Мої легені за рік уже втомилися від задушливого пилу, яким наскрізь пронизане цокольне приміщення аспірантської бібліотеки – відділ рукописів та стародруків. Саме так пахне час – старим, пожовклим та приреченим на вічну присутність пилу папером. Стало важко сидіти у холодних від вогкості стінах архіву, коли за тими стінами світить тепле сонечко, шалено буяє зело, легко вбрані й засмаглі кияни п’ють пиво і їдять морозиво, сидячи на лавочках у парку, в прохолодних тінях каштанів. І я покинула свою дисертацію на півдорозі, вигадавши байку – про необхідність для подальшого розвитку своєї теми дослідити на практиці особливості окремих говірок гуцульського діалекту. Що з цього могло виплисти – до ладу не знала, але моя байка виявилася переконливою для наукового керівника, і він, без особливих вагань, підписав лист про моє відрядження. Залишалося лише дочекатися, коли Марті підпишуть наказ про відпустку – у тій компанії, де вона працювала головним бухгалтером. Усе склалося на нашу користь і досить оперативно, а тому ми зовсім не програли у часі, а може, навіть іще й виграли.

Ми мали повних дванадцять днів попереду.

– Прокидайся, вже починаються гори, – я хотіла легенько штурхнути Марту в бік, але в цей час різко загальмував автобус, пропускаючи, певно, якесь із авт на вузенькій трасі, і струс вийшов значно сильнішим, ніж я сподівалася. Моя подруга, перелякавшись, прийшла до тями від, схоже на те, досить солодкого сну. Я подивилася на неї ніяково, знизавши мовчки плечима – мовляв, бачиш, це ж не моя вина.

Автобус рушив далі. Марта сонними очима дивилася попереду себе – у велике скло біля водія. За ним, справді, бовваніли Карпатські гори. Вони її теж заворожували. Ми прикипіли очима до завіконних краєвидів, що й не помітили, як прибули до Жабйого – столиці Гуцульщини, Верховини.

Вийшли з автобуса й озирнулися довкола. За якихось п’ять-шість метрів від нас нестримна, ніби пристрасна жінка, яка не знає втоми від любощів, вирувала, шалено мчалася вперед, оминала підніжжя, утворюючи химерну змійку, блакитно-зелена течія Черемошу.

– У цій красі менше Божого, а більше бісівського, – вирвалося раптом із мене тихо. Але Марта почула і з острахом чи то й з підозрою пильно подивилася мені в очі, потім – на Черемош, нарешті звела погляд вгору – до найвищих і найдальших вершин, ледь вкритих снігом. Чомусь раптом я відчула той сніг у себе за пазухою – це відчуття протривало декілька митей і зникло. Але шкіра залишалася «гусячою», попри те, що сонце сміливо обпікало наші спини й оголені плечі.

Ми допомогли одна одній натягнути наплічники, взяли в руки торби – з речами, але без провізії (ще в Києві вирішили: харчуватимемося виключно тамтешнім їдлом) і подалися вздовж берега – в той бік, куди спішив Черемош. Ми були одягнені в лляні штанці та яскраві маєчки. Це привертало до нас увагу – і зовсім юних, і просто юних, і вже дещо підтоптаних гуцулів. Щоправда, вони лише усміхалися нам. Підморгували, віталися. Але жоден не запропонував допомоги. Наприклад, поносити наші речі. Або ж дати пораду стосовно пристойного і водночас недорогого житла.

– Чи не здається тобі, Ярко, що вони сприймають нас, як інопланетянок? – запитала Марта, коли двоє чорнявих молодиків перейшли нам дорогу, кинули в наш бік здивовані погляди і подалися через місток. На протилежний берег річки. Про щось тихо перемовляючись між собою. Озираючись обережно назад.

– Мені байдуже, – відповіла я.

І справді, було абсолютно байдуже. Найбільше, чого мені хотілося – скинути нарешті з себе всі «баули» і відпочити. Звісно, в компанії з подружкою. Але тільки з нею. На знайомства з місцевим населенням чоловічої статі, принаймні у день приїзду, мене зовсім не тягнуло.

– Іван Франко, коли приїхав сюди вперше, здається, у 1884 році, був приємно вражений красою тутешньої природи, але і прикро вражений злиденним життям мешканців цього гірського села, адже віками на карпатський край зазіхали усілякі іноземні поневолювачі. Тоді Франко сказав: «Ось Жаб’є, гуцульська столиця. Нема села понад Жаб’є і більшого лиха шукати дарма…» – я вирішила увійти в роль гіда, аби зацікавити Марту дивовижним краєм, до якого ми прибули хвилин п’ятнадцять тому, і трохи полегшити, оживити своєю розповіддю нашу дорогу. За кілька днів до поїздки я повисмикувала з Інтернету чимало корисної інформації про карпатські села. – Прикметна особливість Верховинського краю у тому, що тут, на відміну від Яремчі, Буковеля та інших курортних місць, не буває великих напливів туристів, а отже, ця земля найкраще зберігає вікові культурні багатства Гуцульщини як однієї з найтаємничіших етнографічних груп українців. Та й географічно Жаб’є розташоване в самому центрі регіону.

– Жаб’є – якась негарна назва. Викликає асоціації з бридкими зеленими жабами, чимось страшним і відьомським, – втрутилася Марта в мій монолог.

– Кажуть, тут кожна жінка – відьма, а кожен чоловік – мольфар. Хоча, звісно, це перебільшення. Але край, справді, дуже містичний. А щодо назви Жаб’є… Знаєш, я читала і про це. Якщо цікаво, можу розповісти.

– Тільки давай десь зупинимося і трохи перепочинемо, бо вже болять руці-нозі. І води хочеться.

Ми зайшли вже далеко від людних місць і опинилися у невеличкому міжпагорб’ї, з камінням і тоненькою цівочкою джерельної води. За кроків десять від нас Черемош розгалужувався. Основна його частина продовжувала стрімко бігти змійкою в казкову далечінь. А вужча й мілка, та, що ніби показувала нам подальший маршрут, повертала різко праворуч і ховалася між невисокими зеленими схилами.

Перейшли через дерев’яний підвісний місток і рушили вздовж пологого берега за спокійною річечкою. Нарешті знайшли вдале місце для короткого перепочинку. Це була така собі невелика галявина, яка підіймалася вгору і закінчувалася плетеним тином чийогось обійстя.

Поскидали із себе багаж і полегшено попадали на траву.

Прозора дзвінка вода внизу грайливо манила до себе. Марта озирнулася довкола, подивилася на гору – ні душі – скинула капці, штани, потім маєчку. Обережно спустилася до річки.

До дна, встеленого гладенькими камінцями, було щонайбільше тридцять сантиметрів. Я скинула лише капці і пішла за подругою.

– Ай, холодна, – вигукнула Марта, ступивши у воду. Вода, справді, була дуже холодною. Але – надзвичайно приємною. Течія пестила ноги, геть змиваючи з них втому. Але хотілося більшого – хотілося з головою зануритися у цю течію. Така божевільна думка виникла у нас обох одночасно. Перезирнулися, усміхнувшись одна одній.

Я теж скинула одяг, зоставивши на собі лише стрінгери і срібний ланцюжок на нозі. Зачерпнувши у пригорщу води, плеснула собі на обличчя. Ще раз, іще, іще… На плечі, на груди, на спину Марті… Нам було весело. Ми попадали на камінне дно і заходилися хлюпатися, наче дітлахи. А тоді полягали на спини, за течією. І лежали так, насолоджуючись гармонією світу. Допоки гірська вода не захолодила геть наші тіла. Лише тоді поспішили до берега.

Сонце скоро нас обсушило. Ми одягнулися і знову полягали на траву. Вже сповнені нових сил.

– Ну, а тепер уже розповідай про своє Жаб’є.

– Отже, про назву, – і я почала переказувати вичитаний перед поїздкою текст. – Жаба – це істота, що живе у двох стихіях. У різних традиціях вона пов‘язана саме з водою, зокрема, з дощем, і присутня в ритуалах викликання дощу. Наприклад, у давньоіндійському священному тексті «Ригведі» є гімн жабам, які починають кумкати, віщуючи настання сезону дощів. У Давньому Єгипті з головою жаби зображувалися чоловічі першобожества. Жабам приписували владу над розливами Нілу, від яких залежав урожай. Єгипетська богиня родючості і породіль зображувалася жабою або жінкою з жабою на голові. Пізніше ця богиня була запозичена греками і стала називатися Гекатою. Вона буцімто була донькою Деметри і Зевеса, сестрою Діви-Персефони, покровителькою місяця, чаклунства й усіляких примар. Римляни ж ототожнили Гекату-Жабу з увінчаною трояндою богинею пологів Люциною. Ранні християни прийняли цей символ: Жаба, ув’язнена у квітці Лотоса, чи просто жаба була формою, вибраною для храмових світильників, на яких були вирізані слова: «Я єсмь Воскресіння». У Китаї жаба символізує інь, місячне начало, безсмертя, багатство й довголіття. Водночас жаба символізувала не лише водну, а й вогняну стихію. Іще з незапам’ятних часів у багатьох народів світу, наприклад, у китайців чи монголів, вогнище ототожнювали з жабою, що сидить в печері. Найдавніша цивілізація – трипільська, що постала на наших київських землях сім тисяч років тому – залишила по собі згадку про жабу як священну істоту. Жаба пов’язувалася із загробним культом і воскресінням після смерті. А праслов’яни-язичники, що довгий час мешкали в Карпатах, а це були, насамперед, слов’янські та литовські племена, мали спільне божество вогню на ім’я Габіє. До нього зверталися із проханням запалити полум’я і розкидати іскри. Цим же іменем називали і родинне вогнище, якому поклонялися як святій Габії. То було святилище, воістину – святе місце. А «піти за Габією» означало «вмерти»… Красиво, правда ж, «піти за Габією»?..