістати номер у переповненому готелі, як подзвонити з чужого телефону на інший континент, і який орган подразнити секретарці, щоб вона негайно пропустила до шефа.

Втім, треба віддати старій відьмі належне — деколи її симпатії були на боці відверто блаженних — своєрідний рудимент материнського інстинкту, цього фантому чуттєвості, народженого в надрах електоратів едіпа, комплексах електри та шахах роршаха. Одного разу вона пригріла скуйовдженого бородатого фавна з перлюстрованою ширінькою та коренем калгана[7] в жмені. Фавн, дарма що попервах претендував на роль сина-приймака, навдивовижу швидко залив очиська дешевим вином, по чому зробив спробу зґвалтувати новоявлену матусю, а, діставши відкоша, наблював у коридорі і зник. Залишився після нього невитравний запах і забутий корінець.

Іншого разу серце її розчулив ясноволосий молодик з просвітленим поглядом і щирою посмішкою. Цей був ґречним, стриманим і мудрим аки змій. Вони прогомоніли до ранку, попиваючи настояну на калгані самогонку та покурюючи запашний тютюн. Зазвичай старій достатньо було кількох фраз, щоб розгледіти сутність гостя і занести його до однієї з комірок свого всеохопного вахтерського реєстру, однак тут інтуїція її підвела. Вона й під ранок не знала, куди втулити цього вутлого розумника. Він був не подібний до інших. Річ ясна, лише повне незнання історії, філософії та історії філософії не дозволило відьмі здогадатися, що юнак цей був присутнім ще на славнозвісному сніданку в Канта[8], коли сердега Іммануїл залишився висміяним і поганьбленим.

Відьма витягла ключі і намагалася показати, як відчиняються двері. Від неї тхнуло шмінкою, шинкою і духами «Кармен». Відсьогодні влада її наді мною безмежна.

Поки вона гримотіла замком — мабуть, його не один раз змінювали, бо двері в тому місці були залатані кольоровим пластиком — я уявляв собі, ніби дивлюся на ту, хто привела мене сюди, напівпричинну-напівжінку-напівдитину. Вона стояла неподалік, прощаючись зі мною назавжди. Обличчя її здавалося незворушним — вона вміла стримувати емоції, але оскільки я був повернутий спиною, то вона не вважала за потрібне приховувати своє бажання курити. З цим бажанням вона так і боротиметься до кінця робочого дня, і тільки, коли вийде на вулицю і побачить, що пачка цілком порожня, з несподіваною злістю пожбурить її в смітник.