Загорський радирував координати поміченої комети, а Жаннета дивилася на неї не відриваючись.

Якщо це довгоперіодична комета, то вона повернеться через кілька тисяч років. І люди скажуть: Жаннета Барб’є. Дивно, мабуть, звучатиме для них це ім’я… Як то вони житимуть, далекі нащадки?

Михайло Мілько сидів у своєму кріслі згорбившись, уп’явшись очима в щит з різноманітними приладами. Вже скоро й посадка… Посадка на іншу планету… Небезпечна, рискована…

Загорський поправив на грудях мікрофон з чорною ебонітовою трубкою: приготувався передати на Землю радіограму про наближення до Місяця.

Та раптом обличчя його чомусь стало заклопотано-тривожним. Він повернувся до Івана Макаровича:

— Передавач перестав працювати.

— Причина? — Іван Макарович пильними очима подивився на радиста.

— Вийшла з ладу зовнішня антена.

— Можете полагодити зараз?

— Спробую.

— Гаразд. Спробуйте, товаришу Загорський.

Той підвівся з свого крісла, узяв скафандр і почав одягатися. Жаннета з цікавістю, навіть із прихованою тривогою дивилася на юнака: «Невже він вийде з ракети? І навіщо Плугар дозволив йому?»

Коли Загорський одягся, Іван Макарович перевірив електричну обігрівальну сіть скафандра і спитав:

— Як ви дихаєте, Загорський?

— Добре, кисень подається в достатній кількості, — почувся приглушений голос.

— Беріть, що треба, зараз вийдете.

У Жаннети аж мороз побіг поза шкірою. «Зараз вийдете…» Куди? У простір між Місяцем і Землею? Це ж безодня!..

Взявши запасні штирки антени і схожі на фари рефлектори з їжачками тонких дротиків усередині та потрібні інструменти, радист зайшов у повітряний шлюз.

— Знаєте, Загорський, — заговорив Іван Макарович, — я думаю, що краще там не дивитися нікуди, крім ракети… Будьте обережним.

Микола закрив за собою двері шлюзу…

Дивлячись на ці двері, Жаннета раптом подумала:

«А чому комета ця біля самісінького Сонця? Вона ж наче оздоба в його короні! А що, як…»

Ні, молода астрофізична ніколи не скаже цього вголос, поки не одержить фактичних підтверджень своїй несподіваній догадці. Саме зараз Жаннета чомусь подумала, що комети — це речовина, викинута Сонцем, що це явище має безпосередній зв’язок з активною областю Сонця, із тими гігантськими завихреннями, що їх ми називаємо плямами…

Жаннета, притискуючи блокнот до коліна, почала швидко писати. Ну що ж, час покаже, чи справдиться її здогад…

Відсунувши люк, Микола Загорський став на його порозі.

Диво дивне! Йому здавалося, що ракета висить на одному місці, висить зовсім непорушно! Він, звичайно, добре знав, що у безповітряному просторі ніякого вітру бути не може, але свідомість не могла примиритися з цим. Ну, як це так — ракета мчить із космічною швидкістю, а руху не помітно! Нема ж нічого — двигтіння, вітру, ніяких предметів поблизу. Ні слух, ні зір, ні дотик не сигналізують мозкові про рух! Над головою непорушне чорне небо, всіяне зорями — червонуватими, жовтими, білими, голубими… Здавалося, тисячами здивованих сяючих очей дивиться Всесвіт на оцих синів Землі. Микола стояв як зачарований, навіть забув, чого вийшов. Велич природи, не прикрита від очей голубим шовком неба, гіпнотизувала юнака.

Та якщо відчуття нічого не говорили про рух, то про температурні умови повідомили швидко. Правий бік припекло. Спочатку Микола подумав, що, може, лопнув ізолятор на його електричній «плитці», а потім здогадався, що то припекло Сонце. І він повернувся лицем до хвоста ракети, підставляючи Сонцю лівий бік. Повернувся — і ледве не скрикнув від здивування: так чудесно сяяла на чорному небі рідна Земля! Великий сріблясто-голубий диск. Видно масиви хмар, обриси материків і океанів… Якийсь дивний настрій охопив Загорського.

Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повертаючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії — невпинний, навальний. І де між ними грань? Під голубим атмосферним склепінням квітне життя, мозок людей працює й удосконалюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І недаремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.

Загорський задуманими очима дивився на свою планету.

«Повітряного шлейфа» — здовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені, — він не помітив. Може, тому, що «шлейф» той дуже розріджений, а може, він взагалі не існує. А Загорський якраз не вірив у його існування, бо жоден з астрономів не помітив такого «шлейфа» у Венери, спостерігаючи її проходження по диску Сонця. Срібний обідок її атмосфери має скрізь однакову товщину. А якщо Венера не придбала «шлейфа», то чому накидають його Землі?

Микола подивився вниз… і ніякого «низу» не відчув. Йому здалося, що він дивиться вгору. Повертав голову і туди й сюди, а відчуття «низу» не з’являлося. Тоді він глянув на свої ноги — отам «низ»! Те, на чому стоїш, і є «низом».

Зусиллям волі перемагаючи острах, що сковував рухи, почав пересуватись по обшивці від люка до носової частини ракети — від скоби до скоби. Ось прямо під ногами біліють літери — назва їхнього корабля. Але чому внизу? Микола ж знає — напис зроблено збоку… А от і боковий ілюмінатор, теж під ногами. Побачив — професор щось говорить Мількові…

Потроху звикнувши до обстановки, Загорський зрозумів, що тепер цілою планетою для нього є ракета і він, справді, може пересуватися по ній як завгодно, може обійти її кругом!

Усі ці міркування якось «унормували» обстановку, уподібнили її до звичайної, а головне — надали бадьорості і сміливості. Та й справді, чого Миколі побоюватися? Хіба тут діють не такі самі фізичні закони, як і на Землі? Він пригадав свої альпіністські походи… Але ні, навіть на високих гірських вершинах його не охоплювало таке дивовижне почуття. Там, куди не глянь, скрізь розстилається перед тобою земля. А тут… Навколо чорна безодня. Вона оточує тебе з усіх боків — безмежна, таємнича. Заглядає тобі в душу міріадами немигаючих різноколірних зірок… Мурашки пробігають по тілу…

Дійшовши до носової частини, Микола подивився в радіорефлектор — він був посічений, неначе по ньому стріляли густою шрапнеллю. Помітив і на обшивці подряпини. Значить, на ракету налетів рій дрібних метеоритів…

Замінити радіофару Загорському було неважко. Це він зробив швидко. Та коли повертався назад, з ним трапилася пригода. Микола осмілів і звівся на рівні ноги, навіть не здогадуючись, яка несподіванка чекає на нього. Все сталося блискавично. Тільки він зробив крок по ракеті, як у ту ж мить відлетів од неї, як м’яч. Морозом сипнуло йому поза шкірою: сила притягання ракети мізерна, і він падає в безодню!

— Рятуйте! — гукнув щосили в мікрофон. — Падаю, падаю!

Безпорадно махав руками, дриґав ногами, ніби шукаючи точку опори.

Раптом у навушниках почув голос Івана Макаровича:

— А про балон забули?

«Ах так, ракетний балон!..» Натиснув на кнопку — його різко штовхнуло до «Комети». Та, мабуть, він не розрахував напрямку, бо пролетів мимо металевого тіла своєї «планети». З жахом побачив, що вона віддаляється у протилежний бік…

— Спокійно, товаришу Загорський! — знову пролунав голос Івана Макаровича. — Чого ви так розгубились? Я вам допоможу!

«Справді, — подумав Микола, — спокій і витримка! Моє тіло зберігає ту саму швидкість, що й ракета, отже, від неї не відстане… А кисень? Кисню є на кілька годин. От наближення до Місяця — це загроза! — Тривога пройняла кожну його клітину. — Скільки ж лишається часу? — тривожно думав Загорський. — Невже я не встигну…» Почуття небезпеки холодом стискувало серце.

Гігантським осяйним поясом змикався Чумацький Шлях — він був усюди, куди б Микола не кинув тривожний погляд: угорі, внизу. На Землі можна бачити тільки частину Чумацького Шляху — ту, що над головою. А тут — суцільне коло його, бо під ногами немає нічого, що б закривало безмежний простір!

А може, все це сниться Миколі: і чорне, всіяне різнобарвними зорями небо, і корпус ракети, що ніби висить непорушно, і взагалі вся оця неймовірна, фантастична експедиція, — може, це якесь марення? Холодний піт виступив на скронях: «Ні, ні, що це я… — подумав Микола-. — Таке дурне в голову лізе… Нерви, нерви…» Він заплющив очі і чомусь відразу уявив себе маленьким хлопчиком у бабусиному саду. Сонячно так, гарно. Він хоче дістати червонобоке яблуко — онде воно висить на тонюсінькій верхівці! Спритно лізе він угору по слизьких гілках: і лячно, і зірвати кортить. Та хтось уже гукає його — здалека, здалека: «Миколо! Миколо! Чи у вас радіо зіпсувалось?» Яке радіо? Ах так… Це в навушниках — голос Івана Макаровича.