«Ну, як після цього не бути дурисвітом? – міркував він. – Мене ж силоміць примусили робити те, що, як відомо, зробити неможливо! Годі й казати, мені було легко виконати бажання Страшила, Лісоруба й Лева, бо вони собі вигадали, ніби я всемогутній. Та щоб відправити Дороті до Канзасу, однієї уяви замало. А як це зробити, я не знаю!»

Три дні Дороті не отримувала від Оза жодних звісток. Це були дуже сумні дні для дівчинки, хоча її друзі раділи від душі. Страшило казав, що в його голові вирують дивовижні думки, але поділитися ними він не може, бо впевнений, що ніхто, крім нього, їх не здатен зрозуміти. Залізний Лісоруб розповідав, що, коли він блукає палацом, його серце гулко б'ється в грудях, і він уже встиг відчути, що воно значно більше здатне любити, ніж зроблене з плоті й крові. Лев заявив, що не боїться нікого на землі й із задоволенням прийняв би бій з армією людей або десятком розлючених калідасів.

Раділи всі, крім Дороті, яка ще сильніше, ніж до того, хотіла додому, в Канзас.

Четвертого дня, на її превелику радість, Оз погодився її прийняти, і, коли вона переступила поріг тронної зали, сказав:

– Сідай, будь ласка, дитинко. Здається, я вигадав, як тобі звідси вибратися.

– І повернутися додому в Канзас? – з надією запитала вона.

– Ну, про Канзас я нічого не можу обіцяти, – пробуркотів Оз, – бо не знаю, в який він бік. Та головне – перетнути Непрохідну Пустелю, а там уже й до Канзаса недалеко.

– І як мені подолати пустелю?

– Зараз я все розповім, – мовив чоловічок. – Річ у тім, що сюди мене занесло на повітряній кулі. Твій будиночок закинуло смерчем. Тому й вибратися звідси, певно, можна тільки повітряним шляхом. Мені не під силу зробити смерч, але я добре помізкував і думаю, що повітряну кулю зробити я можу.

– Як? – запитала Дороті.

– Повітряна куля, – пояснив Оз, – робиться з шовку і наповнюється легким воднем. У мене в палаці шовку достатньо, тому зшити кулю нескладно. Але тут нізвідки взяти водень, а от без нього куля не злетить.

– Ну, якщо куля не злетить, – зауважила Дороті, – то нащо вона взагалі потрібна?

– Правильно кажеш, – погодився Оз. – Та є ще один спосіб примусити її літати – наповнити гарячим повітрям. Звісно, водень значно надійніший. Бо якщо гаряче повітря вистигне, куля впаде в пустелі, й тоді нам кінець.

– Нам? – вигукнула дівчинка. – Ви полетите разом зі мною?

– Звісно, – сказав Оз. – Мені набридло дурити людям голови. Якщо я вийду з палацу, мої піддані швидко розкусять, що я зовсім не чарівник і не мудрець. А тоді вони страшенно розлютяться на мене за те, що я так довго дурив їх. Тому мені доводиться жити відлюдьком, а це дуже втомлює. Краще вже повернутися з тобою в Канзас і знову піти на роботу до цирку.

– Я із задоволенням полечу разом із вами, – зраділа Дороті.

– Дякую тобі, – відгукнувся Оз. – Якщо ти готова допомогти мені зробити кулю, ми можемо братися до роботи хоч зараз.

Дороті взяла нитку й голку та заходилася зшивати клапті шовку, які нарізав Оз. Спочатку Чарівник приготував клапоть світло-зеленого шовку, потім – темно-зеленого, і нарешті – смарагдового. Йому хотілося, щоб куля складалася з усіх відтінків зеленого кольору. На шиття пішло цілих три дні, але зрештою роботу завершили, і вийшов велетенський мішок – метрів шість завдовжки.

Оз змастив виворіт тонким шаром клею, щоб шовк не пропускав повітря, а потім оголосив, що куля готова.

– Ще треба зробити кошик, де ми будемо сидіти, – додав він і послав солдата із зеленими бакенбардами по великий кошик для білизни, який прив'язав мотузками до нижньої частини кулі.

Коли всі приготування закінчилися, Оз оголосив жителям Смарагдового Міста, що збирається на гостину до старшого брата, який живе за хмарами. Новина швидко облетіла все місто, і зібрався чималий натовп людей, які хотіли побачити дивовижну подію.

За наказом Чарівника повітряну кулю поставили на площі перед палацом. Залізний Лісоруб нарубав багато дров і розклав велетенське багаття. Нагріте повітря надходило просто в кулю, тож вона стала роздуватися й нарешті розбухла до межі. Куля просто рвалася до небес, усе було готове до відбуття.

Оз заліз до кошика і гучно оголосив усім, хто зібрався на площі:

– Я їду в гості. Доки мене не буде, вами правитиме Страшило. Слухайтеся його, як ви слухалися мене.

До того часу повітряна куля напнула канат, який утримував її біля землі. Гаряче повітря значно легше холодного, і воно тягнуло кулю вгору.

– Мерщій, Дороті! – гукнув їй Оз. – Поспіши, бо куля зараз злетить.

– Я ніде не можу знайти Тото! – у відчаї крикнула дівчинка, бо дуже не хотіла летіти без свого маленького песика. Як на лихо, Тото помчав за кішкою і загубився десь у натовпі. Нарешті Дороті знайшла його, підхопила на руки й побігла до кулі.

До кулі лишалося всього кілька кроків, і Оз уже простягнув руки, щоб допомогти дівчинці залізти в кошик, але цієї миті канат із тріскотом луснув і куля почала повільно підніматися – вгору, без неї.

– Верніться! – кликала Дороті. – Я також хочу летіти!

– Не можу! – кричав із кулі Оз. – Прощавай, Дороті! Прощавайте всі!

– Прощавайте! – кричали ті, хто зібрався, та спостерігали, як куля піднімається все вище і вище.

Більше вони не бачили Оза, Чарівника Смарагдового Міста, який, певно, вдало долетів до Омахи. Мешканці міста згадували його з любов'ю і говорили:

– Оз був нашим другом. Він побудував для нас прекрасне Смарагдове Місто, а коли вирішив полишити нас, то залишив правителем Мудрого Страшила.

Дороті гірко оплакувала свої розбиті надії на повернення додому, в Канзас, але потім, коли все ще раз обдумала, то вирішила, що, може, це й добре, що вона не подалася в небезпечну мандрівку на повітряній кулі. Та їй було шкода прощатися з Озом, так само, як і її друзям. Залізний Лісоруб зайшов до неї і сказав: – Я був би невдячний, якби байдуже поставився до розлуки з людиною, яка подарувала мені таке прекрасне серце. Мені хочеться поплакати, але хтось мусить витирати мені сльози, щоб я не заіржавів. Ти мені допоможеш?

– Із задоволенням, – відповіла Дороті й взяла рушник.

Залізний Лісоруб пустив сльози струмком, а Дороті турботливо їх витирала. Коли він наплакався, то подякував помічниці й ретельно змастився рідиною зі срібного слоїка – про всяк випадок.

Тепер Смарагдовим Місто правив Страшило, і, хоча він не був ані чарівником, ані мудрецем, містяни дуже ним пишалися.

«Нема іншого такого міста на землі, – казали вони, – де править напхана соломою і висівками людина».

Зрозуміло, що вони мали цілковиту рацію.

Наступного ранку після відльоту Оза друзі зустрілися в тронній залі, аби обговорити свої справи. Страшило сидів на мармуровому троні, а решта із пошаною стояли поряд.

– Не так нам вже й не пощастило, – промовив новий правитель. – Палац і Смарагдове Місто належать нам, і ми можемо робити все, що нам заманеться. Як згадаю, що зовсім недавно стирчав у полі на тичині й відлякував ворон від кукурудзи, а тепер правлю прекрасним містом, то радію своїй долі.

– Я теж задоволений тим, що випало мені в житті, – сказав Залізний Лісоруб. – Я отримав те, чого хотів, – нове серце.

– І мені гріх жалітися. Тепер я за хоробрістю хоч кому серед звірів дам фору – скромно зауважив Лев.

– Якби ще й Дороті погодилась лишитися в Смарагдовому Місті, – сказав Страшило, – ми б жили дуже щасливо.

– Але я не хочу тут лишатися, – заходилась відмовлятися Дороті. – Я хочу додому, в Канзас, до дядька Генрі й тітоньки Ем.