— Але ти спробуєш? Спробуєш, адже так?

Я не відповідав йому, поки ми не пішли на друге коло довкруг загону. Я все намагався впорядкувати свої думки. Здається, я вже казав, що з цим у мене завжди було туго.

— Сільчаники більше не живуть на шахтах. У них своє табірне поселення за кілька коліс на захід від Малої Дебарії. Келлін Фрай розповів мені про нього дорогою сюди. Я хочу, щоб ти поїхав туди з Піві та Фраями. І з Кенфілдом теж, якщо погодиться. Та, думаю, він буде не проти. Ці двоє підпасків, товариші Кенфілда, нехай лишаються тут і дочекаються трунаря.

— Ти хочеш забрати хлопчика в місто?

— Так. Самого. Але я відправляю тебе туди не для того, щоб одпровадити подалі решту. Якщо ви будете їхати досить швидко і в них там буде ремуда[4], то зможете виявити коня, якого гнали учвал.

Мабуть, Джеймі під банданою скептично всміхнувся.

— Сумніваюся.

Я теж не надто в це вірив. Задум був непоганий, якби не вітер, самум, як назвав його Піві. Він би враз висушив піт на коні, навіть якби його гнали чимдуж. Джеймі міг би виявити коня, що був брудніший за інших, з реп’яхами й шматками бур’яну, що заплуталися в хвості, проте якщо ми не помилялись і шкуряк знав, хто він такий, то він свого жеребця добряче почистив і обшкріб щіткою від гриви до копит одразу ж по поверненні.

— Хтось міг бачити, як він заїжджав на коні.

— Так… якщо він спершу не поїхав у Малу Дебарію, не причепурився і не повернувся в табір сільчаників звідти. Розумний так би і зробив.

— Навіть якщо так, ви з шерифом могли б з’ясувати, у скількох із них є коні.

— І скільки вміють їздити верхи, навіть якщо коней у них нема, — сказав Джеймі. — Так, це можна зробити.

— Збери їх усіх, — сказав я йому, — чи стількох, скількох зможеш, і привези їх у місто. Всім, хто буде протестувати, нагадай, що вони допомагають зловити чудовисько, яке тероризує Дебарію… Малу Дебарію… всю Баронію. Можеш не казати їм про те, що кожен, хто відмовиться, накличе на себе зайві підозри. Це навіть найтупішому буде зрозуміло.

Джеймі кивнув і вхопився за огорожу, бо налетів сильний вітер. Я повернувся до нього обличчям.

— І ще одне. Тобі доведеться блефувати, і допоможе тобі в цьому Келлінів син, Вікка. Вони повірять, що хлопець проговорився, навіть якщо йому накажуть цього не робити. Особливо якщо накажуть.

Джеймі чекав, але я не сумнівався: він розуміє, що я збираюся сказати далі, бо погляд у нього став стурбований. Сам би він такого ніколи не зробив, навіть якби думав про це. З цієї причини батько й поставив мене за головного. Не тому, що я відзначився в Меджисі (бо успіхи мої були сумнівні), і не тому, що я був його син. Хоча в чомусь, напевно, це відіграло свою роль. Мій розум був такий самий, як і в нього: холодний.

— Ти скажеш тим сільчаникам, які знають про коней, що вбивства на ранчо бачив свідок. Скажеш, що повідомити їм, хто це, ти не можеш — і це цілком природно, — але ця людина бачила шкуряка в його людській подобі.

— Роланде, ти ж не знаєш, чи справді Малий Білл його бачив. Та навіть якщо й так, обличчя він міг не роздивитися. Він у купі старої збруї ховався, заради твого батька.

— Це правда, та тільки шкуряк цього не знатиме. Хоча повірити шкуряк може, бо з ранчо він виїжджав уже людиною.

Я знову пішов, і Джеймі крокував поряд зі мною.

— І тут у гру вступить Вікка. Він трохи відокремиться від тебе та решти й нашепче комусь… найкраще, якщо це буде інший хлопець його віку… що вижив син кухаря. На ім’я Білл Стрітер.

— Хлопчик щойно батька втратив, а ти хочеш використати його як приманку.

— Може, до цього й не дійде. Хай-но ця історія досягне належних вух, той, кого ми шукаємо, може притьмом кинутися в місто. Тоді ти зрозумієш, хто він. Хоча все це не матиме значення, якщо ми помиляємося і шкуряк — не сільчаник. А таке цілком може бути, ти ж розумієш.

— А якщо ми праві й цей тип вирішить довести справу до кінця?

— Привезеш їх усіх у в’язницю. Я замкну хлопчика в камері, а ти проведеш перед ним вершників, одного за одним. Я накажу Малому Біллу мовчати, взагалі нічого не казати, поки вони не пройдуть. Ти маєш рацію, він, може, й не впізнає нашого типа, навіть якщо я допоможу йому пригадати дещо з того, що сталося минулої ночі. Але наш тип про це не знатиме.

— Ризиковано, — зауважив Джеймі. — Для малого ризиковано.

— Ризик незначний. Пора денна, шкуряк буде в своїй людській подобі. А ще, Джеймі… — Я взяв його за руку. — Я теж буду в камері. Якщо виродок захоче дістатися до хлопчика, йому доведеться мати справу зі мною.

Шерифу Піві більше, ніж Джеймі, сподобався мій план. Та мене це нітрохи не здивувало. Зрештою, то було його місто. А ким для нього був Малий Білл? Лише сином покійного кухаря. Крихітною комашкою на великій картині.

Коли маленька експедиція до Міста Сільчаників вирушила в путь, я розбудив хлопчика і сказав йому, що ми їдемо в Дебарію. Він погодився одразу, без жодних запитань. Та й узагалі Білл був якийсь відсторонений і пригальмований, раз у раз тер очі кісточками пальців. Коли ми йшли до загону, ще раз перепитав у мене, чи я напевно знаю, що його батько мертвий. Я це підтвердив. Хлопчик глибоко зітхнув, похилив голову і сперся руками на коліна. Я дав йому час опанувати себе, потім запитав, чи осідлати для нього коня.

— Якщо можна поїхати на Міллі, то я сам її осідлаю. Я її годую, вона мій друг. Люди кажуть, що мули дурні, але Міллі — розумничка.

— Побачимо, чи примудришся ти це зробити і не одержати копитом у живіт, — сказав я.

Та виявилося, що Білл доволі вправний. Він усе зробив добре, вибрався в сідло і сказав:

— Ну все, я готовий. — І навіть кволо мені всміхнувся. Та на його усмішку прикро було дивитися. Я вже шкодував про свій план, але щойно в спогадах зринула кривава бійня, яку ми залишали позаду, і пошматоване обличчя сестри Фортуни, як я пригадав, що стоїть на кону.

— А вона не злякається такого вітру? — Я кивком показав на акуратного маленького мула. Малий Білл сидів у нього на спині, і його ноги мало не торкалися землі. Ще рік, і він би став зависокий для мула, хоча, звісно, за рік він, мабуть, буде вже далеко від Дебарії, стане ще одним мандрівником у світі, що стрімко занепадав. А Міллі буде лише спогадом.

— Тільки не Міллі, — впевнено заперечив Білл. — Вона стійка, мов той дромадер.

— Добре. А що таке дромадер?

— Я не знаю. Це мій тато так каже. Якось я в нього спитав, але він теж не знав.

— Тоді їдьмо, — вирішив я. — Що швидше ми потрапимо до міста, то швидше виберемося з цієї піщаної бурі. — Але перед містом я мав намір зробити одну зупинку. Потрібно було показати дещо хлопчику, поки ми ще були самі.

На півдорозі між ранчо та Дебарією я помітив порожню повітку вівчарів і запропонував сховатися там та попоїсти. Білл Стрітер вельми охоче погодився. Нехай він втратив батька і всіх, кого знав, та все одно хлопчик швидко ріс і макової краплинки у роті не мав з учорашньої вечері.

Ми прив’язали тварин у захистку від вітру і посідали на підлогу в повітці, попритулявшись спинами до стіни. Із сідельної сумки я витяг сушену яловичину, загорнуту в листя. М’ясо було солоне, та мій бурдюк був повен. Хлопчик з’їв півдюжини смужок м’яса, відкусуючи великі шматки й запиваючи водою.

Повітку сколихнув сильний порив вітру. Міллі пробекала свій протест і замовкла.

— До сутінків розгуляється самум, — зауважив Малий Білл. — От побачите.

— Я люблю слухати вітер, — сказав я. — Він нагадує мені ту казку, яку читала моя мама, коли я був маленький. «Вітер у замкову шпарину». Знаєш її?

Малий Білл похитав головою.

— Містере, а ви правда стрілець? Правду кажете?

— Правда.

— А можна мені потримати ваш револьвер, усього хвилиночку?

— Нізащо в житті. Але якщо хочеш, можеш подивитися на оце. — З патронташа я витяг патрон і простягнув йому.