— Допоможіть мені, моя сеньйоро, в першій образі, вчиненій вашому підданцеві; хай не зрадять мене в першій небезпеці ваша ласка й підтримка!

Із цими й подібними до них словами він кинув щит, обіруч підніс спис і так сильно ударив по голові погонича, що той упав на землю, а коли б дістав іще й другий такий удар, то йому не потрібний був би вже й лікар. Зробивши це, Дон Кіхот позбирав свою зброю і знову почав походжати так само спокійно, як і раніше.

Трохи згодом, ще не знавши, що сталося (бо погонич лежав приголомшений), із тим самим наміром напоїти мулів підійшов другий. Не встиг він зняти зброю з корита, як Дон Кіхот, не кажучи ані слова і не благаючи вже ласки ні в кого, знову кинув щит, знову підняв спис і, не пошкодивши його, не те що розполовинив погоничеві голову, розколов її на чотири частини. На галас збіглися всі, хто був у корчмі, серед них і корчмар. Побачивши їх, Дон Кіхот просунув руку в щит і, спираючись на меч, сказав:

— О, владарко вроди, сило і міць мого недужного серця, настав час звернути очі твоєї величності на полоненого тобою рицаря, якого чекає велика пригода.

Цими словами він, здавалось, надав собі стільки мужності, що погоничі всього світу не могли б змусити його відступити бодай на один крок.

Побачивши своїх поранених товаришів, що лежали на землі, погоничі почали здаля кидати камінням на Дон Кіхота, а той захищався щосили щитом, але не відходив від корита, охороняючи свою зброю.

Корчмар голосно кричав, щоб вони дали спокій божевільному, бо його однаково виправдають, хоч би він і повбивав їх усіх.

Дон Кіхот кричав іще голосніше, називаючи погоничів віроломцями і зрадниками, а господаря замку — підлим і неблагородним, бо він дозволяє отак поводитися з мандрівним рицарем, і казав, що скарав би його за зрадництво, якби мав уже рицарську гідність.

— А до вас, брудна й підла наволоч, мені нема ніякого діла; кидайте, наближайтеся, підходьте, ображайте мене, як хочете, ви дістанете відплату за свою дурість та зухвалість.

Він казав це так енергійно та мужньо, що нападники страшенно злякалися і — почасти через це, а почасти, послухавшись корчмаря — перестали кидати на нього каміння, він же дозволив забрати поранених і вартував далі так само спокійно й непохитно.

Корчмареві не сподобалась поведінка Дон Кіхота, і він вирішив якнайшвидше, поки не трапилося більшого нещастя, настановити його на це прокляте рицарство. Отож, підійшовши до Дон Кіхота, він попросив пробачити за грубіянство, з яким без його відома поводилися з ним погоничі, що дістали належну кару за це. Він повторив, що в замку немає каплиці, але для їхньої справи вона не конче потрібна. Справді, коли висвячують на рицаря, вся штука (оскільки він знає церемоніал) полягає в ударах мечем по спині й по плечах, а це можна зробити й серед поля. Що ж до почесної варти, яку відбувають тільки дві години, то на ній він уже простояв більше як чотири.

Дон Кіхот повірив і сказав, що ладен слухатись, але просить здійснити обряд якнайшвидше, бо, ставши рицарем, він у разі нового нападу не лишить у замку й живої душі, крім тих, за кого проситиме господар замку, до якого він ставиться з великою пошаною.

Попереджений і переляканий корчмар приніс швидше книгу, де записував видавані погоничам солому та ячмінь, і з недогарком свічки, який ніс хлопчик, та двома згаданими вже дівчатами підійшов до Дон Кіхота. Звелівши йому стати на коліна, корчмар почав читати зі своєї книжки, наче проказував якусь молитву, а читаючи, підніс руку і добре вдарив його по шиї, а потім по плечах його ж власним мечем. Увесь цей час він щось мимрив собі під ніс, ніби молився. Далі він звелів одній із дам оперезати Дон Кіхота мечем, і та зробила це дуже майстерно та обережно, бо мало не лускала зо сміху на кожному кроці церемонії. Проте побачені нею подвиги нового рицаря примушували її стримуватись. Пов’язуючи йому меч, добра сеньйора сказала:

— Хай щастить вашій милості у всіх рицарських змаганнях!

Скінчивши нашвидку ці, ніде ще не бачені, церемонії, Дон Кіхотові закортіло сидіти вже на коні та їхати назустріч пригодам. Він швидко осідлав Росінанта, сів на нього і, обіймаючи корчмаря та дякуючи йому за ласку, наговорив таких дивовижних речей, що й переказати їх не можна.

Корчмар, щоб швидше вирядити його за ворота своєї садиби, відповідав не менш красномовно, але куди коротше і, не вимагаючи навіть грошей за ночівлю, відпустив його з миром.

Висвячений на рицаря, Дон Кіхот виїхав із корчми на світанку такий задоволений, веселий та радісний, що це задоволення мало не прискало з попруги його сідла. Він пригадав корчмареві поради про речі, які повинен мати при собі рицар, зокрема про гроші та сорочки, і вирішив повернутися додому, щоб призапастися всім потрібним та взяти зброєносця. Він гадав узяти собі зброєносцем свого сусіда — бідного хлібороба з купою дітей, але, на його думку, дуже придатного виконувати обов’язки зброєносця. Так міркуючи, він направив Росінанта до своєї садиби, і той, неначе вчувши батьківщину, побіг так охоче, що майже не торкався ногами землі. Вони проїхали небагато, коли Дон Кіхотові здалося, що з глибини гайка, праворуч, чути якісь звуки, ніби хтось жаліється.

Ледве почувши їх, він сказав:

— Цей голос, безумовно, належить якомусь бідоласі, чоловікові чи жінці, що потребують моєї допомоги та захисту.

Із цими словами він повернув Росінанта й поїхав туди, звідки, здавалося йому, линули голоси. По кількох кроках у гайку він побачив кобилу, прив’язану до дуба, а коло другого дуба прив’язаного ж таки хлопця років п’ятнадцяти; він був голий згори до поперека і голосив не без причини — його бив ременем кремезний селянин, додаючи до кожного удару догану й пораду: «Тримай язика за зубами і візьми очі в руки», а хлопець відповідав на це:

— Я не робитиму цього вдруге, сеньйоре мій, присягаюся, що не робитиму, і обіцяю надалі краще стерегти череду.

Почувши це, Дон Кіхот скрикнув розгніваним голосом:

— Нечемний рицарю, сором битися з тим, хто не може оборонятися! Сідайте на вашого коня, беріть спис[21] (у селянина теж був спис, що стояв під дубом, де прив’язано кобилу), і я доведу вам, що так, як ви робите, роблять тільки боягузи.

Побачивши над собою постать із силою зброї та зі списом, селянин уважав себе вже за мертвого і ввічливо відповів:

— Сеньйоре рицарю, цей хлопець, якого я караю, — мій наймит. Він стереже тут поблизу мою череду, з якої щодня зникає одна овечка, а коли я докоряю йому недбальством та шахрайством, він каже, що я роблю це через скупість, щоб не платити йому. Богом присягаюся і своєю душею, що він бреше.

— Бреше? Це ви при мені говорите? Підлий селюче! — крикнув Дон Кіхот. — Присягаюся сонцем, що нас осяває, мені кортить проштрикнути вас цим списом. Платіть зараз, без зайвих балачок, інакше, присягаюсь, я на цім таки місці уб’ю і знищу вас. Одв’язуйте зараз же!

Селянин похнюпився і мовчки відв’язав свого наймита, а Дон Кіхот спитав хлопця, скільки винен йому хазяїн. Той відповів, що по сім реалів за дев’ять місяців. Дон Кіхот підрахував, що весь борг становить 63 реали, і звелів селянинові негайно розрахуватись, коли він не хоче зараз же вмерти. Наляканий селянин присягався місцем, де стояв, і присягою, яку на себе взяв (хоч насправді він зовсім не присягав), що винен менше, бо із загальної суми боргу треба відняти вартість трьох пар черевиків, що він дав хлопцеві, та один реал за два кровопускання під час його хвороби.

— Це все так, — відповів Дон Кіхот, — але хай черевики та кровопускання лишаються хлопцеві за побої, які він безневинно терпів від вас. Якщо він порвав шкіру ваших черевиків, то ви подерли йому його шкіру, а коли цирульник пускав йому кров хворому, ви пустили кров здоровому. Тим-то він не винен вам нічого.