Тут Іван знову гальмував, і так його сумніви змордували, що вирішив: як нарешті перетнеться з Перегудою, то гляне йому в очі і одразу допетрає, скільки грошиків доведеться віддати.

Та Перегуду гнав до Карасівки не тільки гнів. Поки йшов, склав у голові гіркий пазл, тому і розмову почав геть не з того, на що сподівався Оверків син Іван. Хвіртку ногою буцнув, пішов двором до хазяїна, який біля хати саме вивчав інструкцію до нової бензинової пилки. Зупинився за метр від напруженого Івана, в очі йому вп’явся.

— Так он чого ти мою хату спалив! — мовив хижо.

Іван так інстинктивно і підсвідомо смикнувся, аби відскочити, з пилкою в руці, що Перегуда мимоволі Альонку згадав: так само відсахувалася, коли відчувала, що зараз шматок із рота вирвуть.

— Я спалив? Я?! Он ти як заговорив! Я твою хату гасив, виродок ти невдячний! — Іван швидко оговтався, кинув пилку, підскакував навпроти Перегуди, а підійти боявся, тільки знай верещав. — Я по людях ходив, наче воно мені треба, крам твій збирав! Згарище твоє стеріг безплатно, а ти припхався мене ще в чомусь звинувачувати? Та щоб ти був згорів разом зі своєю хатою, мурло ти!

— А ти ж так і планував! Щоби я згорів! Разом із бабцею, з усіма її паперами на хату твого батька! Що? Жаба задавила? Так хотів ще раз Оверкову хату продати, що береги втратив? Не сци, Іване! Признайся! Тут же нікого, крім нас.

— Ніколи не признаюся, хоч убий! — гарячково вигукнув Іван текстом Галі Шовкоплясихи. — Не було такого!

— А хату батькову вдруге продав! І хіба ти не гнида? Ти як людям в очі дивитимешся, коли бабця повернеться? У них теє… дитина, собаки. Куди вони підуть? На вулицю, чи, може, ти їх до себе візьмеш?!

Іван скривився із прикрістю, зиркнув на Перегуду з-під лоба.

— А тобі, бачу, тільки бабця в голові! Ти охолонь, Пашо. Подумай, де та бабця. Хто підтвердить, що в неї було право власності на хату? Ніхто! Тільки, бачу, тебе одного те хвилює! А чому? Може, хотів обійстя мого батька до рук прибрати? Тоді прямо кажи!

— Хотів, аби все по-людському.

— А по-людському — це по-хазяйському, Перегудо! От я і вчинив по-хазяйському. Знайшов для батькової хати нових господарів. Чи було б краще, аби вона без людей геть розвалилася?!

— А мою хату не пожалів! Мене не пожалів, стару жінку…

— От ти знову! Кажу ж: не я! Чим заприсягтися, щоби ти повірив?! Кажи! Чуєш?

— Нема мені про що з мертвим говорити, — сказав Перегуда. — А ти мертвий, Іване! Такий мертвий, що аж тхне від тебе! — розвернувся, пішов із двору.

— Як «мертвий»? Гей! Ти про що? Погрожуєш? Перегудо, падло, ти мені погрожуєш? — кричав Іван услід. — А за що? За що? У мене все за законом! Ти почув?! Усе чисто! Поїдь до нотаріусихи Тасі Ягольник, у неї спитай, як мені не віриш! Вона угоду засвідчувала! Чи ти вже її не трахаєш? Га?

Перегуда не обернувся. Не озвався у відповідь. Сунув у бік хутора: а він же знав! Ще до зустрічі з Іваном розумів, лиш побачив нових сусідів: без нотаріуса оборудка б не відбулася. Сподівався, Тася не причетна до того лайна, а вона, значить, вляпалася?!

Дістався обійстя, вскочив у «Ниву», погнав у райцентр, бо день такий: мрію поїла іржа реальності, і в цій реальності Перегуді треба було тільки одне — негайно побачити Тасю. Сьогодні!

Біля Тасиного дому червоніла боками чиста «Мазда». Загальмував щосили, та брудна «Нива» не зупинилася одразу, смикнулася, піддалася спокусі торкнутися дебелим бампером задньої фари «японки».

Матюкнувся. Вискочив з автівки. Побіг до хвіртки: горіло йому! Мовчки грюкав, не зупинявся. «Ти вдома, Тасю! Знаю! — гупало в голові. — Машина під хатою! Давай! Відчиняй уже! Теє… не зґвалтую!»

Двері рипнули. На поріг вийшов той самий високий поліцейський чин, який у них із Валєрчиком гроші виманив, але, як не крути, слова дотримав, звільнив Перегуду. По-домашньому вийшов: у спортивках, білій футболці на голе тіло, ніби спав солодким сном посеред білого дня, поки якесь падло той сон не зіпсувало своїм грюканням.

Перегуда розгубився. Дивився на поліцейського, як бовдур, очима кліпав, та коліщатка в голові вже крутилися, пропонували варіанти. Варіант № 1: Тася вийшла заміж за поліцейського начальника. Варіант № 2: поліцейський — Тасин коханець. Третього варіанта не існувало.

— Доброго дня, — гукнув поліцейському.

— А, Перегуда! — офіцер впізнав хутірського житця. — Чого тобі? Ще когось убив і признатися хочеш?

— Нікого не вбивав.

— То добре. Так чого тобі?

— Так теє… А ви що тут робите? — запитав уперто.

— Живу я тут, мать твою! Припхався він, запитання мені ставить!

— Та я не до вас. Вибачте. Жінку свою покличте! У мене теє… питання до неї.

За спиною чоловіка в спортивках виникла ще не стара доглянута жінка в яскравому сарафані. Сплеснула долонями.

— Може, тобі ще й дітей наших у ряд виструнчити? — крикнула Перегуді. — А ти хто такий? Питання у нього до мене! Які ще питання? Я тебе вперше бачу!

Відступив на крок.

— Вибачте, — сказав.

Пішов до «Ниви», та чув, як жінка на ґанку Тасиної хати пиляє чоловіка: мовляв, от дарма вони спокусилися на шанс купити за копійки ще один дім для сім’ї і «Мазду» особисто для неї, бо хоч і зекономили гарно, проте дім у сумнівному районі. Мало не щодня якісь покидьки під вікнами шастають, і які ж треба нерви мати, щоби від них відгавкуватися.

Зупинився, серце впало: а Тася де?..

— Чуєте! — гукнув у бік ґанку, на якому ще стояли офіцер зі своєю файною жінкою. — Я чого… Я вас турбувати не хотів, вибачте ще раз. Тут раніше нотаріусиха жила. Я думав, тут вона. Я до неї.

— Уже скоро місяць, як немає тут ніякої нотаріусихи! — пихато вигукнула жінка поліцейського. — Сам не бачиш?

— А не знаєте часом, куди вона виїхала?

— Та хоч світ за очі! Чи нам не однаково?! — відрубав високий поліцейський чин.

Двері — гуп!

Перегуда повертався на хутір, та бачив не шлях: перед очима двері, двері. На яку не гляне, вона — гуп! — зачиняється перед самим Павловим носом. Він на іншу, і вона — гуп! Гуп, гуп…

Заглушив двигун перед обійстям. Довго сидів. Крутив у руках мобільний, усе думав: може, зробити, нарешті, те, що міг зробити ще першого дня після звільнення з ізолятора, — подзвонити Тасі? Набрав Тасин номер, та кнопку виклику так і не натиснув. Зірвався, важко пішов до закарпатців, які обідали біля літньої кухні.

— Хлопці, тут таке діло. Дякую за все! На совість працювали. Далі сам, — власноруч зачинив ще одні двері.

Нема куди більше поспішати. Мріям кінець.

До мене більше не приходять сни. Щезли з тої карколомної весняної ночі, коли Блек перетворився на Тимура, зрадив і назавжди викинув мене з найманого кубельця на вулиці тупих довірливих Ентузіастів, а брат провалився у невідомість разом зі своїми ротвейлерами.

Чому тоді я не вчинила ґвалт на Русанівських садах: не стукала до сусідніх дач, аби розпитати, що сталося з Ромкою, собаками, чому не викликала поліцію? Теж із собаками! Як злодюжка, тихцем просиділа на порожній холодній дачі до ранку і, хоч разів двадцять діставала мобільний, щоби зателефонувати братові (бо що ж логічніше, якщо ти хвилюєшся за близьку людину?), так і не зробила того. Боялася пропустити дзвінок від Блека? Собі не збрешеш: боялася пропустити дзвінок від Блека. Блек не подзвонив.

Уранці шлунок скрутився у спазмах від голоду, смикав: ти ж від учорашнього ранку нічого не їла! Брьохала з Русанівських садів у бік метро, їла очима все, що повиносили ранні вуличні торгівці: запашні пиріжки, хрусткі горішки, солодкі яблука, солоні огірки, навіть сушену шипшину. Відчувала не тільки запах, — смак. І спитати б: чому не підійшла, не купила собі поїсти? Сунула все швидше до потягів метро, ніби саме перебування на Лівому березі — гірше за голод, просто смерть. Тільки скиглила пошепки, намагаючись втиснутися у переповнений вагон: