— Я Отто Дік. Плугар і Загорський провадять дослідження в западині…

МІЛЬКО. Але вони довго не виходять на зв’язок!

ДІК. Не знаю. Я з Роботом був далеко. Повернувся — їх нема. Сліди ведуть в ущелину. Кисневих балонів обмаль.

МІЛЬКО. Негайно прилітайте.

ДІК. Я не вмію керувати апаратом.

МІЛЬКО. Пошліть Робота. Негайно.

ДІК. А хіба…

Стихли сигнали супутника, обірвалася розмова.

МІЛЬКО. Жаннето, полетите туди?

ЖАННЕТА. Полечу.

МІЛЬКО. Тоді готуйтесь.

Жаннета подивилася на всіяне зорями небо, зітхнула і поспішила до ракети.

Стривожений сидів професор Плугар біля колони підземного храму. Десь у глибині «магічної чаші», як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак у ньому жевріла тривога. «Що сталося з Миколою? Де він затримався?» — пекли думки. З’являлися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж, все могло трапитись. Юнак міг упасти і пошкодити кисневий балон… Або рація. Теж могла розбитися…

Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тільки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж поведуть його туди, де, можливо, зараз лежить Загорський!

Професор швидко пішов по слідах. Спочатку йому важко було розрізнити Миколині — і саме ті, що він відпечатав, ідучи до виходу. Адже вони вдвох обійшли увесь храм, тільки вдвох, — а скільки відбитків підошов у цьому віковічному поросі! Вони помережали всю підлогу навколо «чаші», і ось Іван Макарович здивовано помітив, що знову прийшов на те місце, де щойно сидів. «Еге, — подумав він, — починаю блудити… Це не гаразд. І чого я пішов навколо чаші? Треба шукати тунельного отвору, а головне — спокій, спокій!»

У тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором, йому довелося одночасно опановувати цю науку і застосовувати її на практиці. Пригадавши досить заплутану криву свого руху, Іван Макарович, пробираючись поміж колонами, повернувся до тунельного отвору. Присвітивши ліхтарем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані сліди. «Два — це ми йшли сюди, — міркував Іван Макарович, — третій — Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить, він десь тут!» Так, сумніву не було: Загорський тут. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки вели, як і треба, — до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…

Професор незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була широка підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Чіткі сліди Загорського вели безпомилково, і тривога почала помалу розвіюватись. Тепер професор уже не мав сумніву, що знайде юнака. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може, навіть страху, ні на хвилину не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки подумати — забратися у темні надра Місяця! Ні, така подорож не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!

У цих підземних анфіладах темрява була така густа, така непроникна, що сніп електричного світла, який падав з ліхтаря, здавався справжнім чудом.

«А що, коли ліхтар зіпсується? — несподівано промайнула думка. — Що тоді?» Іван Макарович інстинктивно стиснув ребристу поверхню футляра. На мить йому стало моторошно, але тільки на мить. Зусиллям волі він відігнав од себе чорні думки. «Ну, що за дурниці! — підбадьорював себе. — Десь же тут Загорський». І він знову почав гукати Миколу в мікрофон.

Та ось сліди у поросі вивели професора на великий майдан. Так, це справді був просторий підземний майдан. Промінь ліхтаря ледве сягав протилежної стіни. В кількох місцях зяяли широкі тунельні отвори, а між ними — менші, неначе двері. Сліди Загорського повернули в один з менших отворів, і тут Іван Макарович побачив Миколу. Юнак стояв, розглядаючи щось на стіні, і обернувся лише тоді, коли помітив світло професорового ліхтаря.

— Іване Макаровичу! — зазвучало в професорових навушниках. — Та це ж… Це ж підземне… глибинне місто! Я знайшов ось на стіні (він присвітив ліхтарем), подивіться…

— Товаришу Загорський! — суворо сказав у мікрофон Плугар. — Оце так виконуєте ви доручення начальника експедиції? Чому ви не повернулися відразу до мене, так, як я вам наказав, а пішли зовсім в інший бік?

— Та я, Іване Макаровичу, думав — подивлюся одним оком і миттю, — виправдувався Микола.

— Навіть найменша недисциплінованість, товаришу Загорський, неприпустима! Роблю вам зауваження!

Вони стояли один проти одного, опустивши ліхтарі вниз, і непорушна темрява огортала їхні постаті. Загорський відчув, як він червоніє від сорому.

— Даю слово… — пробурмотів він, — обіцяю…

— Добре, — вже трохи лагідніше проговорив професор. — А тепер давайте познайомимось із глибинним, як ви кажете, містом.

…Іван Макарович і Микола довго ходили тунелями, прорізуючи темряву снопами електричного світла. З вулиць, що перехрещувалися і розбігалися в різні боки, вони заходили до житлових та інших приміщень, натрапляли на речі, призначення яких було невідоме.

Тисячі загадок оточували наших мандрівників.

Хто і як міг збудувати отаке підземелля? Може, тут використано природні печери? Ні в будові, ні в різноманітних речах професор поки що не знайшов ні найменшого сліду металів. Камінь і камінь. Є теракота — випалена глина. Трапляється скло — в інкрустаціях на округлих стелях, у формі великих куль, що їх тримають камінні статуї. Коли на ці кулі падає промінь ліхтаря, вони починають яскраво світитися, а потім поволі згасають, знеможені в сутичці з цілковитою темрявою.

А чи мали ті істоти зір? Мабуть, мали, бо інакше не було б кольорових зображень, вмонтованих у стіни й стелі з різноманітних мінералів. Значить, вони якось освітлювали своє житло? Але як?

А вода? А повітря? І як була влаштована їх циркуляція?

Плугар і Загорський бачили багато статуй, що зображали жінок, образи їхні проглядали то з мозаїчних панно, то з барельєфів.

— Уявляєте, Миколо, — звернувся професор до Загорського, — скільки тут буде роботи нашим археологам, історикам, лінгвістам, інженерам, архітекторам?

— А лінгвісти що тут робитимуть? — здивувався юнак.

— Як що? Ось подивіться, — професор освітив стіну великої зали, в якій вони стояли. — Зверніть увагу на оці складні геометричні фігури. Ви думаєте, навіщо вони вибиті на камені? А бачите, вони розташовані за певною системою, і в них можна розрізнити трикутники, чотирикутники, ромби, шестикутники…

— Орнамент.

— А мені здається, що це письмо. І лінгвісти його розшифрують так само, як розшифрували вони вавилонський клинопис.

— Цікаво! А як ви думаєте, Іване Макаровичу, скільки часу пройшло відтоді, як рука селеніта вибила оці значки?

— Рука селеніта… — розмірковуючи, проговорив професор.

Він водив ліхтарем по стінах, виступах, карнизах. Постать Загорського в скафандрі то з’являлася в сяйві проміння, то зникала в темряві.

Не діждавшись відповіді, Микола заговорив:

— Я так гадаю: ця культура не тисячоліття нараховує… Селеніти жили й працювали тут уже, мабуть, тоді, коли на Землі бродили іхтіозаври. Це, можливо, найстародавніша культура в усій нашій Сонячній системі, якщо до страшенної, неймовірно великої віддалі в мільйони років можна застосувати термін «стародавня». Ми зараз подорожуємо в далеке минуле, Іване Макаровичу.

— Чому ви так думаєте, Миколо? — спитав Плугар, оглядаючи рельєф, який потрапив у світляне коло.

— Враховуючи те, що маса Місяця разів у вісімдесят менша від маси Землі, і, значить, він охолонув раніше, можна припустити, що й умови для виникнення життя тут створилися набагато раніше. В той час, коли з втратою води і атмосфери життя на Місяці поступово згасало, на Землі воно тільки почало розцвітати…

Розмовляючи, Плугар і Загорський заходили до все інших і інших приміщень. В одній великій круглій залі вони затрималися довше. Тут, куди не глянь, — під електричним промінням зблискували, ніби оживали, зображення з різноколірних камінців. Іван Макаровим присвічував обома ліхтарями, а Загорський пустив у хід кіноапарат.