Клініка «Д.Думін» стала мені оазисом і пеклом, де я відроджувалася і де потім спалювала себе кожною новою втечею – до нього, від нього.

Саме тоді мені вперше наснилася ВОНА. Це була красива жінка років тридцяти семи. У довгому білому вбранні із шовку. Біла хустка на голові. Вуста – бліді, і сама – бліда, а очі неприродні якісь – ніби й не очі, а дві порожнечі замість них. У руці тримала великий ніж, але мене це зовсім не лякало.

– Доню, – казала, – ти можеш робити з ним усе, що хочеш, але визначся спершу, чого саме ти хочеш.

Я знала: вона про Думіна. Про інших я тоді не думала.

– Хочу кожної миті бути поруч із ним.

Відповіла:

– Вір мені, доню, згуба солодкою не буває. Не спалюй себе даремно. Він – не твоє щастя. Відріж оці ниточки, поки не пізно. На, тримай, – протягувала мені ніж – відріж, бо потім матимеш великий клопіт.

А на лезі тремтіли крапельки крові.

– Не бійся, це моя кров, вона є також у тобі.

Хто вона і чому я не запитала у неї про це тоді – коли іще вагалася?.. Одне знала точно (але звідки?!): це вона – так-так, саме ВОНА – кричала тоді в МОЄМУ лісі.

Одного разу я не витримала, взяла ніж у НЕЇ і перерізала… геть… усі… ниточки.

Клініка «Д.Думін» несподівано зникла з карти міста. Як сам лікар – зник із мого життя. Я просто перестала думати про нього. Перегоріла ним.

Потім були різні залицяльники й кавалери. Чи любила когось із них так, як учителя музики? Ні, то ж було романтичне дитяче захоплення, яке не повторюється з дорослішанням. Чи відчувала до когось із них щось подібне, як – до Думіна? Ні. Після нього я більше нікого не бажала прив’язувати до себе отими фатальними нитками власних маніакальних бажань. Це боляче – по-перше. А по-друге – невідворотний шлях до самознищення. Бо – «згуба солодкою не буває» – пам’ятала.

Хай їм грець, тим ниточкам! – вирішила. І почала жити заради себе, у власне задоволення, не переймаючись зайвими думками й почуттям. Як живе більшість дівчат.

І ВОНА – вже не снилася мені.

Але ж є речі, сильніші від нас. Чи не так? Зрозуміла це, коли закохалася. Знову. А може – вперше, тобто – по-справжньому?

З Андрієм ми познайомилися після однієї наукової конференції. Запитав, чи не могла б я переслати свій реферат із соціолінгвістики йому на емейл – для серйозного мовознавчого журналу, у якому він працює заступником головного редактора. Мовляв, його зацікавило моє дослідження.

Ми випили вина і пішли гуляти вечірнім містом. Коли минули Львівську площу і вийшли через двори до язичницької гори Гончарки, Андрій нарешті наважився мене поцілувати. І вже тоді, за тим теплом, яке струменіло з його рук і вуст, я відчула, як продовжую вростати у своє місто, у фундаменти будинків і корені дерев, у землю й воду.

Тримаючись міцно за руки, усе-ще-віддалені і вже-не-чужі, ми підійшли до краю прірви, і я подумала, коли дивилася униз: напевно, знову – воно, кохання.

Андрій, як і Думін, мав сім’ю, а, отже, цей роман від самого початку не обіцяв мені нічого обнадійливого. І все ж таки, важка темна сила вкотре затьмарила мій зір, взяла в полон і розум, і тіло, повела – мов приреченого сліпця – по черговому пекельному колу.

У нього були світло-карі очі й темне волосся. Стрункий, вишуканий чоловік. Любив красиві краватки, каберне з креветками – ввечері, каву з вершками – вранці, котів, сина, мене, футбол, індійські фільми і японські кросворди. Власне, я й не пригадую, щоб він любив іще щось, окрім цього всього. Ми не сварилися жодного разу, але таки кілька разів розходилися – «черговий раз назавжди». Я діставала його своїми отруйними докорами. Просто мені не подобалося, що він зустрічається зі мною, а живе з іншою жінкою. У вихідні ж – заледве відсмикував пісну годинку для мене. Тож як могла не дорікати?.. Але найдивніше: коли нарешті прощалися-розходилися-на-віки-вічні «по-хорошому», домовляючись не траплятися більше одне одному на очі, він – ніби навмисне – щоночі приходив у мої сни. А може, це я приходила сама – до нього?.. Ми розмовляли і кохалися, сварилися, мирилися. По-справжньому я жила лише у снах, а реальність ставала мені нецікавим сном, завершення якого очікувала з нетерпінням. Не сварилися. Просто – прощалися. І розходилися. Ніби назавше. А тоді снилися одне одному… Я кохала. Мені бракувало його. Я божеволіла, коли Андрій залишав мене – напризволяще самій собі. І тоді ми разом не витримували – сни перетворювали знову на реальність. Але реальність надалі залишалася одним великим сном.

Я боялася втратити своє почуття. І водночас – вперто чекала, коли нарешті прийде ВОНА. З ножем. Аби навіки відрізати від мене оте кохання. І з крапельками своєї крові на ножі. Крові – яка є також у мені.

– Ти обожнюєш його. Молишся на нього й за нього. Не уявляєш свого існування поза ним. Цілуєш очима його квартали і цвинтарі. Але подумай про це: колись твоє місто накриється. Піском, димом, радіацією чи, може, прісною хвилею. Накриється невідворотно і цілком. З усіма його супермаркетами, фаст-фудами та клініками. Ти кричатимеш, але ніхто тебе не почує. Окрім тебе самої. Та й ти чутимеш лише власний голос. Подумай про це, Ярославо. Поки не пізно, – сказав мій сусід Ілля, коли я вийшла з ліфта і подумки привітала його з Днем Києва.

Теж мені, пророк знайшовся.

– Окей, Ільку, – відповіла я, – подумаю.

– Обіцяєш? – перепитав і пильно подивився в мої очі своїми – божевільними.

– Обіцяю.

«Несподівано впав Вавилон і зруйнований він! Візьмете бальзаму для долі його, може, буде загоєний він!» – поки шукала у сумці ключ від квартири, бурмотіла собі під ніс рядок із Біблії, здається, з книги пророка Єремії.

Він із-під Прип’яті – мій сусід Ілля, з Лелева. Ми майже земляки, тільки його село – це зона підвищеного рівня радіації. Йому було дванадцять років, коли виїхав звідти. Каже, що не хотів. Але його ж ніхто не питав. Мене теж ніхто не питав, чи хочу я сюди. У цьому ми схожі з Іллею. Але в іншому несхожі. Я можу їздити туди, де я виросла. Ілько – ні, ніколи. Бо його рідна земля тепер – мертва. А сам він – невиліковно хворий, і, можливо, йому вже лишилося зовсім мало… часу.

Одягаюся в домашнє, мию руки з милом і змиваю з обличчя косметику. Мама вже півроку як переїхала жити до одного зі своїх залицяльників. Тепер я належу лише сама собі, у цій порожній квартирі.

Запарюю улюблений суничний ройбуш. Зручно вмощуюся у крісло-гойдалку – перед монітором компа.

Чесно, я не відчула сьогодні ніякого свята. Тільки втомилася. Пора брати відпустку і тікати подалі від Києва. Не маю сил, щоб якось упорядкувати, систематизувати, проаналізувати, зрештою – переосмислити всі матеріали, розкидані в мене по різних зошитах і зшитках ксерокопій. Не проклинаю той день, коли вирішила присвятити себе науці. Але виринає часом риторичне: чи потрібно це іще комусь, окрім мене?..

Згадую про свої перші кольорові фломастери. Стає якось тепло на серці. Не даремно ж я так любила писати літери, слова. Але якби хтось тоді сказав моїм батькам, що з їхньої єдиної донечки вийде колись дослідник мови, вони б розсміялися – так само, як сміялися, коли я прощалася з нашою хатою.

Перевіряю електронну пошту. Одні спами – як хаос. І порожнеча – просто як порожнеча.

За вікном – салют. Різнобарвні вогники вилітають на волю (у них воля – це смерть – геть як у людей), бахкають собі… Не хочу думати ні про що, але ж думаю, що ні про що не хочу думати… І від цього якось некомфортно на душі. Ніби там якийсь тягар. Це так важко, коли маєш тягар і не знаєш, як його позбутися.

«Ти обожнюєш його», – згадую слова свого божевільного сусіда.

Як ти, Ільку, помиляєшся, знав би, як.

Місто моє – у моєму серці, в уяві, у пам’яті, у снах. І не накриється воно – допоки я жива. А як не стане мене – то чи буде сенс в існуванні мого міста для когось іншого?.. Тоді воно існуватиме зі мною там, куди ПІДУ.

А це місто, у якому живу, про яке говорив пророк Ілля – так я називаю іноді свого сусіда, – воно направду мені чуже. Я люблю його, як люблять власний фатум. Це цілком зручна необхідність – у моїй любові. Але не більше, не глибше.