— Усе про Валєрчика думав, — бовкнув, ніби виправдався.

— Як він?

— Та як? Нормально. Ще до обіду їх на Київ повезли.

— А ти?

— А що «я»? Ось я, сиджу тут.

— Думала, як сина проведеш, то одразу на хутір помчиш.

— Сам так думав.

— А чого не поїхав?

— Не поїхав і все. Чого воно тебе так пече, Тасю? Зараз і поїду, — аж підвівся з порцеляновою чашкою в руках.

Тася і собі: підхопилася, чашка з гарячим чаєм у руці тремтить. На Павла глянула якось дивно, крок до нього зробила: раптом обійняла обома руками, разом із чашкою, притисла до себе, завмерла, і Перегуда лиш відчув, як по спині стікає пекуча рідина. І по руках. І в голову вдарила. І в ноги, і поміж них. Отак банально через гарячий чай, який Тася випадково розлила по його спині, Перегуда і зрозумів: час!

— Тасю, чуєш. Дай я. Прошу… — прошепотів. Жінку відсторонив обережно, кляті чашки — на стіл. Тасю за плечі взяв і не поцілував, хоч за всіма правилами мав би. Потягнув блискучу сукенку, стягнув із Тасі, залишив у самій білизні. Думав, застидається, закриє груди руками, дивитиметься безпорадно, благально. Та, схвильована, хмільна, наче вони з Перегудою не чай пили, а горілки надудлилися, Тася раптом відсторонилася, головою захитала: ні, ні… Застигли одне проти одного: розбурхані, мов п’яні.

— Що? — прохрипів Перегуда. — Уже не хочеш?

— Не так!

— А як?

— У спальні на ліжку. Я простирадла нові постелю.

— Та добре.

— І щоб ти у ванну пішов. Щоби помився.

— А рушника даси?

— У ванній чисті рушники. Будь-який бери. І щоби…

— Що? Резинки тобі треба?

— Не резинки.

— А чого?

— А ти сам не знаєш?!

Отакі закидони! Перегуда розгубився, відчув, як від невчасних Тасиних примх жадання фатально здувається, лишає не післясмак перемоги, а тільки липку солодку рідину на спині.

— Чуєш, Тасю, — прохрипів. — Тоді піду.

І слова не встигла промовити — вискочив надвір, на «Ниву», і гайда. Навіть не застеріг Тасю, як зазвичай, щоби добре двері замкнула, бо злодюжок у райцентрі — як тих вошей у бродячих шавок. Та коли за півгодини «Нива» знову загальмувала біля червоної «Мазди» і насторожений Перегуда хотів було стукнути у двері Тасиного дому, то побачив, що двері так і лишилися незамкненими.

— Дідько, — перелякався, бо чогось подумав, що Тасі вже нема. Наклала на себе руки прямо у власній багатій хаті, вхопила ножа — і в голі груди себе: бац! І тепер лежить на підлозі поряд із диваном та журнальним столиком, на якому, мов сироти, туляться одна до одної дві чашки холодного, нікому не потрібного навіть як привід чаю.

— Тасю… — вломився, сунув швидко, гукав: — Тасю!

До вітальні — а там Тася на дивані сидить, жива-неушкоджена, заплакана, нещасна, у самій лише спідній білизні, а на столику поряд із двома чайними чашками літрова пляшка ненашенського коньяку, і вже така — мало не порожня.

— Тасю… Оце ти швидко встигла теє… напитися.

— Пішов ти… туди, де був!

— Сама послала.

— Нікуди я тебе не посилала!

— Посилала. Сказала: сам маєш знати. Я тебе зрозумів.

— Що ти зрозумів?

— Усе зрозумів, Тасю.

— Та що, Перегудо?!

— Що треба змотатися купити нові труси. Бо я ж не буду ношені труси знову вдягати після ванни. І перед тим, як ми з тобою… І ще одну спеціальну річ треба було купити.

— Яку ще річ?!

— Та оцю, — дістав із кишені маленький прозорий целофановий пакетик, і п’яна нещасна Тася побачила в ньому золоту каблучку.

— Така в нас ювелірка відстойна, — сказав Павло. — Навіть футлярчика сякого-такого в них не знайшлося. У пакетиках золото продають.

— Навіщо тобі золото?

— А хіба без обручки жінку заміж кличуть? А я теє… Я чого, Тасю. Вийдеш за мене?

Тася вирячилася на Перегуду ошелешено. Аж з дивана встала: стояла-похитувалася, слів забракло.

— Я ж обіцяв колись. Спочатку поженимося, а потім уже… Щоби по-людському, — подався до Тасі, підхопив під руку, бо точно б не втрималася, впала. — Тасю. Ти як?

— Та як! П’яна я, ось як! А тут таке. І нове простирадло, сука, ще не постелила. І як тепер?! Що мені робити?

— Не треба тобі нічого робити, — пригорнув до себе п’яну, розгублену Тасю, спробував розстебнути ліфчик на жінчиній спині і для того тільки на мить перестав її підтримувати.

Тася хитнулася. Зойкнула і ляпнулася на підлогу посеред вітальні.

Твою дивізію! Перегуда віджбурнув пакетик з обручкою, рвучко скинув штани разом із трусами, і не згадав, що в кишені штанів лежать нові смугасті труси, вигадливо складені, наче урочисто готуються до вжитку. Хіба до трусів? Упав на коліна поряд із Тасею і, перш ніж без прелюдій оперативно роздягти жінку та оволодіти нею, тільки одне встиг прохрипіти:

— Тасю… Як щось не так, ти не мовчи.

Не так! Геть не так уявляла Тася свою першу інтимну близькість. Роки хронічних фантазій виплекали безкомпромісну і безальтернативну картинку: посеред розкішної спальні на білих простирадлах не менш пафосного ліжка вона прикриває голе тіло вишитими подушками, та не абсолютно, а так, щоби з-під подушок виглядала апетитна целюлітна гола ляжка. І тут заходить Він. Білявий чи русявий, високий чи коротун, худий чи в тілі, красень чи так собі — з року в рік параметри фантазійного Тасиного мужчини змінювалися залежно від настрою і прагматичної адекватності нотаріусихи, але фізіологічні параметри не мали принципового значення. Значення мало те, що мужчина робив далі. Він заходив, бачив на постелі голу Тасю і… зупинявся, щоб набрати повітря в легені, бо від жадання і неземної Тасиної краси забував дихати. Він набирав повітря в легені лише для того, щоби видихнути його разом із захопливим шепотом: «Ти незбагненно прекрасна!» Падав на коліна перед ліжком, цілував Тасині ноги і плакав від усвідомлення того, що бачить на власні очі ту неперевершену красу. І то були не жалюгідні сльози лузера чи якогось погубленого невдахи. Ні! То були сльози сильного мужнього чоловіка, що його на понт не візьмеш, з ніг не зіб’єш. Його перші сльози, і тільки щось надзвичайне, карколомне, вагою у Всесвіт могло викликати їх. А Тася хіба не Всесвіт? Ще й який креативний, бо в своїх фантазіях Тася завжди бувала легкою, радісною і звучною, як веселка, вигадливою і милосердною, бо припіднімалася з подушок, випивала чисті чоловічі сльози, а коли напивалася ними, то заманювала мужчину на ліжко і завжди опинялася верхи на ньому, ніяк не інакше.

Не так! І Перегуда геть не так уявляв собі першу близькість із Тасею. Сам же навигадував: щоб усе по-людському — обережно роздягти, влягтися поряд із нею, притулитися до голого Тасиного тіла і плакати. Чи вмовляти себе не розридатися від щастя.

Сталося не так, як гадалося. Сльози — і з Тасиних фантазій, і з Перегудиних мордувань — повисихали від спеки бурхливих пристрастей. Підлога — за постіль: до такого блиску вичистили її власними тілами — раділа й сяяла. Вікна — броня: рекламу можна знімати про такі вікна. Подвійний склопакет, абсолютна звукоізоляція, і то таки правда: вже як Тася стогнала під Перегудою, а знадвору того ніхто не почув. І хоч Павло впорався швидше, ніж сподівався, та не відкинувся на спину, як зазвичай, не закурив, аби насолодитися розслабленням, яке завжди відчував після сексу, — притулився до розпеченої Тасі: набратися від неї сили, відчути здатність підкорити жінку ще раз. Ще! І не запитав легковажно: «Ти як? Тобі добре було чи так собі?» А мав би: жінка дебютувала сьогодні, а то діло непросте. І тільки коли Тася раптом видихнула збуджено, перекотилася на Перегуду, приминаючи його під себе, відчув, що знову готовий розпалювати полум’я, констатував переможно: «А тобі сильно сподобалося, Тасю. Бач, як завелася», — та вголос сказав інше:

— Така ти мені чиста.

…З підлоги встали, коли впала ніч. Прикрилися одягом, совали по вітальні, немовби не розуміли, що саме тепер мають робити, мовчали, косували одне на одне, бо кожен ще на своїй хвилі ніжився у післясмаку довгоочікуваної близькості. Слова — уривки думок.