А Назар…

Відтоді, як я познайомилася з Орчиком, змінила свій номер мобільного. Стару сім-карту викинула геть, аби трунар не зміг мене знайти. Ніколи. А проте його номер вписала собі до каталогу. Навіщо?!.. Не можу ніяк пояснити цього. Нас із Назаром продовжують з’єднувати якісь невидимі пута, важкі ланцюги. Звідки вони і чому ми не можемо їх розірвати?..

Вже минуло майже два роки відтоді, як ми бачилися востаннє. А я увесь час думаю про нього. Навіть тоді – коли поряд зі мною Орчик.

Уявляю, як Назар обіймає мене, доводить до самозгуби, до повного знищення усіх законів і заборон – як Божих, так і людських. …ніколи – ніколи і нізащо в світі – до кінця життя земного – свого і мого життя – до смерті і після смерті, бо смерть – це лише початок нового життя… Тоді хапаюся за телефон, тремтячими руками, скаженими очима шукаю його номер, готова все кинути, зірватися і втекти – до Криворівні. Але силою волі зупиняю саму себе: Назар – не моє щастя.

«Тіка-а-а-ай від нього!» – чую часто.

І тікаю. Але – не від нього. Від самої себе.

Тільки ланці не рвуться. У тих ланцях є бісівська сила.

А мене рятує моя дійсність. Орест. Мені просто добре з ним. І якось тепло-тепло. Хіба ж цього не достатньо?..

– Для чого так гнати?

– Економлю пальне.

Передчувала щось подібне. А я ж хочу небагато – насолодитися краєвидами, які востаннє бачила кілька років тому.

Скоро літо. Одне поле, сосновий ліс, друге поле, третє, а потім яблуневий садочок.

– Чи зриватиме хто яблучка при дорозі, Орчику?

– Не знаю.

Я теж не знаю. Він умикає музику, аби я не задавала дурних питань. «Beatles», «Yesterday», минуле століття. Але хай вже. Терплю мовчки. Його «Опель» не пристосований для довгих мандрівок. Але не хочу казати про це вголос, бо ще розсердиться. Мені здається, якби асфальт був зроблений із гуми, нам би було легше їхати. Тоді б авто підстрибувало весело, наче волейбольний м’ячик. І я би не зачіпала Орчика дурними питаннями. Та й він би не прислуховувався так зосереджено до кишені свого джинсового піджака, якби знав, що я вимкнула його телефон перед самою мандрівкою. Коли ми відпочиваємо, ніхто не має права згадувати про нас. А дорога – то завжди відпочинок. Знову «Beatles».

– Іншої музики в тебе немає?

– Ні.

Питання-відповідь. Мабуть, він щось запідозрив, бо почав мацати кишеню. Хотів переконатися, що не забув телефон вдома.

– Я думаю, Орчику, знаєш, про що?

– Ну.

– Про те, що людина колись мала бути деревом. Бо ж лишилося у нас, хоч і невидиме, оте щось, схоже на коріння, яке живить цілющими соками, тримає міцно на землі, нагадує весь час про себе. Хоча, може, не у кожного є те коріння. Всі ж люди не могли колись бути деревами. Як називається та рослина, що росте без коріння, га, Орчику? Не знаєш? По-народному перекотиполем вона називається. Частина людей була перекотиполем, а частина деревами. Хто з них щасливіший, як ти вважаєш?

– Не знаю.

Є люди, які не люблять розкидатися даремно словами. Орест такий. А тому мені важко. Бо ж хочеться інколи потеревенити про щось або й ні про що. На те Бог і дав людині голос, щоб говорити. Але мій друг того не розуміє.

Колись я попросила його розповісти про себе: звідки, якого роду.

Філоєнко Орест Васильович. Корінний киянин. Дід по батьковій лінії у тридцятих роках працював на київській залізниці, Михайлом Костьовичем звали, помер давно, Орест був тоді ще зовсім малим. А бабу, дружину діда Михайла, взагалі ніколи не бачив і не чув про неї нічого. Мати Орестова – із Галичини родом. Ось звідки у нього таке західняцьке ім’я. Але Орчик не любить говорити про свій рід.

– Той, хто був перекотиполем, щасливіший, бо він – вільний, бо однаково житиме будь-де, не сумуватиме за рідною землею, вся ж земля для нього – рідна. А дерева нещасні, вони стоять усе життя на одному місці, а коли роблять спробу зрушити, помирають.

Орест напружено мовчить і вдає, що слухає не мене, а «Beatles». Часом я почуваю себе старшою від нього. Сама не знаю, чому. Може, він був перекотиполем, а я деревом. Перекотиполе завжди бачить більше, ніж дерево, але ж дерева мудріші навіть від людей.

Мені здається часом, що в минулому житті він був моїм сином, якого я не встигла долюбити. Хоча, може, це і смішно.

Їдемо повз чужі оселі. Вишні вже відцвіли.

– Орчику, знаєш, що мені пригадалося?

– Що?

– Бабусині вареники зі свіжими вишнями, малиною, порічками та суницями. Я називала їх вареники з літом. Вони були по-особливому смачними. Це тому, що моя бабуся дуже любила літо. Коли вона померла, йшов сніг. Мабуть, не хотіла помирати влітку, аби ми пам’ятали літо лише світлим і смачним, як її вареники. Хіба то не вищий прояв людського егоїзму – помирати, в усьому лишаючи по собі згадку? До речі, Орчику, а ти любиш вареники зі свіжими ягодами?

– Люблю.

– Це добре, колись почастую тебе, бабуся дечому мене навчила.

Стає нецікаво їхати отак і спілкуватися з собою. Але іноді мене рятує відчуття можливого божевілля. Хто здатен на відчайдушні до безглуздя вчинки, той знає, що таке щастя. В одну мить щось вирішити, зірватися і – вперед! Забути про все, що може стримувати тебе, до чогось чи до когось прив’язувати.

Я серце ріжу рідними молитвами…

Чомусь згадався такий рядок. Але слово ріжу треба було б замінити, бо дуже вже по-хірургічному. Для чого різати, коли потім не буде кому гоїти рану?..

– Орчику, послухай: Я серце ріжу рідними молитвами. Як тобі ці слова? Нічого не нагадують?

Моєму чоловікові неспокійно. Він виймає – нарешті – мобільник з кишені. Телефон вимкнений. А він же заряджав його сьогодні вранці. З підозрою, я не помиляюся, дивиться на мене, а потім – на дорогу. Однією рукою тримає кермо, іншою вмикає телефон, вводить пін-код.

Мовчить. Звик до моїх витівок. Усе прощає.

І я мовчу. Вже дуже скоро буду там, де виросла. Де їла вареники з літом. Де була деревом з глибоким-глибоким корінням. Ми підемо на могилу моєї бабці, а потім у ліс. Можливо, і до моря також. Я не люблю Київське море, але й ненависті до нього вже не відчуваю.

– Орчику, їдь швидше! Життя навмисне тікає від нас, а хочеться ж встигнути стати щасливою!

Встигнемо…

Могила баби Галі вже заростає бур’яном – мама буває тут рідко, нема коли за щоденною метушнею. Я – теж дуже рідко, ще рідше, ніж мама.

І все, що лишається від наших предків у нас – трохи пам’яті. Зовсім дитячої, а тому – чистої. Я пам’ятаю бабцю усміхненою, доброю, дбайливою. Вона не померла, ні – просто пішла за Габією. Колись і ми з мамою туди підемо. Зустрінемо там мою і її бабусь. Хто вона, мамина бабуся?..

– Орчику, ти навіть не уявляєш, як мало ми знаємо про своїх предків! – кажу і ледь не плачу від власних слів.

Він обіймає мене ніжно за плечі. Я відчуваю приємний лоскіт по всьому тілу. Мені стає добре-добре. Відчуваю: йому так само. Каже, що я його приворожила. А мені смішно. Я ж нічого такого не робила. Просто якось вночі усміхнулася крізь відчинену кватирку місяцю-молодикові. Відтоді Орест наче прилип до мене. Каже, що я – «дівка з перцем», але ж терпить усі мої вибрики. А я тільки думаю собі тихенько: звідки вона в мене, та сила? Може, від когось із предків?..

Який же він хороший – Ор! Мій Орій. Ні, мабуть, я таки вийду за нього заміж. Авжеж. Скільки ж можна – дівувати? Орест буде мені непоганим чоловіком. Впевнена у цьому.

Цікаво, як там Назар – чи згадує тепер про мене?.. Чи бачить те саме, що бачу я?..

Цікаво, а як його бабці Анничці? Чи зустріла вона свою тінь, Ликерку, яку так довго виглядала?..

Трохи пам’яті – все, що лишається від наших предків у нас. Хоча, може, і не все…

Солодкий день – наче велика ложка акацієвого меду. Я – дерево. З глибоким-глибоким корінням.

– Орчику, – питаю вже крізь сон, – можна я покладу голову на твій живіт і трохи посплю?

У відповідь чую його гаряче дихання наді мною і запах молодої трави на теплій землі…