— Заходь ліворуч від нього, — порадив Збирач. — Я тебе проведу і постою на чатах.

— А сам ти не можеш вилити? Я хочу швидше їхати до матері. Мені треба…

— Я покликав тебе сюди не задля твоєї матері, юний Тіме. — Збирач наче виріс, став вищим. — А зараз роби те, що я кажу.

Тім узяв миску і пішов через галявину ліворуч. Збирач ніс у руці лампу й тримався між ним та змією. Пукі повернув голову, стежачи за їхнім просуванням, проте кинутися за ними не пробував (хоча лісові хащі залізних дерев були так близько, а їхні гілляки так щільно перепліталися, що зробити це було б неважко).

— Цей відрізок — частина ділянки Коузінґтона-Марчлі, — невимушеним тоном сказав Збирач. — Та ти, напевно, прочитав на табличці.

— Так.

— Хлопчик, який уміє читати, — щирий скарб для Баронії. — Збирач тепер крокував так близько до Тіма, що в того мороз продер поза шкірою. — Колись ти платитимеш величезні податки… звісно, якщо не загинеш цієї ночі в Нескінченному лісі… чи наступної ночі… чи через одну ніч. Але нащо стерегтися буревіїв, які ще ген-ген за обрієм, правда?

Ти знаєш, чия це ділянка, проте мені відомо трохи більше. Я довідався про це, коли робив об’їзд, укупі з новинами про те, що Френкі Саймонз ногу зламав, у Вайландів дитя підхопило молочну хворобу, у Ріверлі корови повиздихали — і вони брешуть про них крізь свої жалюгідні рештки зубів, якщо я знаю свою справу, а я таки її знаю, — та й усілякі інші цікавинки. Скільки ж люди говорять! Але ось у чому річ, юний Тіме. Я довідався, що на початку Повної Землі Пітера Коузінґтона причавило деревом, яке впало не туди, куди треба було. Дерева, особливо залізні, мають звичку час від часу таке робити. Я вважаю, що залізні дерева наділені здатністю мислити. Ось звідки пішов звичай щодня просити у них пробачення перед тим, як починати вирубку.

— Я знаю, що сталося з сеєм Коузінґтоном, — сказав Тім. Попри всю тривогу, йому стало цікаво, куди виведе ця розмова. — Мама передавала їм юшку, хоч і сама тоді носила жалобу за татом. Дерево впало йому на спину, але не прямо на хребет, бо тоді б він загинув. Але до чого це? Він уже одужав.

Вони вже були біля води, але сморід ослаб і плямкання жуків не було чути. То було добре, але пукі все ще спостерігав за ними голодними очима. Погано.

— Атож, Простак Коузі знову став до роботи, і ми всі кажемо спасибі. Та поки він лежав, за два тижні до того, як твій татко здибав свого дракона і ще шість тижнів по тому, цей відрізок і всі решта на ділянці Коузінґтона-Марчлі стояли порожні, бо Ерні Марчлі не такий, як твій вітчим. Тобто він не піде рубати дерева в Нескінченному лісі без напарника. Але, звісно, — знову ж таки не так, як у твого вітчима, — у Тугодума Ерні насправді є напарник.

Тім згадав про монетку, що гріла йому шкіру, і про те, навіщо він узагалі подався в цю божевільну мандрівку.

— Не було ніякого дракона! Якби був дракон, він би спалив і татову щасливу монетку разом з усім! І як вона опинилася у валізі у Келза?

— Вилий воду з моєї миски, юний Тіме. Думаю, ти побачиш, що у струмку нема жуків і вони тебе не потурбують. Ні, тут їх і близько нема.

— Але я хочу знати…

— Стули свою мушлю і спорожни мою миску, бо ти не покинеш цієї галявини, поки вона повна.

Тім став навколішки, щоб виконати наказ, бажаючи лише одного: вилити воду і поїхати звідти. Йому було байдуже до Пітера «Простака» Коузінґтона, та й чоловіку в чорній мантії, схоже, теж. Він мене дражнить чи мучить. Мабуть, для нього різниці нема. Та коли ця клята миска спорожніє, я сяду на Бітсі й помчу додому. І хай тільки спробує мене спинити. Хай тільки спро…

Хід Тімових думок переламався, як суха галузка під підбором черевика. Миска вислизнула йому з рук і впала догори дном на зарості підліску. Жуків у воді тут не було, Збирач щодо цього правду казав: струмок був чистий, як вода, що витікала з джерела поблизу їхньої хатини. Та під поверхнею води, на глибині шести-восьми дюймів, лежало людське тіло. Його одяг перетворився на ганчір’я, що тріпотіло в потоці. Повік у трупа не було, більшої частини волосся теж. Обличчя й руки, колись дуже засмаглі, тепер були бліді, мов алебастр. Та в цілому тіло Великого Джека Роса збереглося дуже добре. Якби не порожнеча в тих очах без повік і вій, Тім би подумав, що його батько може встати, весь мокрий, стікаючи водою, і пригорнути його до себе.

Голодний пукі аж присьорбнув од нетерплячки: сьоооорп.

Від цього звуку щось переламалося у Тіма всередині, і він закричав.

Збирач щось тулив Тіму до рота. Той спробував відбитися, але не вийшло. Збирач просто вхопив Тіма за волосся на потилиці, і коли Тім закричав, шийка фляжки опинилася в нього між зубів. У горло потекла якась пекуча рідина. Не віскі, бо замість п’янити вона заспокоювала. Ба більше — вона дала йому відчуття, ніби він сам — лише холодний, незворушний гість у власній голові.

— За десять хвилин дія скінчиться, і тоді я відпущу тебе, — сказав Збирач. Його веселість мов випарувалася. Він більше не називав хлопчика юним Тімом. Він узагалі більше ніяк його не називав. — А зараз відкрий вуха і слухай. У Таваресі, за сорок коліс на схід звідси, я почув історії про лісоруба, якого підсмажив дракон. Це було в усіх на устах. «Сучка дракона, завбільшки як хата», — так казали. Та я розумів, що то все брехня. Я вірю, що десь у лісах ще міг затриматися тигр…

Губи Збирача розтяглися в кривій посмішці, що майнула й одразу ж зникла.

— …але щоб дракон? Та ну. Так близько до цивілізації вже десять разів по десять років жодного дракона не було, та ще й щоб завбільшки як хата. Це збудило мою цікавість. Не тому, що Великий Рос платник податків — тобто був ним, — хоча саме це я б сказав беззубому натовпу, якби комусь вистачило клепки (і хоробрості) запитати. Ні, то була цікавість заради цікавості, бо бажання знати таємниці завше було моєю непозбувною слабкістю. Колись вона мене вб’є, не сумніваюся.

Учора вночі, перед тим як починати об’їзд, я теж розклав багаття на Стежині Залізних Дерев. Тільки вчора я доїхав аж до того місця, де стежина закінчується. На останніх кількох відрізках перед болотом Фаґонар таблички з написами «Рос і Келз». Там я наповнював миску в останньому чистому струмку, бо далі починаються болота, і що ж я побачив у воді? Табличку з написом «Коузінґтон-Марчлі». Я зібрав свої ґунна, сів на Блекі і поїхав сюди, просто поглянути, що до чого. Потреби радитися з мискою більше не було. Я побачив те місце, куди не наважувався поткнутись отой пукі і де жуки не запаскудили струмок. Ці жуки — ненажерливі їдці плоті, але в бабусиних байках кажуть, що трупа доброчесного чоловіка вони не їстимуть. Бабусі часто помиляються, та, як бачиш, не в цьому випадку. Холодна вода вберегла тіло від розкладу, і ран на ньому начебто ніяких нема, бо той, хто його вбив, напав ззаду. Я перевернув його й побачив розколотий череп, а тоді поклав його так, як він зараз лежить, бо не хотів, щоб ти це бачив. — Трохи помовчавши, Збирач додав: — І, напевно, щоб він тебе бачив, якщо його єство витає десь неподалік від тіла. Щодо цього серед бабусь нема одностайності. Ти як, тримаєшся чи хочеш іще ковточок нену?

— Зі мною все нормально. — Ще ніколи в житті він так не брехав.

— Я майже не сумнівався, що знаю, хто вбивця. Всі сумніви остаточно відпали у салуні Ґітті, місці моєї першої зупинки в Лісовому. У гарячу податкову пору з місцевої корчми завжди можна збити дюжину зливків, як не більше. Там я й дізнався, що Берн Келз розмотав мотузку з удовою свого покійного напарника.

— Через тебе, — промовив Тім рівним, якимось наче не своїм голосом. — Через твої кляті податки.

Збирач поклав руку на груди й заговорив тоном ображеної невинності.

— Не ображай мене! Це не податки примушували Великого Келза горіти в ліжку всі ці роки, еге ж, навіть коли поряд з ним була жінка, щоб гасити його смолоскип.

Збирач усе говорив і говорив, але дія рідини, яку він називав неном, поволі слабла, і Тім перестав розуміти слова. Зненацька йому стало вже не холодно, а жарко, він увесь горів, а шлунок перетворився на мішок, у якому все перемішувалося. Він непевною ходою побрів до пригаслого вогнища, упав на коліна і виблював вечерю в ямку, яку Збирач копав підбором чобота.