Та Дон Кіхот гадав одне, а Рицар Лісу інше, бо тепер думав він лише про те, щоб, як сказано, покласти собі припарки.

Бакалавр Самсон Карраско порадив Дон Кіхотові продовжувати свої рицарські вчинки внаслідок попередньої змови між ним, священиком і цирульником, яку вони склали, обмірковуючи засоби повернути нашого рицаря до мирного й спокійного життя дома, де його не турбували б ті нещасливі пригоди. На цій нараді було одноголосно ухвалено пропозицію Карраско дати Дон Кіхотові змогу виїхати ще раз (бо втримати його здавалось неможливим), а Самсон мусив був у вигляді мандрівного рицаря зустрітися з ним на дорозі, викликати до бою і перемогти. Це, гадали вони, буде зовсім легко. Перед боєм же вони мали домовитися, що переможений здасться на ласку переможця, який, подолавши Дон Кіхота, повинен був вимагати, щоб той вернувся додому і не виїздив із села два роки або до того часу, поки не дістане іншого наказу. Не було сумніву, що переможений Дон Кіхот, щоб не ламати рицарських законів, скориться і в своїй самотності або сам позбудеться свого божевілля, або їм пощастить добрати яких-небудь ліків проти його хвороби.

Самсон згодився, а на роль зброєносця запропонував свої послуги Томе Сесьяль — кум і сусід Санчо — весела й розумна людина. Самсон озброївся, як це вже говорилося, а Томе, щоб його не впізнав кум під час побачення, приладнав до свого носа ще штучний, і отак вони поїхали слідом за Дон Кіхотом і Санчо і зустрілися з ними в лісі, де сталося те, про що читав уважний читач.

Томе Сесьяль, побачивши, як погано кінчилися їхні бажання і до чого привела їхня подорож, сказав бакалаврові, що він вертає додому.

— Це ваше діло, — відповів Самсон, — але гадати, що я вернуся назад раніше, ніж поб’ю Дон Кіхота ломакою, значить гадати щось неймовірне. Тепер я шукатиму його не з бажання повернути йому розум, а виключно з почуття помсти, бо великий біль у боках не дозволяє мені бути милосерднішим.

Отак розмовляючи, вони дісталися села, де їм пощастило знайти лікаря, що почав лікувати бідолашного Самсона. Томе Сесьяль поїхав додому і покинув бакалавра обмірковувати свою помсту.

Веселий, вдоволений і радісний продовжував Дон Кіхот свою подорож, вважаючи себе після такої перемоги найвідважнішим мандрівним рицарем свого сторіччя. Всі пригоди, що могли трапитися з ним далі, він наперед уже вважав доконаними й доведеними до щасливого кінця. Він не надавав великого значення ні чаруванням, ані чарівникам, не згадував про силу побоїв, що доводилося йому діставати під час своїх рицарських пригод; забув про каміння, яким вибито йому половину зубів, про невдячність галерників і про зухвалість та дрючки янгуесців. Він казав сам собі, що, коли б добрати способу зняти чарування з сеньйори Дульсінеї, він не заздрив би тоді навіть найбільшому щастю, якого будь-коли зазнав або міг зазнати найвправніший мандрівний рицар минулих часів. Такі були в нього думки, коли Санчо сказав:

— Чи добрий то знак, сеньйоре, що я й досі бачу перед очима незвичайний ніс свого кума, Томе Сесьяля?

— А ти й справді думаєш, — спитав Дон Кіхот, — що Рицарем Лісу був бакалавр Карраско, а його зброєносцем — Томе Сесьяль, твій кум?

— Не знаю, як його сказати; знаю тільки, що те, що казав він про мою хату, жінку та дітей, міг сказати тільки він. Обличчя у нього, як не зважати на ніс, точнісінько обличчя Томе Сесьяля, яке я не раз бачив на селі й у себе вдома, а голос у нього такий, як і в того.

— Давай побалакаємо, Санчо, — відповів Дон Кіхот. — Під’їзди ближче. З якої рації бакалавр Самсон Карраско зі зброєю для нападу та зброєю для захисту почав би битися зо мною? Хіба ж я йому ворог? Чи мав він причину ставитися до мене так погано? І хіба ж він мій суперник чи фахівець військовий, що заздрить на славу, яку я здобув собі зброєю?

— А що скажемо ми, сеньйоре, про подібність цього рицаря, хоч би хто він був, до бакалавра Самсона Карраско, а його зброєносця — до Томе Сесьяля, мого кума? Якщо це чарування, то як можуть бути дві такі подібні одна до однієї людини?

— Це все хитрощі та витівки злих чарівників, що переслідують мене, — сказав Дон Кіхот. — Вони, знаючи про мою перемогу, подбали про те, щоб переможений рицар мав вигляд мого приятеля бакалавра. Вони заздалегідь врахували, що дружнє почуття, яке я до нього маю, ставши між вістрям мого меча і міццю моєї руки, заспокоїть мій справедливий гнів; отже, й залишиться живий той, хто обманом хотів позбавити мене життя. І, не зважаючи на все це, я розважаю себе тим, що все ж таки переміг свого ворога.

Поки вони розмовляли так, їх наздогнав чоловік, що їхав тим самим шляхом позад них на дуже гарній кобилі. На нім був плащ із тонкого зеленого сукна, облямований жовто-бурим оксамитом, а на голові — берет із такого ж самого оксамиту. Через плече висіла в нього мавританська крива шабля. Наблизившись, подорожній ввічливо привітався і, пришпоривши свою кобилу, хотів випередити їх, коли Дон Кіхот сказав йому:

— Сеньйоре чепуруне, якщо ваша милість їде тою дорогою, що й ми, і не дуже поспішає, я мав би за честь їхати вкупі з вами.

Подорожній стримав коня і, дивуючись, розглядав Дон Кіхота. Та якщо він здивовано дивився на Дон Кіхота, то Дон Кіхот іще більш здивовано дивився на зеленого вершника, що здавався йому людиною значною. На вигляд йому було років п’ятдесят, він мав орлине обличчя і напіввеселий-напівсерйозний погляд. Одне слово, і вбрання, і вигляд виявляли в ньому особу з великими статками. А вершник у зеленім подумав про Дон Кіхота Ламанчського, що такої людини і з такими манерами він іще ніколи не бачив. Вершника дивували й довге тіло коня Дон Кіхота, і високий зріст рицаря, і худорлявість та жовтість його обличчя, і його зброя, і поведінка, і постать, тобто загальна картина, давно вже не бачена в тій місцевості.

Дон Кіхот помітив увагу, з якою розглядав його подорожній, і в його замішанні прочитав його бажання. Оскільки рицар наш був дуже ввічливий і дуже любив робити всім приємне, то, перш ніж подорожній спитав його, він сам пішов йому назустріч, сказавши:

— Не дивуюсь, якщо вашу милість вразив мій вигляд, бо я знаю, що він незвичайний. Але ваша милість перестанете дивуватися, коли я скажу вам, як кажу тепер, що я один із тих рицарів, які, кажуть люди, шукають пригод. Я хотів воскресити померле вже рицарство і давно вже, спотикаючись тут, падаючи там, скинутий тут, підвівшись там, здійснив значну частину моїх бажань, допомагаючи вдовам, захищаючи одружених, сиріт і дітей, — тобто виконуючи природний обов’язок, властивий мандрівним рицарям. Своїми численними подвигами я заслужив на те, що про мене надруковано в усіх або майже в усіх державах світу. Історії моєї надруковано тридцять тисяч томів, а надрукують іще тридцять тисяч. Отже, щоб умістити все це в небагато слів чи навіть в одне слово, скажу, що я — Дон Кіхот Ламанчський, званий інакше Рицар Сумного Образу.

Промовивши це, Дон Кіхот замовк, а зелений вершник, судячи з того, що барився з відповіддю, здавалося, вагався, з чого почати. Нарешті, по довгій мовчанці він сказав:

— Із мого замішання, сеньйоре рицарю, вам пощастило вгадати моє бажання, але вам не пощастило розвіяти моє здивування, що його викликає ваш вигляд. Ви казали, сеньйоре, що, дізнавшись, хто ви, я перестану дивуватися. Навпаки, тепер я здивований і вражений іще більше. Як! Невже ж можливо, щоб на світі й досі були мандрівні рицарі і щоб існували друковані правдиві історії про їхні вчинки? Нехай благословенне буде небо, бо з появою історії, де, як каже ваша милість, надруковано про ваші високі та правдиві рицарські подвиги, забудуть незліченні книжки про вигаданих мандрівних рицарів. А цих історій був повний світ, і вони шкодили звичаям і підривали довіру до гарних книжок.

— Ну, вигадані чи ні історії про мандрівних рицарів — про це багато чого можна сказати, — зауважив Дон Кіхот.