Рома-Роза… День починається вдосвіта, виштовхує з постелі. Усього хочу: працювати, готувати, допомагати, бо все те є активним тлом мого головного дієслова — чекати.

Чекаю на тебе, Блеку! Чекаю і встигаю все: прибрати дім, наготувати смачного, нагадати про себе потенційним замовникам і, поки ті роздумують, мчати на далекі Нивки, хоч — перевірила — волонтерських спільнот і поряд із домом чимало. Та серце тягне до балакучої Валентини. Відтепер я дуже вірю серцю.

— Ромо-Розо, — Валентина вимовляє моє ім’я голосно, зі смачним присмаком.

— Давайте вже хоч щось робити! — заводжуся, вимагаючи дій.

— Буряки!

— Знову? Та ви знущаєтеся! Давайте маскувальні сітки плести чи труси хлопцям шити!

— Хочеш шити труси, їдь до дівчат на Позняки, — відрізає Валентина. — Ми тільки сушені набори готуємо.

— Лівий берег? Ні! Далеко, — брешу для свого спасіння. — Краще вже буряки!

Вона всідається поряд, чистить буряки-моркву-картоплю, зиркає на мене із цікавістю, не втримується:

— Мужчину того знайшла?

— А ви самі скажіть! — веселюся.

Посміхається, хитає головою: ох, Ромо-Розо…

— Так ти щаслива?

Завзято киваю у відповідь, аж колю руку ножем, заводжуся ще більше.

— Чому ми лише вдвох? А де всі?

— Хто де, — спокійно відповідає Валентина.

— От що за люди? Хіба так можна? — підхоплююся, дістаю мобільний. Давно розгубила друзів, час повертати. І знайомих достатньо. Обдзвоню всіх. Навіть мамі з татом зателефоную. І Ромці.

Набираю одразу брата, та, лиш чую перший гудок, перериваю виклик, бо проста думка перекреслює шляхетні наміри: «Це ж треба казати, що дзвоню я, називати власне ім’я. Не Рома-Роза, а те, колишнє, яке дали батьки. А хіба то я, нинішня? І як те пояснити Валентині?» Журюся.

Валентина спостерігає за мною насторожено.

— З дому зателефоную, — пояснюю непевно. — Нащо час марнувати? Однаково зараз усі зайняті. Якщо і погодяться прийти, то завтра.

— Роту не приганяй, бо як багато людей, то всі лише заважають одне одному.

— Добре, — обіцяю. Розумію: нікому не телефонуватиму, бо моя прекрасна таємниця розкриється, варто тільки першому-ліпшому знайомому переступити поріг квартири на Нивках.

— Сама роту заміню, — додаю винувато. Чищу буряки-моркву-картоплю до вечора, відробляю сором, бо соромно. Та не настільки, аби відмовитися від імені, яким нагородив мене коханий мужчина.

Ім’я працює, приносить удачу. За тиждень у квартирі на вулиці Ентузіастів лунає телефонний дзвінок, і я дратуюся спочатку, бо Блек ще спить, а я сиджу поряд, п’ю радість просто дивитися на нього, навіть не намагаючись зрозуміти, чому ж не хочу жити без цього худого, схожого на художника Павленського мужчини.

— Ні. Тільки не зараз! — зриваюся, біжу до сумки, бо в ній підло сховався і дзеленчить мій «Айфон».

Дивлюся на екран мобільного.

— Леся Ігорівна? — дивуюся, кидаю швидкий погляд на Блека.

Мій мужчина прокинувся — лежить, дивиться на мене, усміхається, шепоче нечутно, та я читаю по вустах: говори, дзвінки нам не заважають. Ніщо не заважає.

— Леся Ігорівна? — приймаю дзвінок, радію бозна з чого: наче мене не було, щезла, а зараз об’явилася і всі стукають до мене, всі, і це так надихає.

— От скажи, ти тачку вже купила? — колежанка по роботі у видавничому домі не відвідувала курсів з ефективних комунікацій, проте заінтригувати вміла завжди.

— Ні.

— А хочеш?

— Ясна річ.

— Тоді вважай, що отримала джекпот! На не нову «Мікру» точно вистачить.

— А конкретніше?

Конкретика обіцяє кишеню грошей: новонароджена громадська організація шукає досвідченого копірайтера, хай і для віддаленої, але постійної і потужної понаднормової роботи, обіцяє за це чималі гроші, бонуси і навіть преміальну подорож до Єрусалима за результатами співпраці за рік.

— Що за організація? — питаю.

— Не однаково? — дивується Леся Ігорівна.

— Однаково. Просто цікаво.

— Зараз скину контакти виконавчого директора. Дзвони, зустрічайся, спілкуйся, уточнюй деталі. Тільки мене не підведи, бо я тебе рекомендувала.

— Хіба я така?

— Ні! Ти нормальна, ніколи в хмарах не літала, — резюмує Леся Ігорівна. — Тому і матимеш результат.

За хвилину прилітають контакти.

— «КРЕСАЛО», Півник Оксана Петрівна, — читаю.

— Хто турбував? — питає Блек.

— Заробіток.

Мій мужчина лиш киває, не питає: що за заробіток, Ромо-Розо, розкажи! Мовчить, посміхається, а я згадую дивовижну ніч після страшної подорожі човном, коли над ранок емоції раптом полилися словами і до біса сильно хотілося розповісти коханому мужчині все: і про маму з татом, і про Ромку з ротвейлерами, і про видавничий дім, і про плани організувати тренінги з ефективних комунікацій і формування особистості для розгублених зневірених людей. Навіть про неабиякого данського хлопця Нілса, та Блек затулив мої вуста долонею, прошепотів:

— Ні, Ромо-Розо. Слова — пісок. Гасять натхнення. Попереду — вічність. Давай не розповідати — давай пізнавати одне одного.

— Давай, — погодилася, зачарована, щаслива, безтурботна. Він правду каже: немає у нас бекграунда, нові — свіжі, гарячі.

Пізнаю. За тиждень знаю вже так багато. Блек любить гострий сир і терпке червоне вино, дивитися на лаврські куполи так довго, що аж одного разу сказала:

— Бог — там.

— Чого б це? — відказав задумливо.

Він любить повільну медитативну музику, гангстерські бойовики, а з метра й 76 сантиметрів моїх книжок зацікавився лише однією — збіркою есе про творчість художників епохи Відродження із назвою «Небо не так уже й високо».

— Люблю Рафаеля, — сказала я тоді.

— Чому?

— Не знаю. Може, мені шкода його. Помер у тридцять сім. Як Пушкін.

— Може, Рафаель здогадувався, що ніколи не перевершить Мікеланджело Буонаротті? Тому і згорювався.

Пізнаю. Констатую приголомшено: дихаємо одним повітрям, розуміємо одне одного без слів, та любимо різні речі. Мені б музика — як динаміт, кіно — як ніж хірурга, а книжку під назвою «Небо не так уже й високо» читала класі у восьмому: Ромка подарував на Восьме березня. Мої історії — Борхес, Лорка, Маковей. Моя печаль — Кафка. Моє світло — Бабель, може, тому сірі очі Блека сяють мені азартом Бені Крика.

Мій мужчина — ще не розгадана, ще не пізнана таємниця. Тим сильніше хочеться запитати, коли з’являється так несподівано, що на мить усі судини в моїй голові спазмуються, не даючи й дихнути:

— Де ти був? Чим займався?

Боюся зурочити, мовчу. Намагаюся прочитати по очах: блукав-думав? Зустрічався з друзями? Працював? Хто твої друзі, радосте моя? Обіймаю. Бачу якір на джутовому ланцюжку — хитається на зап’ястку мого мужчини. Питання відпадають — прив’язала. Тільки мій. Чого ще?..

Реальність кепкує:

— Оголосити весь список? Та прошу! Гроші закінчуються! Зателефонуй уже пані Оксані з контори «Кресало», чи сподіваєшся, що тебе там довіку чекатимуть?

— Сьогодні ж! — погоджуюся.

— Флешку і зошит дідові віднеси! Скільки можна зволікати? Дід і помре, поки його маячня світ побачить. Другу флешку обіцяла Уляні віддати. Не боїшся, що бойфренд її вже догризає?

— Так! Сьогодні ж віднесу, — аналізую. — Ні, завтра! Сьогодні зосереджуся на головному. Зустрінуся з «Кресалом».

— А волонтери?

— А що волонтери? — обурююся.

— Схаменися, дурепко закохана! Згадай, що обіцяла Валентині привести загін альтруїстів, натомість сама зникла.

— Не зникла. Важливі справи маю. По-перше, Герман, — пручаюся. — Доведеться все ж знайти нотаріуса, бо знову сняться ті кляті двері. Чому мене й досі мордує уривок старого страшного сну?

— Бо так і не розгадала: ані сон, ані загадкового Блека, — констатує реальність.

— Як можна порівнювати?! — обурююся. — Уривок сну не піддається осмисленню, бо не можу згадати весь сон, а без контексту будь-які версії заздалегідь хибні. Блека просто не поспішаю розгадувати, бо наша історія тільки народилася. У мене є ще час. Попереду — вічність!