— Так, вона, сука з чорним серцем. Це вона вбила твою матір, Роланде. Вона перетворила тебе на револьвер і натиснула на курок.

Я промовчав.

Напевно, він помітив мої страждання, бо знову взявся гортати папери, то тут, то там ставлячи підпис. Та зрештою знову підвів голову.

— Нехай за Кортом доглядають аммі. Я відправляю тебе й одного з твоїх ка-друзів у Дебарію.

— Що? У Безтурботність?

Батько розсміявся.

— У притулок, де зупинялася твоя мати?

— Так.

— Ні, не туди. Безтурботність… Який злий жарт. Ті жінки — чорні аммі. Вони здеруть з тебе шкуру живцем, якщо ти бодай їхній поріг переступиш. Більшість сестер, які там живуть, віддають перевагу довгій лінійці, а не чоловіку.

Я гадки не мав, про що він говорить. Не забувайте — попри все, що мені довелося пережити, я був ще дуже молодий і зелений, тож і не розумів багатьох речей.

— Батьку, я не впевнений, що готовий до нового завдання. Не кажучи вже про подорож.

Він глянув на мене холодно.

— Це я вирішуватиму, для чого ти готовий. До того ж це не порівняти з тим хаосом, у який ти встряг у Меджисі. Там може бути небезпечно, може навіть до стрілянини дійти, але в цілому це просто робота, яку треба виконати. Частково для того, щоб люди, які засумнівалися, побачили, що Білість досі міцна й непохитна, але головна мета — показати, що зло ми терпіти не будемо. І кажу ж, я відправляю тебе не самого.

— А хто поїде зі мною? Катберт чи Алан?

— З цих ніхто. Для Хихотуна і Важконогого в мене знайдеться робота тут. Ти поїдеш із Джеймі Декері.

Я поміркував над цим і зрозумів, що з Джеймі Червоноруким у подорож вирушу охоче. Хоча особисто мені більше було б до душі товариство Катберта чи Алана. І мій батько про це добре знав.

— Чи поїдеш ти без суперечок, чи й далі мене дратуватимеш цього дня, коли в мене стільки справ?

— Поїду, — вирішив я. Насправді мене навіть тішила можливість втекти з палацу — з його затемнених зал, інтриганських перешіптувань, усепроникного відчуття, що темрява та анархія близько і ніщо їх не зупинить. Світ мусив зрушити з місця, та Ґілеад би не зрушив разом з ним. Та прекрасна переливчаста мильна бульбашка мала невдовзі луснути.

— Добре. Ти хороший син, Роланде. Може, я тобі ще ніколи цього не казав, але це правда. Я не тримаю на тебе зла. Анітрохи.

Я похилив голову. Опісля цієї зустрічі з батьком я міг знайти собі якийсь закапелок і дати волю сльозам, але не тієї миті. Не тоді, коли я стояв перед ним.

— На відстані десяти чи дванадцяти коліс за жіночим притулком… «Безтурботністю» чи як його там називають… на краю солончакових рівнин лежить містечко Дебарія. Безтурботністю там і не пахне. Це запилений пропахлий сирими шкурами перевантажний пункт, через який худобу і сіль у блоках переправляють на південь, схід і північ — в усіх напрямках, окрім того, де виродок Фарсон замишляє лихе. Нині худобу перевозять дедалі рідше. Я думаю, Дебарія зрештою вимре і зникне з лиця землі, як і більшість міст Серединного світу, але поки що там кипить життя: повно салунів, будинків розпусти, картярів і шахраїв. Та, хоч як важко в це повірити, там ще лишилося кілька хороших людей. Один із них — Верховний шериф, Г’ю Піві. Це перед ним ви звітуватимете з Декері. Покажете йому свої револьвери й сіґул, який я тобі дам. Ти розумієш усе, про що я тобі говорю?

— Так, батьку, — сказав я. — А що такого лихого там діється, що аж допомога стрільців знадобилася? — Я злегка всміхнувся, хоча після смерті матері майже цього не робив. — Навіть таких зелених, як ми?

— Якщо вірити депешам, які мені надходять… — Він підняв кілька аркушів і потрусив ними. — …Там орудує шкуряк. Щось я трохи в цьому сумніваюся, але місцеві налякані, сумніву нема.

— Я не знаю, що воно таке, — зізнався я.

— Якщо вірити стародавнім легендам, щось на кшталт перевертня. Коли вийдеш від мене, запитай у Ваннея. Він збирає згадки про нього.

— Гаразд.

— Виконай завдання, знайди того божевільного, який тиняється там у звірячих шкурах… думаю, то таки людина… але не барися. Нам загрожують значно серйозніші неприємності. Я хочу, щоб ти повернувся, ти й усі твої ка-друзі, перш ніж вони на нас впадуть.

Минуло два дні, й ми з Джеймі вивели своїх коней з вагона-стайні двовагонного потяга, який спорядили спеціально для нас. Колись Західна залізниця простягалася на тисячу чи більше коліс, аж до самісінької пустелі Мохейн, але вже в роки, що передували падінню Ґілеаду, далі Дебарії потяги не їздили. Бо далі не було рейок — їх знищили ерозія ґрунту і землетруси, а деякі колії захопили розбійники й банди головорізів, що звали себе наземними піратами, бо та частина світу потонула в кривавому сум’ятті. Ті далекі західні краї ми називали Прикінцевим світом, і вони добре слугували меті Джона Фарсона. Зрештою, він сам був лише наземним піратом. Піратом з великими претензіями.

Поїзд із паротягом був маленький, мало не іграшковий. Жителі Ґілеаду називали його Пердунчиком і сміялися, коли він пахкав через міст до західної частини палацу. Верхи ми б їхали швидше, але поїзд беріг сили коней. А запилені вельветові сидіння в нашому вагоні розкладались, як ліжка, і це, як на наш погляд, було чудово. Звісно, поки ми не спробували на них заснути. Коли вагон струсонуло особливо сильно, Джеймі злетів з ліжка на підлогу. Катберт би розсміявся, Алан — вилаявся, та Джеймі Червонорукий лише підвівся, випростався і знову ліг спати.

Того першого дня ми розмовляли дуже мало, здебільшого дивилися крізь тремтливі слюдяні шибки на те, як зелені й порослі лісом землі Ґілеаду поступаються місцем брудним чагарникам, кільком ранчо, що силкувалися вижити в пустці, і хатинам пастухів. Дорогою трапилося й кілька містечок, в яких люди (переважно мутанти) вирячалися на нас, коли Пердунчик, важко, з присвистом дихаючи, проїжджав повз них. Дехто вказував на середину свого лоба, немов на невидиме око. Це означало, що вони на боці Фарсона, Доброго чоловіка. У Ґілеаді таких людей кинули б у холодну за зраду, проте Ґілеад уже був далеко позаду. Мене прикро вразило, що відданість цих людей, яку ми колись приймали як належне, так швидко зійшла нанівець.

Першого дня нашої подорожі, за межами Бісфорда-на-Артені, де досі жило кілька родичів моєї матері, якийсь товстун жбурнув у потяг каменем. Він відскочив від зачинених дверей вагона-стайні, і я почув, як заіржали злякані коні. Товстун побачив, що ми на нього дивимося, вишкіривсь, узявся обома руками за пах і перевальцем пішов геть.

— Хтось у цих злиденних краях непогано харчується, — зауважив Джеймі, поки ми дивилися, як жирні сідниці підстрибують у старих полатаних штанях.

Наступного ранку, коли слуги поставили перед нами холодний сніданок з каші й молока, Джеймі сказав:

— Думаю, саме час, щоб ти розказав мені, навіщо ми їдемо в Дебарію.

— А можеш ти мені спершу дещо сказати? Якщо знаєш, звісно.

— Авжеж.

— Мій батько сказав, що жінки в притулку в Дебарії віддають перевагу довгій лінійці, а не чоловіку. Ти розумієш, що він мав на увазі?

Якусь мить Джеймі просто мовчки дивився на мене — наче хотів перевірити, чи не кепкую я з нього. А потім кутики його губ смикнулися. У Джеймі це означало те саме, що триматися за живіт, кататися по підлозі й реготати. Катберт Олґуд на його місці так би і вчинив.

— Це, мабуть, те, що хвойди в нижньому місті називають палкою-штрикалкою. Тобі це про щось говорить?

— Справді? І вони що… застосовують її одна з одною?

— Так кажуть, але балачки — це часто-густо лише балачки. Роланде, ти більше знаєш про жінок, ніж я. Я ніколи не лягав з жінкою. Але це нічого. З часом, думаю, все налагодиться. Розкажи, що ми будемо робити в Дебарії.

— Кажуть, що там шкуряк тероризує хороших людей. Та й поганих, мабуть, теж.

— Людина, яка перекидається на тварину?

У цьому випадку все було трохи складніше, проте суть він добре вловив. Віяв сильний вітер, люто жбурляв пригорщами солончаку в борти вагона. Після одного особливо шаленого пориву вітру маленький поїзд гойднуло в один бік. Порожні миски з-під каші зісковзнули зі столу. Добре, що ми встигли їх підхопити на льоту. Якби ми не були спроможні робити таке, навіть не задумуючись, то не отримали б своїх револьверів. Та не те щоб Джеймі надавав перевагу револьверам. Якби йому дали вибір (і час, щоб його зробити), він би потягнувся чи до лука, чи до арбалета.