— Давай заплатимо. І вдома залишишся, — запропонував уже навесні, коли на хутір почали надходити повістки, а Валєрик все частіше мотався в райвійськкомат.

— Облиш.

— Чому?

— Уже налаштувався. Піду і все, — відповів, наче крапку поставив: упертий, як батько, — сперечатися марно.

Хіба Перегуді від того легше? Мордувався, ніяк не міг знайти точку відліку, аби підтримати сина беззастережно і абсолютно. Товкмачив собі: війна, хтось же має… А в мізках гірке: як війна, то мали б усі… Усі! І він, Перегуда, і решта люду стати на захист від іншого люду, бо як озирнутися, то тільки так і було: споконвіку одні люди билися з іншими людьми. А в чому сенс? Нащо одним людям з іншими битися? Хіба то по-людському?.. Може б, поговорити слід, раз уже Бог дав людям мову та мізки, аби робити хоч якісь висновки?

— А з ким говорити? Де їх знайти, тих людей, з якими можна поговорити? Чи знайду до весни? — все думав, ніяк второпати не міг.

Весна принесла не тільки тривоги за сина. Стара бабця Костомарова, яка за зиму, здавалося, призвичаїлася до життя в Перегудиній хаті зі зручностями, — як не куняла тихо на старенькому тапчані, так до блиску натирала посуд і плела чудернацькі ланцюжки з мотузок, — раптом ожила, занервувалася, засовалась. Щоранку збирала свої лахи, ставала біля вікна та все виглядала маршрутку, щоб у Київ додому їхати, і годі було переконувати її, що можна і на стілець біля вікна сісти.

— Краще добре вимий руки, Миколко, — відповідала зі своєї реальності, а іншої для неї вже не існувало.

— Це ж добре, що Валєрчик поки що вдома, — розповідав Павло Тасі. — Як бачить, що бабця вже геть на ногах не тримається, то якось умовляє її перепочити. А що робити, коли в армію поїде? Не буду ж я біля бабці цілий день у хаті сидіти і стерегти її? Мені справ вистачає! Саму доведеться у хаті лишати. Боюся, вона отак колись упаде і вже не підніметься.

Отоді-то Тася і запитала: мовляв, це ж та стара жінка, яка торік восени в неї оформляла купівлю Оверкової хати? А чому вона і досі у Павла товчеться? Холодів уже нема, всі старі, що на зиму до дітей прибивалися, давно до своїх осель повернулися.

У Перегуди аж язик засвербів, так хотілося викласти Тасі свою версію брудної оборудки, яка загнала стару киянку на далекий хутір, та не наважився. А раптом Тася подумає, що Павлові і досі цікаві деталі тої оборудки? Що він до Тасі залицяється тільки заради того, аби докопатися до суті брудної схеми? Ще розсердиться, прожене.

— Роботи з сиром багато, — збрехав. — Бабця хоч і квола, а допомагає.

— І як із сиром? Усе добре? Рухається справа?

Ще й як добре! От тільки дві натхненні радості в Перегуди: Тася і сир.

Зимові експерименти з сирами — міні-сироварню купив, рецепт неповторний шукав, чого тільки не додавав: і трави, і сухофрукти, і горіхи, і ще один таємний інгредієнт, про який затявся хоч комусь розповісти, бо збоку то видавалося чудернацьким, але ж працювало, — вилилися в унікальну рецептуру, яка надавала козячим сирам Перегуди витонченого запаху-духу, приємної консистенції і делікатного смаку. Павло оцінив власні здобутки і перейшов до завойовницьких планів завалити столицю своїм натурпродуктом. На початок весни вже три київські ресторани розірвали угоди зі своїми колишніми постачальниками, купували сир тільки в Перегуди, та Павлові і того здалося замало: вже придивлявся до крамниць, які декларували продаж виключно екологічно чистих продуктів, записався на продуктові ярмарки, що регулярно відбувалися у столиці.

— А влітку на Європу піду, — будував плани, не зважав на загрозливі есемески: систематично надходили від колег-сироварів, які завдяки Перегуді залишилися без угод зі столичними ресторанами. «Ви свої сири робіть конкурентними, а не погрозами розкидуйтеся!» — відписував роздратованим лузерам. Констатував подумки: все добре. Хіба не добре?

До нотаріусихи теж уже ходив, не криючись, і коли хто з приятелів тільки пробував підштрикнути, — мовляв, і нащо було так довго перебирати, Павко, однаково в результаті зупинився на підстаркуватій Джульєтті? — дивився на сміливця хоч і стримано, але так чорно-похмуро, що той без слів читав у Перегудиному погляді безліч неприємностей особисто для себе, збавляв оберти, додавав поблажливо, що Тася хоч і немолода, та геть непроста баба, що всього в житті досягла сама, бо довбала ту скелю, куди тим каменярам; що вони б і самі не проти до Тасі та її добробуту підкотитися, деякі навіть пробували, та тільки пообпікалися, а Пашка, значить, вогню не боїться. Ну-ну… Пір’їна в дупу, Бог у поміч! Плітки відступали, цікаві ховали до часу голки блюзнірського кепкування, і тільки одне запитання час від часу проривалося на язики: вже переспав?

— Переспав із Тасею? — ніяк не вгамовувалися. — Чого мовчиш, Перегудо? Невже і досі не спробував баби? Бо якби спробував, то не втримався б, похвалився!

І що відповідати? Якби комусь із цікавих спало на думку підпоїти Павла аж настільки, щоб із нього правда полилася, чи підключити до детектора брехні і мордувати, поки все до останньої дрібнички-полунички не вихлюпне, то такі б дивні речі почули. «І здався вам той секс? — сказав би. — Та ні, я не проти. Бо ж діти. І для здоров’я. І природа. І розслабляюся завжди після сексу, сам не розумію чому. Може, десь на небі хтось за це мені хрестик у заслуги ставить. За те, що недарма метушуся, щось таки вихлюпую назовні. Ну, тобто роблю свій логічний внесок у збереження людства на Землі. Хтозна. Та тільки там, на небі, хтось недобре придумав, щоб діти народжувалися просто від сексу без резинки. Діти ж — не СНІД. Треба щоби від любові. Щоб по-людському, бо от Валєрчику моєму пощастило, що сучка здиміла, а я його не покинув, а воно ж не завжди так. І нащо після того спермою розкидатися? Може, варто собі раду дати, а не новими дітьми землю засівати? Бо як починаєш про те думати, так враз хочеться не просто сексу, а щоб душа співала. І Галі Шовкоплясиці так сказав, коли приперлася і почала: “Павко, а я чого прийшла… Сашка вдома нема, а я все згадую, як ти мене трахнув тоді, коли свердловину бурив. Може, повторимо?” — “Іди додому, Галю”, — сказав їй. А вона: “А чого?” А я їй: “Та того, Галю, що від тебе моя душа не заспіває”. А вона: “Тю, ти дурний, Перегудо, чи що? Я трахнутися з тобою хочу, а не пісні співати!” І як їй пояснити, що то таке, коли душа співає? Та не сумні пісні зажурені, не марші і гімни, а щось радісне, весняне, пташине. Щоб… от грієш молоко на сир, і радісно, бо є щось попереду! Точно є! До Тасі мчиш — те саме. І думки лишень одні: зберегти радість того, що тягне до Тасі, як магнітом, а чи буде секс попереду, чи Тася інакше вирішить — байдуже. Не те щоби не хотілося. Нащо собі брехати? Тільки подумаю про Тасю чи уявлю її — вже готовий. Та хочеться не просто сексу, а близькості: до біса сильно хочеться повільно роздягнути її, вкласти на постіль, обійняти, притулитися до неї, завмерти і одного від себе вимагати: не розридатися. Бо коли ця фантазія вкотре заливає мозок і серце, думаю лише про це: щоб не розридатися. І про резинку думаю. Бо, думаю, не зможу до Тасі з резинкою підступитися. Отакий парадокс у мене всередині утворився…»

Зовнішнє середовище теж означилося парадоксами. Здавалося, всі досхочу перемили кістки Перегуді з нотаріусихою за їхній наглий роман і думати забули, так ні! Знайшлося нещастя, що й навесні знай сіпало Павла. Такий собі Едик Сас, пропащий худий алконавт із коротким, приплюснутим до губи носом, що особливо дратувало Перегуду, бо чогось вірив, що як у чоловіка ніс довгий, ще й догори стирчить, то це перша ознака, що й у постелі чоловік завжди силу матиме, а Едик під ці критерії геть не підходив, падло! Може, його так чужий секс цікавив, що свого ніколи не мав? Як перестріне Павла, так у лоба:

— Тася в постелі — пантера? Чи мишка сіра? Розкажи, Перегудо!

— Та я б усрався від прикрощів, якби взагалі з тобою говорити вирішив! — плював Перегуда, сунув у своїх справах далі, лишаючи за спиною вічно п’яного Саса.

Та тієї неділі Сас причепився до Перегуди не сам на сам, як те бувало раніше, а публічно: під час великого людського збіговиська, на яке щонеділі перетворювався райцентрівський базар. Павло приїхав сюди, аби прикупити цукру і макаронів, зупинився біля купки чоловіків, які курили за яткою з комбікормами. І собі закурив. Вже намірився розпитати, чи правда, що дорогу від райцентру до траси ремонтуватимуть, бо як люди не брешуть, то Перегуді треба новий маршрут до столиці вибудовувати, аби свій сир туди без запізнення доправляти. Тільки рота розкрив, а тут Сас. Труситься, сука, зуби цокотять.