На цих словах вона залишила Дороті саму й повернулася до її друзів, щоб показати кожному його кімнату. Звісно, всі були задоволені новими покоями. Однак Страшила всі ці розкоші не вразили. Коли він лишився сам, то став у кутку своєї кімнати і простояв так до самісінького ранку, втупившись кудись у стелю над дверима. Йому було байдужісінько – сидіти чи стояти. Заплющити очі він не міг, тому цілісіньку ніч дивився на павучка, який спокійно плів свою павутину в кутку, наче це був не палац, а якась собі бідна хатина. Залізний Лісоруб за старою звичкою вмостився на ліжку, але спати не міг і тому аж до ранку згинав і розгинав руки й ноги, а ще крутив головою, щоб перевірити, як працюють його суглоби. Леву значно приємніше було б заритися в купу сухого листя в лісі, але що ж поробиш – довелося стрибнути на постіль і скрутися калачиком. Незабаром він захропів.

Наступного ранку до кімнати, де ночувала Дороті, увійшла Зелена Служниця. Вона допомогла дівчинці вбратися в найкращу з-поміж знайдених у шафі суконь, – пошиту з парчі й атласу. Дороті надягнула зелений атласний фартушок, зав'язала на шию Тото зелену стрічечку й у супроводі Служниці рушила до тронної зали.

Вони зайшли до зали, де було чимало розкішно вбраних придворних дам, чиїм обов'язком було зранку з'являтися в залі поряд із тронною і гаяти час у розмовах, оскільки могутній Оз усе одно нікого не приймав. Коли з'явилася Дороті, зусібіч на неї спрямувалися цікаві погляди, і одна з дам запитала:

– Ти справді сподіваєшся побачитися з могутнім Озом?

– Так, якщо буде його ласка мене прийняти, – відповіла Дороті.

– Він обов'язково тебе прийме, – запевнив дівчинку солдат, який учора доповідав про її прихід Озу. – Хоча Оз дуже не любить прохачів. Спочатку він страшенно розсердився і звелів передати тобі, щоб ти йшла геть. Але потім поцікавився, як ти виглядаєш. Я описав тебе. І коли він почув про срібні черевички, то дуже зацікавився. Потім я розповів про слід від поцілунку в тебе на лобі, й він остаточно розтанув та пообіцяв обов'язково тебе прийняти.

Саме в цю мить задзеленчав дзвінок, і Зелена Служниця гукнула Дороті:

– Час іти. Ти зайдеш до тронної зали сама.

Вона відчинила маленькі двері, й Дороті сміливо увійшла. Дівчинка опинилася в дивовижному місці. Це була велика зала, кругла, зі стелею-склепінням. Підлога, стіни й стеля були прикрашені велетенськими смарагдами. Зі стелі спускався світильник, що сяяв, наче сонце, від чого смарагди сліпуче виблискували. Та особливо вразив Дороті трон із зеленого мармуру, що красувався в центрі зали. Це було мармурове крісло, пишно прикрашене смарагдами. На ньому сиділа величезна Голова. Рук, ніг і тулуба в неї не було, так само як і волосся на черепі. Зате були ніс, рот і очі.

Дороті втупилася на Голову, зціпенівши від жаху. Очі страховиська швидко закрутилися й нарешті зосередили погляд на Дороті. Потім відкрився рот, і дівчинка почула голос:

– Я Оз, великий і могутній. Хто ти така і навіщо до мене прийшла?

Для такої Голови голос був зовсім не страшний, і Дороті відповіла:

– Я Дороті, маленька і слабенька. Я прийшла просити в тебе допомоги.

Якусь хвильку Голова уважно приглядалася до дівчинки, а потім промовила:

– Звідки в тебе срібні черевички?

– Від Злої Чаклунки Сходу. Мій будиночок приземлився просто на неї і розчавив, – сказала Дороті.

– Звідки в тебе цей пурпуровий слід на лобі? – далі допитувалася Голова.

– Це добра Чарівниця Півночі поцілувала мене на прощання, коли випроваджувала до Смарагдового Міста, – відповіла дівчинка.

Очі пильно вдивлялися в Дороті, доки Голова не вирішила, що їй сказали правду. Потім Оз поцікавився:

– Чого ти хочеш від мене?

– Допоможи мені дістатися назад до Канзасу, до дядька Генрі і тітоньки Ем, – попрохала Дороті. – Мені незатишно у вашій країні, хоча вона дуже красива. І, крім того, тітонька Ем, певно, вже всі очі за мною виплакала – так довго про мене немає ані звісточки.

Очі тричі мигнули, потім втупилися в стелю, тоді спрямували погляд на підлогу – і зрештою навдивовижу швидко завертілися. А тоді знову подивилися на Дороті.

– Чому я повинен зробити це для тебе? – запитав Оз.

– Тому що ти сильний, а я слабка, ти великий чарівник, а я маленька безпомічна дівчинка.

– Але в тебе вистачило сили, щоб убити Злу Чаклунку Сходу, – заперечив Оз.

– Я тут ні до чого, – чесно зізналася Дороті. – Це трапилося само по собі.

– Тоді ось тобі моя відповідь, – сказав Оз. – Якщо ти хочеш, щоб я відправив тебе додому в Канзас, ти повинна дещо зробити для мене. У цій країні так заведено. Я задію всю свою магічну майстерність, але спочатку й ти трошки постарайся. Допоможи мені, а я допоможу тобі.

– Що я мушу зробити?

– Убий Злу Чаклунку Заходу.

– Але я не можу! – вигукнула Дороті.

– Ти змогла знищити Злу Чаклунку Сходу, а до того ж, на тобі чарівні срібні черевички. У цілій країні лишилася одна-єдина зла чаклунка. Коли ти повідомиш мені, що її більше нема, я одразу ж переправлю тебе в Канзас. Але доки Зла Чаклунка не загине, не смій звертатися до мене з проханнями!

Дороті так засмутися від цих слів, що заплакала. Голова знову почала вертіти своїми очиськами і втупилася у дівчинку. Здавалося, Оз не сумнівався, що дівчинка може виконати його прохання, варто їй тільки захотіти.

– Я ніколи й нікого не вбивала з власної волі, – мовила вона крізь сльози. – І навіть якби я захотіла вбити Злу Чаклунку Заходу, я не знаю, як це зробити. Якщо ти, великий і грізний Оз, не можеш із нею впоратися, хіба ж мені, маленькій і слабенькій дівчинці, це під силу? Як мені її знищити?

– Не знаю, – відповіла Голова, – але це моє рішення. Доки живе Зла Чаклунка Заходу, тобі не вдасться побачити дядька Генрі й тітоньку Ем. Запам'ятай, що це дуже зла чаклунка і її обов'язково треба вбити. Тепер іди собі, й доки не виконаєш мого завдання, більше не набридай мені.

Засмучена Дороті вийшла з тронної зали. Біля дверей на неї чекали Лев, Страшило і Залізний Лісоруб.

– Зовсім мені кепсько, – сказала вона. – Допоки я не вб'ю Злу Чаклунку Заходу, Оз нізащо не відправить мене додому. Та хіба ж мені під силу виконати його наказ?

Друзі Дороті дуже засмутилися, але нічим не могли їй допомогти. Дівчинка повернулася до своєї кімнати, лягла на ліжко й лежала там, тихенько схлипуючи, доки не заснула.

Наступного дня солдат із зеленими бакенбардами прийшов до Страшила.

– Ходімо, Оз чекає.

Страшило пішов за солдатом і опинився в тронній залі, де побачив на троні дивовижної краси жінку. Вона була вбрана в зелену шовкову сукню, а на її голові сяяла корона із коштовним камінням. За спиною виднілися крила, прозорі та легенькі – вони тріпотіли під подихом вітерцю.

Страшило вклонився з найбільшою ґречністю, на яку лишень був здатен кавалер, напханий соломою. Красуня поглянула на нього з усмішкою:

– Я Оз, великий і могутній. Для чого ти прийшов до мене?

Страшило очікував побачити Голову, про яку розповідала Дороті, тому дуже здивувався, але нічим не виказав свого подиву і промовив у відповідь з неабиякою гідністю:

– Я Страшило, напханий соломою. У мене немає мізків, і я дуже прошу, щоб ти мені їх трошки вділив. Не хочеться мені були тупішим за інших людей.

– Чому я мушу виконати твоє прохання? – поцікавилася Красуня.

– Бо ти такий могутній і мудрий, що ніхто в світі, крім тебе, не зможе мені дати те, чого я прагну.

– Я ніколи не допомагаю задарма, – повідомив Оз. – Ось що я тобі скажу. Якщо ти вб'єш Злу Чаклунку Заходу, я дам тобі мозок такої високої проби, що ти станеш одним із найрозумніших мешканців Країни Оз.

– Але ти вже прохав Дороті вбити злу чаклунку, – нагадав Страшило.

– Звісно, це так. Мені байдуже, хто саме це зробить. Проте доки вона живе, я не виконаю твого бажання. А тепер іди собі й не турбуй мене, доки на ділі не доведеш, що ти заслуговуєш на мозок.