— А скільки років цій сеньйорі, що виховується на графиню? — спитав зброєносець Рицаря Лісу.

— П’ятнадцять, а може, років на два більше або менше. Але вона довга, як спис, і свіжа, як квітневий ранок, а здорова, як носій.

— Ці прикмети, — зауважив зброєносець Рицаря Лісу, — придатні не лише для графині, а й для німфи зеленого лісу. Який же голос мусить бути в неї, шельми!

На ці слова Санчо відповів дещо незадоволено:

— Вона зовсім не шельма; та й мати її не була нею. І говоріть увічливіше, бо хоч ваша милість і виховувалася серед мандрівних рицарів, що всі — сама ввічливість, слова ваші здаються мені не дуже чемними.

— О, як погано ваша милість розуміється на похвалі, — відповів зброєносець Рицаря Лісу. — Хіба ж ви не знаєте, що коли який-небудь рицар ловко вдарить списом бика на арені або хтось зробить що-небудь путяще, люди кажуть: «Ач, як ловко зробив, шельмин син!» Те, що здається доганою в цім слові, насправді — похвала. Зречіться, сеньйоре, дочок і синів, які не заслуговують того, щоб їхнім батькам прикладати такі похвали.

— Та я й зрікаюся, — відповів Санчо. — Щоб знову побачити дітей, я хочу звільнитися від цієї небезпечної посади зброєносця, на яку я вступив уже вдруге, засліплений і обдурений гаманцем із стома червінцями, що одного дня я знайшов у Сьєрра-Морені. Але, коли я думаю про це, мені легко зносити всі труднощі, які я терплю через свого пришелепуватого пана, а він, я знаю, божевільніший за звичайного рицаря.

— Тому-то й кажуть, що зажерливість лантух дере, — сказав зброєносець рицаря. — Коли вже дійшло до панів, так немає в світі божевільнішого пана, ніж мій. Мій пан, бач, хоче привести до розуму одного рицаря, що з’їхав із глузду, та й собі збожеволів і починає шукати такого, що коли його й знайде, то не знаю, чи не прийдеться йому по пиці.

— А чи не закоханий часом ваш пан?

— Еге ж. В якусь Касільдею Вандалійську. Та він шкутильгає не тільки на цю ногу.

— Немає такого шляху, — відповів Санчо, — де не було б колій та вибоїв. І коли правду кажуть, що знайти товариша в нещасті однаково, що знайти полегшення, то я можу радіти, що ваша милість служить такому ж панові, як і мій.

— Дурний та відважний, — сказав зброєносець, — а ще більший шахрай, ніж дурний і відважний.

— Про мого цього сказати не можна, — відповів Санчо. — Я скажу навіть, що в ньому немає ніякого шахрайства. Душа в нього чиста, як прозорий струмок; він не вміє зробити зла нікому, а добра хоче всім. У ньому немає ніяких хитрощів; кожне дитя може опівдні переконати його, що це ніч, і за цю щирість я й люблю його, як своє серце, і ніяк не наважусь кинути, незважаючи на всі його дурощі.

— А проте, — сказав зброєносець, — коли сліпий веде сліпого, обидва можуть упасти в яму. Нам усе ж таки краще вернутися додому та стати до роботи, бо ті, що шукають пригод, не завжди натрапляють на щасливі пригоди.

Під час розмови Санчо випльовував липку слину, і зброєносець Рицаря Лісу, помітивши це, сказав йому:

— Мені здається, що від балачок наші язики прилипли до горлянки, а при сідлі в мене висять дуже добрі ліки на це.

Підвівшись, він швидко вернувся з великим бурдюком вина і з пирогом. У цьому пирозі був запечений цілий кролик такого розміру, що Санчо здалось, ніби це цілий цап, не те, що цапеня.

— Оце ви возите таке з собою, сеньйоре?

— А що ж ви думаєте? — відповів той. — Хіба ж я який-небудь зброєносець, що вартий самого хліба та води? Я вожу з собою в торбинках при сідлі запаси кращі, ніж у генерала в поході.

Санчо не дав себе вдруге просити і, пхаючи собі в рот величезні шматки, сказав:

— Справді, ваша милість, ви вірний і відданий зброєносець, швидкий і лагідний, великий та великодушний, про що доводить ця вечеря, яка коли й не з’явилася сюди чарами, то в кожному разі так здається. Це не те, що я — злиденний і нещасний, що маю з собою тільки трохи твердого сиру, яким можна пробити череп велетневі, та чотири десятки ріжків і стільки ж лісових та волоських горіхів. І все це через скупість мого пана, бо, на його думку і згідно з положенням, якого він додержується, мандрівні рицарі повинні живитися самими сухими плодами та польовою травою.

— Клянуся честю, брате, — відповів зброєносець, — мій шлунок не пристосований до реп’яхів, кислиць та гірського коріння. Нехай усе це буде для наших панів з їхніми думками та рицарськими законами. Вони можуть їсти що хочуть, а я завжди вожу скриньку з їжею і про всякий випадок іще й цей бурдюк, який я так люблю, що раз у раз обіймаю його та цілую.

По цій мові він передав Санчові бурдюк, і Санчо перекинув його, притулив до рота і з чверть години дивився на небо, а напившись, схилив голову на один бік і, глибоко зітхнувши, сказав:

— О, яке ж гарне! Скажіть мені, сеньйоре, заклинаю вас найдорожчими для вас речами у світі, це вино з Сюдад Реаль?

— От молодець! — скрикнув той. — Вино справді не з іншого міста, і вже стареньке.

— Мені воно й так відоме, і від мене ви цього не сховаєте, — відповів Санчо. — Хіба це не добре, сеньйоре зброєносцю, що в мене зроду така здібність розбирати вина?

— Тому я й кажу, — сказав зброєносець, — що ми мусимо кинути шукання пригод і, маючи дома хліб, не повинні шукати тортів, а повернімось до своїх хатин.

Обидва зброєносці стільки розмовляли й стільки пили, що тільки сон зв’язав їм язики й припинив спрагу, яку задовольнити цілком було не можна. Вони так і поснули, обнявши обидва майже спорожнений бурдюк і з недожованими шматками в роті. Тут ми їх поки що й покинемо, щоб розказати про те, що сталося між Рицарем Сумного Образу й Рицарем Лісу.

Розмовляючи з Дон Кіхотом, Рицар Лісу між іншим сказав:

— Отже, сеньйоре рицарю, доля або, краще сказати, мій вибір примусили мене закохатися в незрівняну Касільдею Вандалійську. Я називаю її незрівняною тому, що ніде немає нікого, хто міг би рівнятися до неї хоч зростом тіла, хоч довершеністю вроди, хоч значністю. І ця Касільдея, про яку я вам оповідаю, за всі мої добрі думки та чесні наміри віддячила тим, що наражала мене на численні й великі небезпеки. Одного разу вона наказала мені викликати на бій славетну севільську велетку Хіральду[86], міцну та відважну, немов її зроблено з бронзи. Я прийшов, побачив, переміг. Далі вона звеліла мені зважити старовинні камені потужних гісандських биків[87] — робота, яку краще було б доручити виконати вантажникам, ніж рицарям. Ще далі вона сказала, щоб я кинувся вниз, у Кабрське провалля[88] — нечувана й жахлива небезпека! — і подав їй точні відомості, що робиться в тих темних глибинах. Нарешті, вона звеліла мені об’їхати всі провінції Іспанії і примусити всіх мандрівних рицарів, що подорожують по ній, визнати, що вона найкраща з усіх красунь на світі, а я — найвідважніший та найзакоханіший рицар. Вволяючи її бажання, я об’їхав більшу частину Іспанії і переміг багатьох рицарів, що насмілювались заперечувати мені. Але найбільше я пишаюся з перемоги над славетним рицарем Дон Кіхотом Ламанчським, якого після поєдинку я присилував визнати, що моя Касільдея вродливіша за його Дульсінею. А через це я вважаю себе переможцем над усіма рицарями в світі, бо всіх їх раніше переміг отой Дон Кіхот, і тепер, виходить, його слава перейшла до мене. Бо чим поважніший був переможений, тим більше величають переможця, і всі незліченні подвиги зазначеного Дон Кіхота вважають уже за зроблені мною.

Дон Кіхот здивовано слухав рицаря, тисячу разів хотів сказати йому, що він бреше, і тисячу разів мав це слово на самісінькому кінчику язика, але втримувався щосили, бажаючи примусити його самого признатися, що він каже неправду, і наприкінці спокійно сказав:

— Щодо ваших перемог над усіма мандрівними рицарями Іспанії й навіть цілого світу — я нічого не кажу, але я не певен, що ви перемогли Дон Кіхота Ламанчського. Може, це був хтось подібний до нього, хоч і таких небагато.