Боюся жебраків.

Боюся підходити до відчиненого вікна.

Дуже сильно боюся висоти, але тільки тієї, що пов'язана з відкритим простором, тому не боюся летіти в літаку. Хоча востаннє літав, здасться, років 15 тому.

Боюся хвороб, що, мабуть, не оригінально, і боюся слухати музику, що напевно характерне для небагатьох.

Боюся зустрічатися поглядом із незнайомими людьми, але ще більше боюся зустріти погляд знайомого.

Боюся кроків за спиною.

Боюся, коли в мене просять прикурити, боюся непевних ситуацій і необхідності спілкуватися.

Боюся бути сам.

Іноді дуже боюся ножів, тоді намагаюся їх ховати, аби не потрапляли на очі.

Багатьох речей боюся вночі: кошмарів, злодіїв, прокидатися перед світанком і плавати в морі опівночі.

Боюся безсоння.

Боюся свого кота. Щоправда, дуже рідко.

Боюся постійних думок про алкоголь.

Боюся того, що з роками навіть фізіологічно все більше починаю скидатися на інших людей.

Боюся, що почну розмовляти уві сні.

Боюся, що навіть розкладаючись ще можна прожити дуже довго.

Іноді дуже боюся зливного отвору у ванні, але не того основного, який внизу, а запобіжного верхнього.

Боюся шкла.

Боюся символів і знаків.

Боюся орієнталістики.

Боюся подорожей і поїздів.

Боюся незнайомих міст.

Боюся сусідів.

Боюся будь-яких падінь (кожен може розуміти це по-своєму).

Боюся поліції, байдуже якої— від автоінспекторів аж до податківців включно.

Боюся державних службовців, в'язниць і казарм.

Боюся поступового звиродніння й латентного божевілля.

Боюся евентуальності древніх родових чи етнічних проклять, про які можу й не здогадуватися.

Боюся, що за мої гріхи розплачуватимуться інші люди.

Боюся стати довгожителем, що з огляду на мій спосіб життя мені, мабуть, не загрожує.

Боюся бути засудженим, але не боюся засуджувати сам.

Боюся необхідності бути.

Боюся свого страху.

Боюся майже всього. Не боюся, мабуть, тільки миттєвої смерті.

Ми (не) зустрілися вранці, на летовищі, в гігантському холі жахливого малинового кольору. Він (не) допоміг мені підвезти багаж, і шалик (не) намотався на коліщатко візка, потягнувши за собою пальто, і ми довго усе це (не) розплутували, сидячи навпочіпки коло самого виходу, під шкляними дверима, що безконечно розсувалися, впускаючи й випускаючи заклопотаних людей, до яких нам вже не було жодного діла, а за дверима (не) стояло літо або рання осінь, або осінь пізня, та нічого вже не мало значення, бо ми (не) поверталися до міста разом.

Ми (не) зустрілися у готельному ліфті, і він не впізнав мене, заклопотаний чимось своїм, а я (не) здивувалася, що у нас ще можуть бути якісь окремі клопоти. Тоді я (не) сказала: «Ти не пам'ятаєш мене?», і він здивовано (не) обернувся і в очах його поволі (не) загорівся спогад про те, що (не) повинно було статися одвіку.

Ми (не) зустрілися глухої ночі на порожньому залізничному пероні, звідки (не) вирушав поїзд у нікуди, він (не) допоміг мені донести торбу, і (не) з'ясувалося, що у нас квитки до одного вагона, і навіть місця поруч, але ми так і не скористалися ними, (не) простоявши решту ночі коло вікна у коридорі, а зранку (не) вийшли на першій-ліпшій станції, щоб більше ніколи не повертатися до колишніх місць.

Ми (не) зустрілися просто на людній вулиці. Розділені потоком автомобілів, ми (не) побачили одне одного, і все відразу (не) стало зрозумілим. І я (не) посміхнулась до нього, а він довго не міг перетнути запруджену автомобілями дорогу, а коли все ж (не) перейшов, (не) подарував мені троянду, котра відразу (не) зламалася в моїх руках.

Ми (не) зустрілися спекотного літнього дня на занедбаному автовокзалі провінційного містечка. Там навіть рук не було де помити, а я себе не дуже добре (не) почувала після задухи автобуса і мусила (не) взяти велику пляшку мінеральної води, щоб (не) сполокати обличчя, а потім (не) пила просто з пляшки, (не) сидячи на лавці, під якою (не) дрімало викачане в куряві цуценя. Він (не) підійшов і (не) попросив напитися, а потім раптом (не) поцілував мене, і я із здивуванням (не) відчула, що вперше мене не дратує чужий дотик.

Ми (не) зустрілися під брамою старого міста. Я (не) чекала його на розі коло невеличкого готелю, там, де на залишках міського муру (не) розвішують свої страхітливі полотна вуличні художники. Я дуже (не) хвилювалася, і не відразу (не) впізнала його — він (не) був одягнений в якийсь дивний полотняний плащ, але він (не) помахав мені рукою, а згодом ми (не) сиділи в невеличкому кафе не в змозі навіть (не) повірити, що насправді (не) зустрілися.

Ми (не) зустрілися на березі, де дві ріки (не) зливаються в одну, і де купка самотніх коло розкладеного вогнища (не) гамувала спрагу самотності вмістом багатьох пляшок. Я (не) відчувала його так сильно, як ніколи раніше, а він, здасться, ще ні про що не здогадувався. Він лише (не) попросив дозволу зняти маленького жучка, що (не) заплутався в моєму волоссі. А потім (не) пішов дощ, і він (не) гримав наді мною парасольку, (не) стоячи так близько, що (не) було моторошно, аж поки хтось із самотніх і п'яних не закричав: «(не) Подивіться на небо!», — і ми (не) побачили, як по той бік ріки на тлі темних хмар (не) народжуються дві райдуги — одна в одній, ніби ворота до раю. І він, (не) відкинувши парасольку, (не) взяв мене на руки, як беруть маленьких дітей.

Дивно тільки, чому Бог, заклавши у світ можливість несамовитої краси, досконалості й гармонії, ніколи не дає їм зреалізуватися до кінця. Дуже дивно.

Може, Він боїться?

--------------------------------------------------------

ВІН      |      ВОНА      |      ОВО      |      ВОНО

---------------------------------------------------------

ІВАН    |      НІНА       |     ОВ, ВО    |      ВІНО

---------------------------------------------------------

НІ        |      ОНАН      |       ON       |      НОНА

---------------------------------------------------------

IN        |      НОВА      |      NON      |      ВОНО

---------------------------------------------------------

Він       

Звечора я пив зубрівку з пивом, котре знайшов у маленькому холоднику чужої самотньої. Ще там був шматок зацвилого сиру, кілька зубців часнику, якісь консерви, можливо, — що ще може бути в холоднику самотньої. Отож я пив зубрівку з чужим пивом, а ти здивовано питалася, що я роблю. Однак я знав, що роблю. Ти теж випила трішки зубрівки. На цей вечір ми мали притулок, і в нас було вдосталь мінеральної води. Ніч видалася дивною, але чудесною. Кілька разів ти підходила до вікна курити, і вуличне світло мерехтіло на венеційських візерунках коротенької твоєї сорочки. Я так і не роздягнувся повністю, здається. Потім ми заснули, обійнявшись.

Прокинувся я рано, — ти ще спала, — і пішов у душ. Лампочку в крихітній лазничці довелося підкрутити дротом до стелі — інакше я постійно зачіпав би її головою. Душ немилосердно протікав, зрештою, як і кран в умивальнику. Необхідне було радикальне хірургічне втручання, однак нічого, окрім кількох шматків марлі, якими вдалося тимчасово припинити водо-кровотечу, під рукою не виявилося.

Помившись, я повернувся до кімнати з облущеною стелею й пожовклим жалюзі між рамами. Ти спала, напівприкрита простирадлом. Сорочка у венеційські візерунки лежала поруч. Я поцілував тебе в оголене плече, і ти прокинулась. Сказала, як добре прокидатися, коли хтось цілує тебе в плече.