Зійшло сонце, веселі промені полинули на землю, лягли на обличчя людей.

Нарешті всі сіли, і машина майже нечутно рушила. Вдалині, на фоні лісу, біліє «Комета»; звідси вона здається зовсім невеличкою.

Помахи рук — наче голуби злітають. Тиша незвичайна, аж не віриться, що навколо стільки людей.

Раптом тонкий жіночий голос:

— Щасливо-о-о!

І враз наче греблю прорвало, — кожен гукав що було сили:

— Бажаємо удачі-і!

— Бувайте здорові!

…Через кілька хвилин машина повернулася порожня — тільки квіти на сидіннях.

Люди знову мовчали, насторожено очікували.

Потужні радіорепродуктори повідомляли про все, що відбувалось біля ракети:

— Космічний корабель готовий до відльоту… Техніки закінчують останній огляд і перевірку спорядження «Комети». Механік Михайло Мілько доповідає командирові експедиції, заслуженому діячеві науки Івану Макаровичу Плугарю про готовність до старту. Минають останні хвилини… Увага, товариші, біля нашого мікрофона Іван Макарович Плугар. Слухайте, слухайте!

Здавалося, зупинився час. Урочиста, хвилююча мить примусила частіше забитись тисячі сердець. Почувся глухуватий, стриманий голос вченого.

— Дорогі товариші! — говорив Іван Макарович. — Невтомна праця людської думки наближала сьогоднішній знаменний день. Наша рідна радянська наука відкриває людству шлях до планет, шлях до невідомих таємниць природи в ім’я миру, в ім’я процвітання культури і добробуту всіх народів і рас: білих, чорних, червоних, жовтих. У нас чесна, благородна мета, ось чому ми віримо в успіх, товариші!

Знову тиша, потім команда:

— Зайняти місця в ракеті!

Цокання металу, покашлювання — з репродукторів.

— Увага! — пролунав чийсь владний голос. — Ракета зараз стартує, пропонується негайно відійти від огорожі!

Люди неохоче почали відходити. Але всі голови були повернені туди, де білою цяткою виднілася ракета. Голос із репродукторів усе вимагав і вимагав одійти в «безпечні місця». Зрештою, натовп одхлинув.

А біля центрального входу на ракетодром зчинився галас.

— Негайно пропустіть! — гукав до вартового чоловік у клітчастому костюмі. Він тримав на плечі кіноапарат. — Ви зриваєте нам зйомку!

— Запізнилися, наказано нікого не пропускати, — спокійно відповів вартовий.

Чоловік у клітчастому костюмі безпорадно оглядався навколо, ніби шукаючи підтримки і співчуття. Очі його повеселішали, коли він побачив присадкуватого товстуна, що наближався сюди неквапливою ходою.

— Товаришу режисер! — гукнув до товстуна кінооператор. — Не пускають!

Режисер на диво спокійно відповів:

— Ну що ж, доведеться робити зйомки в павільйоні. Я напишу, сценарій, вийде ще краще…

В цю мить під лісом загриміло, загуркотіло, наче десь далеко обвалилися важкі гори.

Ракета плавко піднялася над синьою стіною лісу. Можна було бачити, як внизу клубочилась біляста хмара, а вогненний стовп підносив і підносив угору, у високе голубе небо невеличке веретено. Гуркіт віддалявся, розтавав, блискуча рисочка ракети зробилася крапкою і… зовсім зникла. Її поглинув безмежний простір.

— Нічого, — спокійно сказав товстун до клітчастого. — Це ми в павільйоні зробимо ще ефектніше!

Голосно перемовляючись, збуджені, схвильовані, розходилися люди.

В перші хвилини після старту члени екіпажу «Комети» почували себе так, як і в звичайній, не космічній ракеті. «Комета» пронизала атмосферу з швидкістю 2000 кілометрів на годину — дуже повільно, порівнюючи з космічною швидкістю, і досить-таки швидко супроти літака. А головне, що ця швидкість була цілком безпечна і для людей, і для самого літального апарата. Людям неважко було переносити прискорення, а ракета не розігрівалася в земній атмосфері.

Перед очима наших мандрівників розгорнулась незвична картина. Земля спочатку здавалася грандіозною таріллю, вінця якої все здіймались і здіймались угору. Потім вона ніби стала на ребро, і вже не таріль, а безкрая сіра стіна височіла з боку ракети.

Іван Макарович, Микола Загорський, Жаннета і Дік, повернувши крісла до ілюмінаторів, спостерігали Землю. Михайло Мілько не зводив очей з приладів. Швидкість витікання газу, температура, тиск — про все сповіщали йому стрілки, зелені лампочки і тремтливі лінії на екранах.

Загорський час від часу крутив ручку кіноапарата.

— О, це — Індійський океан! — вигукнув він. — А он бачу Індонезійські острови, Австралію, — ну точно, як на карті!

Могутні шари атмосфери вкривали Землю — голубий повітряний океан. Тільки звідси, за його межами, видно, як обмиває він усю земну кулю. Срібляста, залита сонцем поверхня його, здавалось, була непорушна. А там, у глибині, плавають густі масиви хмар, а ще нижче, на самому дні повітряного океану, — міста і села. Там живуть, працюють і мріють люди… Які вони маленькі супроти грандіозності стихій природи і які вони грандіозні, якщо підкорили собі Землю з усіма її океанами — водяними і повітряним!

Професор Плугар сидів, підперши щоку долонею, і мовчки дивився в ілюмінатор. Він і сам не знав чому, але на душі в нього було тоскно. Крізь прозору пелену атмосфери бачив чудові земні материки, дивовижні моря і океани, що сяяли під сонцем, неначе дзеркала, і серце його стискалося. Мабуть, дуже любив Землю Іван Макарович!

А стіна земної поверхні, все віддаляючись від ракети, непомітно для ока почала перетворюватися в коло, і, нарешті, можна було охопити поглядом її всю — велетенський сяючий диск.

Михайло Мілько насупив брови: обчислювальна машина попередила, що через п’ять хвилин реактор запрацює на всю потужність, і тоді «Комета» помчить з космічною швидкістю.

— Іване Макаровичу! П’ять хвилин.

— По місцях! — скомандував Плугар.

Спинки крісел відхилилися, і ось це вже не крісла, а зручні ліжка. Вони щільно обхоплюють тіло з трьох боків, космонавти затиснуті в них, як у великих футлярах. Так їм легше буде переносити наростання швидкості… Раптом ракету штовхнуло. Все її металеве тіло здригнулося, наповнилося звуковими хвилями, загриміло, загуло несамовито, ледве втримуючи натиск розбурханої стихії газів. З прискоренням руху наростало відчуття ваги. На людей неначе навалився невидимий тягар, вони лежали, ніби налиті свинцем.

«Невже не витримаю? — з острахом подумав Плугар. — Невже не витримаю?»

Микола Загорський повторював:

— Я — «Комета». Ідемо по курсу, почуваємо себе добре!

Жаннета дивилася на ілюмінатор і чомусь пригадала зелену траву ракетодрому.

А за ракетою було чорне небо, всіяне зорями. Сяяв усе ще великий диск Землі, палахкотіло Сонце, і яскрів Місяць.

Ракета мчала все швидше і швидше. Тут, у безповітряному просторі, можна було не боятися розігріву її стін. Нарешті рокіт двигуна припинився. У кожного в голові неначе джмелі гули, але тиша вже брала верх.

Всі відчули себе зовсім легко, навіть занадто легко. Тепер, коли не було прискорення і ракета за інерцією мчала з постійною швидкістю, люди зовсім втратили вагу. Це вони відчули, ще не встаючи із своїх ліжок. Першим підвівся Мілько.

— Обережно, товариші, — попередив Плугар.

Професорове попередження про обережність Мілько почув уже під стелею: він висів у повітрі, незграбно дриґаючи ногами і розмахуючи руками. На його обличчі було здивування і розгубленість. Загорський голосно засміявся.

— Ти, я бачу, добрий акробат!

Жаннета теж розсміялася, побачивши механіка в такому кумедному положенні.

Та Мілько зметикував, відштовхнувся ногою від стелі і, описавши складну траєкторію, став на підлогу. Вона відкинула його, мов пружина, але Мілько миттю вхопився за поручні. Винувато усміхнувся:

— Тут, брат, мимоволі станеш акробатом!..

— Не робіть різких рухів, товариші, — нагадав Іван Макарович. — Не забувайте, що пересуватися по кабіні можна тільки тримаючись за поручні.

— Ось так! — весело вигукнув Загорський, стукнувши обома руками по товстій спинці свого крісла.