— Коли вже йдеться про славу та добре ім’я, — відповів бакалавр, — то ваша милість дістане пальму першості серед усіх мандрівних рицарів. Автор подбав про те, щоб описати нам мужність вашої милості, відвагу, з якою ви кидалися на небезпеки, терпіння, що допомагало вам зносити невдачі, витривалість як у недолі, так і в ранах, і чесноту у вашому платонічному коханні до сеньйори доньї Дульсінеї Тобоської. Кому над усе подобається пригода з вітряками, що їх ваша милість прийняли за велетнів, кому опис двох військ, що, як потім виявилося, були двома отарами овець. Дехто каже, що з усього визначається звільнення галерників, а є такі, що вважають за найкраще ваше змагання з двома велетнями бенедиктинцями та хоробрим біскайцем. Учений нічого не лишив у своїй чорнильниці й розповів про все, — сказав Самсон, — і навіть про вибрики, які Санчо робив у ковдрі.

— У ковдрі я ніяких вибриків не робив, — відказав Санчо, — у повітрі — правда, і більше, ніж сам хотів би того.

— Скільки я собі це уявляю, — сказав Дон Кіхот, — у кожній людській історії є свої припливи й відпливи, а надто це стосується до історій рицарів, які не можуть містити тільки самі успіхи.

— До того всього, — відповів бакалавр, — дехто з читачів цієї історії каже, що вона розважала б їх більше, якби автор обминув хоч деякі з численних буханців, що припадали на долю сеньйора Дон Кіхота в різних пригодах.

— У цьому й полягає правда історії, — сказав Санчо.

— А проте їх можна було б обминути, — сказав Дон Кіхот, — бо нема чого писати про вчинки, які, не зміняючи ні в чому історичної правди, роблять героя поганим.

— Це так, — відповів Самсон, — та одна справа писати поетичний твір, а друга — прозу. Поет може говорити не те, що було, а те, що мало б бути, а історик описує події такими, якими вони дійсно були, не додаючи й не відкидаючи від правди нічого.

— Якщо цей сеньйор мавр наважився говорити правду, - знову промовив Санчо, — то напевне поміж буханцями мого пана є й моїх чимало, бо ніколи з його плечей не брали мірку, не вимірявши разом і все моє тіло. І в цьому нема нічого дивного, бо, як каже його милість, всі члени тіла повинні відчувати, як болить голова.

— Та й шахрай же ти, Санчо! — зауважив Дон Кіхот. — Коли ти схочеш, тобі ніколи не бракує пам’яті.

— Коли б я навіть і хотів забути про стусани, — сказав Санчо, — на це не погодилися б свіжі синці на моїх боках.

— Мовчи, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — і не перебивай сеньйора бакалавра. Я благаю його розказати, що говориться про мене в тій історії.

— І про мене, — додав Санчо, — бо вони кажуть, ніби я там один із головних пресонажів.

— Персонажів, а не пресонажів, приятелю, — виправив Самсон.

— Бач, іще один професор мови на мою голову! — сказав Санчо. — Проте кажіть далі, а то ми не кінчимо й за ціле життя.

— Нехай Бог пошле мені погане життя, Санчо, — відповів бакалавр, — коли ви не стоїте в цій історії на другому місці і коли немає таких, що їм над усе подобаються ваші розмови. Хоч дехто й має вас за надто довірливого, бо ви так дуже покладаєтесь на обіцянки сеньйора Дон Кіхота про губернаторство на острові.

— У нас іще є час, — сказав Дон Кіхот. — А ти, Санчо, тим часом старієш і набуваєш досвіду, що приходить із віком, і тобі буде зручніше й легше стати губернатором згодом, ніж тепер.

— Їй-богу, сеньйоре, — відповів Санчо, — якщо я не спроможуся губернаторувати на тому острові тепер, так не вийде з мене губернатора й тоді, коли я буду такий старий, як Мафусаїл[78]. Нещастя не в тому, що мені не стане розуму, щоб керувати ним, а в тому, що той острів пропав невідомо куди. Бачив я губернаторів, що, на мою думку, були гірші за мої чоботи, а проте їх звали «вельможними» і їли вони на сріблі.

— То були прості, а не острівні губернатори. Ті, що керують островами, мусять знати щонайменш граматику, — сказав Самсон.

— Граму то і я знаю, а ось «тика»[79] щось мені незрозуміло, — сказав Санчо. — Але здамося з губернаторством на волю Бога, що може кинути мене туди, де я йому найкраще слугуватиму. Головне, що мені подобається — це те, що автор каже про мене тільки доброзичливо. І, свідчуся званням доброго зброєносця, коли б він сказав щось образливе для мене, то нас почули б і глухі.

— Це було б уже дивно, — сказав Самсон.

Не встиг іще Карраско сказати ці слова, як вони почули іржання Росінанта. Дон Кіхот узяв це за добру прикмету й вирішив вирушити знову за три-чотири дні. Розказавши про свої наміри бакалаврові, він попросив у нього поради, звідки почати подорож. Той відповів, що, на його думку, найкраще було б поїхати до Арагонського королівства, де в місті Сарагосі через кілька днів призначено урочисте змагання на честь святого Хорхе. Там він зможе перемогти всіх арагонських мандрівних рицарів, а це є перемога над рицарями всього світу. Перед тим, на думку бакалавра, Дон Кіхотові треба було поїхати до Тобоса і побачитися з Дульсінеєю Тобоською. Бакалавр похвалив Дон Кіхота за надзвичайно гідне й високочесне рішення і просив тільки бути обережнішим у небезпеках, бо життя його належить, мовляв, не йому, а всім, кому він потрібний, щоб рятувати й допомагати в недолі.

Продовжуючи таку бесіду, вони визначили і час від’їзду — за тиждень. Дон Кіхот просив Самсона не казати нічого ні священикові, ні цирульникові, а особливо ключниці та небозі, щоб вони не заважали йому виконати таку почесну й славну ухвалу. Карраско обіцяв і зі свого боку просив Дон Кіхота повідомляти його при першій нагоді про все, що з ним траплятиметься. На цьому вони й розлучилися, і Санчо став збирати все потрібне до подорожі.

Про намір, який мав Самсон, умовляючи Дон Кіхота виїхати знову, буде розказано в цій історії далі, і діяв він за порадою священика й цирульника, з якими попереду дійшов згоди. Дні, що залишилися до від’їзду, Дон Кіхот і Санчо присвятили збиранню всього того, що їм здавалося і потрібним у подорожі, а ввечері, на шостий день, Дон Кіхот, порозумівшися з небогою та ключницею, а Санчо — з дружиною, непомітно для всіх виїхали.

Бакалавр провів їх із півмилі за село, і після цього вони попрямували до Тобоса. Дон Кіхот їхав на Росінанті, а Санчо на своєму старому Сірому, який віз і торбинки, напхані їжею, і гамана з грішми, що дав йому Дон Кіхот про всяк випадок. Прощаючись, Самсон обняв нашого рицаря і просив повідомляти його про всі щасливі й нещасні пригоди, щоб він міг радіти й сумувати вкупі з ними, як того вимагають закони дружби. Дон Кіхот обіцяв, Самсон повернув на село, а наші подорожні поїхали до великого міста Тобоса.

Коли Самсон поїхав, а Дон Кіхот та Санчо лишилися на самоті, Росінант почав іржати, а Сірий — ревти; обидва — рицар і зброєносець — прийняли це за добру ознаку та за щасливе віщування, хоч, правду сказати, осел ревів голосніше, ніж кінь, і це навіяло Санчові думку, що його доля буде краща, а успіхами він перевищить свого пана. Проїхавши якийсь час мовчки, Дон Кіхот сказав:

— Санчо, друже, ніч минає швидко, і вже стемніло більше, ніж нам треба, щоб удосвіта добратися до Тобоса. А я вирішив поїхати туди перед тим, як ставати до будь-якої пригоди. Там я здобуду благословення й дозвіл незрівнянної Дульсінеї, а з ними, певна річ, спроможуся вийти щасливо й з перемогою з кожної небезпечної пригоди, бо ніщо в світі не надає такої відваги мандрівним рицарям, як певність у прихильності їхніх дам.

— Я гадаю так само, — відповів Санчо, — та, на мою думку, вашій милості важко буде побалакати з нею або побачити її на самоті, а ще важче дістати благословення. Хіба що вона кине його вам крізь паркан, крізь який я бачив її першого разу, коли передавав листа, де писалося про ваші дурощі та божевілля в нетрях Сьєрра-Морени.