Поки Дон Кіхот розмовляв із дамами, священик і цирульник прощалися з доном Фернандо та його товаришами. Після цього священик і його друг цирульник, — обидва, щоб Дон Кіхот не впізнав їх, у масках, — сіли верхи, і процесія рушила в путь. Їхали вони таким порядком: спереду — віз, яким правив його хазяїн, із боків ішли квадрієри з рушницями, за ними їхали на своїх міцних мулах замасковані священик і цирульник, поважні й серйозні на вигляд, не випереджуючи повільних волів. Дон Кіхот сидів у клітці із зв’язаними руками, витягнувши ноги, притулившись до ґрат і такий мовчазний та нерухомий, немов то була кам’яна постать, а не жива людина.

Через шість днів добралися вони до села, де жив Дон Кіхот, і в’їхали туди ополудні. Трапилось це в неділю, і селяни були на майдані на той час, коли через нього проїздив віз із Дон Кіхотом. Всі підбігли до воза, щоб подивитися, що там таке, і, впізнавши земляка, дуже здивувалися. Один хлопчисько зараз же побіг до ключниці та небоги й розказав їм, що їхній дядько та пан приїхав схудлий і пожовклий, в клітці на возі, запряженому волами.

Ключниця й небога зустріли Дон Кіхота, роздягли й поклали на ліжко. Він скоса поглядав на них і не розумів, де він є. Священик доручив небозі якомога краще доглядати свого дядька й пильнувати, щоб він знову не втік, і розказав їм, яких заходів довелося вжити, щоб привезти Дон Кіхота додому. Обидві жінки почали при цьому голосити, проклинаючи всі рицарські книжки і благаючи небо вкинути в глибоку безодню авторів цих книжок. Та хвилювання й острах потім не покинули їх, бо вони уявляли собі, що тільки Дон Кіхот трохи одужає, вони знову лишаться без свого дядька й пана. І як вони гадали, так і сталося.

Щоб не поновляти й не викликати в пам’яті Дон Кіхота минулих подій, священик і цирульник не одвідували його мало не місяць, але часто заходили до ключниці та небоги, доручаючи їм доглядати його і годувати стравами, що зміцнюють серце й мозок — причину всіх нещасть нашого рицаря.

Жінки казали, що робили й робитимуть це дуже пильно й дбайливо, бо в Дон Кіхота починають уже виявлятись ознаки цілком здорового розуму. Це було на велику втіху священикові й цирульникові, і вони вважали, що добре зробили, доставивши його сюди тим способом, про який розказано в останньому розділі першої частини цієї великої й цілком правдивої історії.

Нарешті, вони вирішили одвідати Дон Кіхота й самим пересвідчитися в тім, що йому краще, хоч це покращання і здавалося їм неймовірним.

Тільки, ідучи на побачення, вони умовилися ні в якім разі не згадувати про мандрівне рицарство, щоб не роз’ятрювати ран, які тільки що почали гоїтися.

Дон Кіхота вони застали на ліжку, одягненого в зелений байковий жилет, із червоним толедським ковпаком на голові, висохлого і зморщеного, як мумія. Він зустрів їх дуже привітно і на запитання про здоров’я відповів дуже розумно і найдобірнішими реченнями.

В розмові своїй вони торкнулися так званих державних питань і способів керування, виправдували одні помилки та засуджували інші, висловлювались за зміну одного звичаю та за цілковите знищення іншого: і кожен з трьох був новий законодавець, неначе сучасний Лікург або свіжоспечений Солон[65]. Вони так переробили громадський лад, що, здавалося, його віддано було до кузні й узято звідти зовсім іншим. У всіх справах Дон Кіхот висловлювався надзвичайно розважливо, і обидва екзаменатори були вже певні, що він цілком одужав. Присутні при цім ключниця й небога не знали, як дякувати Богові за те, що їхній пан і дядько знову прийшов до здорового розуму.

Але священик, змінивши свої попередні наміри не порушувати ніяких рицарських питань, захотів остаточно переконатися, чи справді одужав Дон Кіхот, чи то тільки їм здається, і поволі, переходячи з одного до іншого, дійшов до новин з королівського двору.

Між іншим, він сказав, що, за певними відомостями, турки готують до наступу величезний флот, але ніхто не знає точно їхніх планів і місця, де ударить ця хмара. Увесь християнський світ у тривозі, яка майже щороку примушує нас братись до зброї, і його величність вживає всіх заходів, щоб захистити береги Неаполя, Сицилії та Мальти.

На це Дон Кіхот відповів:

— Його величність зробив, як найобережніший вояк, вчасно захистивши свою державу від несподіваних нападів ворога. Але якби він послухався мене, то я порадив би йому зробити одну річ, про яку його величність тепер, певне, зовсім забув.

Ледве почувши ці слова, священик сказав сам собі:

— Бідний Дон Кіхот, здається мені, ти падаєш з високостей свого божевілля в глибоку безодню свого недоумства.

А цирульник, подумавши те саме, що й священик, спитав у Дон Кіхота, що то за заходи, на його думку, такі добрі, і чи не треба завести і їх до довгого списку недоречних порад, які звичайно дають королям.

— Моя, сеньйоре цирульнику, — відповів Дон Кіхот, — буде доладна, а не недоречна.

— Я й не думаю цього, — мовив цирульник, — але досвід довів, що всі чи більшість пропозицій, які роблять його величності, або нездійсненні, або нерозумні, або шкідливі для короля чи для держави.

— Моя, проте, — відказав Дон Кіхот, — не нездійсненна й не нерозумна, а навпаки — найправильніша, і здійснити її можна за найкоротший час так легко, як ні один із проектів, що можуть спасти на думку.

— Ви баритесь і не ділитеся з нами цим проектом, сеньйоре Дон Кіхот, — сказав священик.

— Я й не хотів би ділитися ним тепер, — відповів Дон Кіхот, — бо завтра ж уранці про нього довідаються пан із королівської ради і хтось інший дістане нагороду та подяку за мої труди.

— Щодо мене, — промовив цирульник, — то, слово честі, я не перекажу того, що почую від вашої милості, ні королю, ні роке[66], ні будь-кому зі смертних. Я навчився цієї присяги з пісні про священика, що застерігав короля перед злодієм, який украв у нього сто дублонів[67] і мула-скорохода.

— Не знаю я тих пісень, — відповів Дон Кіхот. — Але знаю, що присяга тверда, бо сеньйор цирульник — людина порядна.

— Та хоч би й не був нею, — укинув слово священик, — я ручуся за нього й обіцяю, що в цьому разі він мовчатиме, як німий.

— А хто поручиться за вас, сеньйоре священику? — спитав Дон Кіхот.

— Мій духовний сан, — відповів священик, — який примушує мене берегти секрети.

— Присягаюся ним, — сказав Дон Кіхот, — що його величність зробив би найкраще, закликавши через герольда[68] до свого двору всіх мандрівних рицарів, які їздять по Іспанії. І коли б їх прийшло хоч з півдесятка, між ними міг би з’явитися один, якого самого стало б, щоб знищити всю силу турків. Будьте ж уважні, ваші милості, і стежте за моїми словами. Хіба ж це новина для мандрівного рицарства, що один рицар упорався з цілим двістітисячним військом, немов усе воно мало одну спільну голову і зроблено було з тіста. Спростуйте це, якщо не так. І скільки історій повно такими дивами! Якби тепер був живий славетний дон Бельяніс або хто інший з незчисленних нащадків Амадіса Гальського та став би на бій з турками, то я не хотів би бути ними. Але й тепер знайдеться хтось не гірший за колишніх мандрівних рицарів; принаймні щодо відваги. Більше я не скажу нічого.

— Ох, — сказала тут небога, — нехай мене уб’ють, якщо ви, мій сеньйоре, не гадаєте знову стати мандрівним рицарем.

— Я й помру ним, — відповів Дон Кіхот, — а турки нехай висідають де й коли хочуть і в якому завгодно числі.

А цирульник сказав на це:

— Благаю ваші милості дозволити мені розповісти одну історію, що відбулася в Севільї. Вона буде дуже доречна, і мені кортить розказати її.