Брат дивиться на мене ошелешено. Собаки не гарчать — затихли, аналізують.

— Ти зараз про що? — спантеличено питає Ромка.

— Господи, та що з вами усіма?! Невже ви не відчуваєте, як відчайдушно на вас чекають?.. — спустошення притишує мій голос до шепоту. — Їдь до Янки! До малої. З собаками їдь. Слова шукай, місце. Разом шукайте місце — а воно є таке! — де добре стане вам усім: і тобі, і Янці з малою, і собакам твоїм.

Замовкаю: мені більше нема чого казати. Брат супиться, очі в підлогу.

— Чому… зараз? — питає.

— Бо чекаю. Лиш кілька днів чекаю на людину і вже дихати не можу! А твоя Яна… Ви скільки років не бачилися? Чотири? П’ять? Я б померла!

На тлі впевнених мрій про вічне кохання мізки відмовляються приймати тезу про скоре небуття. Не помру! Блек зараз, цієї миті, помирає без мене. Зриваюся, жену брата з собаками до дверей: ідіть уже, вам усім трьом є над чим подумати! Вони не пручаються, сунуть до виходу, та наостанок я роблю чергову дурницю, бо, коли брат таки простягає мені гроші: «Візьми… Борг… Давно хотів віддати», — хапаю ті гроші, пхаю братові за пазуху…

— Ти взагалі дурний?! Ти не розумієш? Не потрібні мені твої гроші!

Брат іде, а я втямити не можу: чому не взяла гроші, які брат мені винен? Вони ж мої. Я чесно їх заробила!

— Дідько, божеволію, — знаходжу лишень одне пояснення.

Стіни гасять думки. Ні! Досить із мене пасивного очікування. Геть! На повітря! Шукати. Де? Не знаю. Серце підкаже.

Серце приводить до дверей нотаріальної контори. Нотаріуси, певно, саме смачно обідають у найближчих ресторанчиках, про що на дешевих металевих дверях контори свідчить об’ява: «Перерва до 15:00». Не здаюся. Грюкаю в двері, смикаю — відчиніть!

— Читати не вмієте? — На поріг контори виходить панянка років сорока з французьким манікюром: в одній руці кава, в іншій — цигарка. Відходить до сміттєвої урни за п’ять метрів від дверей. Кайфує в стилі Джармуша, не звертає на мене жодної уваги.

Не здаюся. Уже збираюся нагадати про себе влучним запитанням із підручників про ефективні комунікації, та кидаю швидкий погляд на двері, де поряд із «Перерва до 15:00» так і тріпоче папірець із прізвищами нотаріусів і розкладом їхньої роботи: Перечков, Високова, Дінамів, Люленко… А де Швець?

— А де Швець? — кричу панянці. — Герман Швець тут ще працює?

Панянка не розщедрюється на слова, лише хитає головою: ні.

— Як «ні»? Чекайте! Я до Швеця свого часу зверталася. — Іду до панянки, гарячкую, не брешу. — У нього мої документи лишилися! Я гроші йому платила за послуги! — приплітаю для надійності. — Мені Герман потрібен!

— Хіба тільки вам? Кожен день починається з істерик Германових клієнтів.

— І що мені робити?

— Те, що й іншим. Після перерви зверніться до нашої секретарки. Вона скаже, кому з нотаріусів передали вашу справу. У вас що там? Заповіт, розподіл майна, нерухомість?..

— Людину шукаю, — признаюся, хапаюся за соломину. — Тільки Герман може допомогти.

Панянка забуває про Джармуша, дивиться на мене із співчуттям.

— Герман зник. Не знали?

— Знала, — шепочу спустошено. — Сподівалася, що повернувся.

— Ні. Так і не об’явився, — відказує панянка. — Як крізь землю.

— І версій ніяких? Він же ще живий? Як гадаєте? У нього квартира така розкішна на Подолі, там ремонт. Хіба б ремонт продовжували, якби Герман…

Панянка дивиться на мене скептично, як на малу дитину.

— На Хорива?

— Так, на Хорива. Дві квартири.

— У них уже інший власник.

Що? Так гублюся, аж кров від лиця.

— Германа вбили за квартири?.. — викладаю першу версію, яка спадає на думку.

— Нащо ж так драматично? Певно, сам продав. Принаймні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у квартир тепер значиться новий власник.

— Як Герман міг продати квартири, якщо він зник? — дивуюся, та питання явно недоречне і зайве, бо співчуття в очах панянки оперативно зникає.

Дивиться на мене із підозрою, мовчить. «Сподіваєшся, запрошу тебе на нашу професійну кухню? Серйозно?» — кажуть її очі.

— Пані, ви хто? — питає вголос.

Дідько, чому останнім часом контакти з людьми завершуються для мене саме цим запитанням? Наїжачуюся:

— А ви хто? Ви знаєте, хто ви?!

Іду від нотаріальної контори, не чекаю відповіді здивованої панянки. Хай уже втямить: Джармуш — то не тільки кава і цигарки! Хай спробує розгадати: хто вона! А я — до людей, які точно знають, хто вони. Навіщо? Не знаю. Тягне. Особливо до втомленої балакучої жінки на Нивках, із якою можна просто помовчати.

Жінка ніби чекала. Лише глянула на мене.

— Голодна? — уже поралася. — Зараз нагодую.

У шестиметровій кухні сиджу між столом і холодильником, спостерігаю за моторністю ґаздині. Дивуюся собі: що зі мною? Чому з горем у серці попхалася не до мами, а до цієї чужої людини?

— Вибачте. І досі не знаю вашого імені…

— Валентина, — відповідає.

А мені мало. Мені б зараз її багатослівність, як ґрунт.

— Втратили когось на сході? — Питання здається найбільш доречним. І я навіть знаю відповідь. Вона скаже: так, чоловіка вбили. Чи сина. Що відтоді не може лишатися осторонь волонтерства, що біль не минає. Я співчуватиму щиро і відчайдушно, плакатиму, як по собі, бо як же хочеться плакати!

— Ні, — відказує Валентина.

Ні? Гублюся. Забуваю про делікатність, випитую, як дошкульний ревізор, який інтуїтивно відчуває тут невідновлювані втрати і тільки має переконатися в тому.

— А та друга жінка, що допомагала нам сушити буряки…

— Раїса Григорівна?

— Сумна така, скорботна. У неї є хтось із рідних в АТО?

— Ні.

Ґрунт іде з-під ніг. Час викручуватися?

— Слава Богу, — бовкаю, наче новина про те, що в Раїси Григорівни немає нікого в АТО, то добре. Відчуваю, як червоніють щоки, пояснюю поспіхом: — Я про те… що рідні живі. Діну шкода. У Діни ж брат на сході загинув, так?

— Ні, — Валентина намірилася добити мене тим безкінечним «ні».

— А де?

— У ДТП.

— Зрозуміло, — геть нічого не зрозуміло, бо телевізор показує, як біда докупи збирає тих, хто зазнав втрат, для кого війна стала особистим горем. До них, як до вогнища, тягнуться інші, ніби померзлі, прагнуть відігрітися. І я така. От і знову прийшла.

— А виставка… Дінина виставка! Картини, які вона везе до Штатів. Вони ж про АТО? — все намагаюся намацати хоч якийсь персональний зв’язок між потребою жінок віддавати свій час незнайомим хлопцям та їхніми особистими життями. І так боюся почути «ні».

— Ні, — відказує Валентина.

Ставить переді мною таріль — макарони, котлета — і, поки я їм, тільки б уже мовчати, ковтати їжу впереміш зі сльозами, не ставити дурних запитань, нарешті починає говорити, говорити. Про те, що Діна півроку їздила на схід, фотографувала воїнів, потім удома малювала портрети. Що сімнадцять портретів віддала воїнам, а три… Три лишила в себе, коли дізналася: хлопці, яких малювала, загинули. Жінки їй казали: «Діно, треба віддати портрети рідним. Це ж пам’ять, шана». Та Діна затялася: ні. І ніхто не міг її переконати: змарніла, знервувалася. Та одного разу прийшла до квартири Валентини і сказала волонтерам: буде аукціон. Не простий аукціон. Діна виставить портрети загиблих хлопців. Щоб люди бачили, кому віддають і шану, і гроші. Ніхто Діну не підтримав. Обурювалися: то маніпуляція і гріх! Як можна продавати чужим людям портрети загиблих?

— Дійсно сумнівна ідея, — дивуюся.

— Діна їх не збиралася продавати. Хотіла, щоб люди дали гроші за право подарувати портрет загиблого воїна його близьким, — сумно відповідає Валентина. — Щоби той, хто найбільше не пошкодує грошей, відніс рідним портрет разом із зібраними коштами. Переконувала нас: людина познайомиться з сім’єю загиблого воїна і уже не забуде їх, не полишить, допомагатиме і надалі.

— Нічого не вийшло? — питаю самими вустами, бідкаюся подумки: Діна, Діна… Дивакувата щира Діна. До чого ж наївна твоя логіка! Яка безкомпромісна і жорстока! Як сама війна. А людям же страшно від того. Вони тут, у гібридному мирному житті посеред війни. Їм некомфортно та страшно брати до рук портрет загиблого воїна, йти з ним до його рідних, дивитися їм в очі. Це ж як долучитися до війни, до болю, страждань і втрат. Ніби відповідати перед сім’єю героя. А що казати? Вони ж тут, тремтять в ілюзорному мирі, збираються на вечірки, продовжують бізнес, почуваються цілком безпечно. Вони не хочуть торкатися війни, єдине, на що готові, — віддати гроші. Натомість отримати хоч щось для себе у комфорті столичного аукціону, з келихом шампанського в руці, під прицілом телекамер. Сама така. Навіть до військового шпиталю свого часу не дійшла, відкупилася.