Погонич, побачивши рішучість цієї озброєної примари, сказав йому:

— Зробіть ласку, мій сеньйоре, і з почуття милосердя дозвольте мені розпрягти мулів і сховатись разом із ними в безпечному місці раніше, ніж випустять левів. Бо якщо вони загризуть моїх мулів, я теж пропав на все своє життя. У мене нема нічого, крім цього фургона й мулів.

— О, маловірний, — відповів Дон Кіхот, — злазь, розпрягай і роби, що знаєш. Незабаром ти побачиш, що змарнував час і міг би уникнути цієї роботи.

Погонич зліз, нашвидку розпріг мулів, а доглядач левів голосно сказав:

— Будьте за свідків усі, хто тут є, що я відчиняю клітки й випускаю левів проти своєї волі. Я попереджаю також цього сеньйора, що все лихо і збитки, які заподіють тварини, слід поставити на його рахунок, а разом із тим і мою платню, і все, що мені належить. А ви, сеньйори, заховайтесь краще, поки я не відчинив іще клітки. Мені ж, я певний, вони не зроблять ніякого лиха.

Ідальго ще раз заходився переконувати рицаря не робити такого безумства. Дон Кіхот одповів, що знає, що робить.

— Тепер, сеньйоре, — звернувся Дон Кіхот до ідальго, — якщо ваша милість не хоче бути присутній при цій, по-вашому, трагедії, пришпорте свою кобилу та рятуйтеся в безпечнім місці.

Санчо, коли почув це, зі слізьми на очах став просити Дон Кіхота зректися свого наміру, бо проти такої пригоди і вітряки, і інші відважні подвиги, що чинив Дон Кіхот за своє життя, були дитячими іграшками.

— Ви ж гляньте, сеньйоре, — сказав Санчо, — тут немає ні чарування, ані чогось подібного. Я сам бачив крізь ґрати та щілини в клітці справжній лев’ячий пазур, і з цього пазуря видно, що лев, мабуть, більший за гору.

— Із переляку він може видатись тобі з половину земної кулі завбільшки, — відповів Дон Кіхот. — Одійди, Санчо, і якщо я помру, ти знаєш нашу колишню умову — біжи до Дульсінеї. Більше я нічого не скажу.

Вершник у зеленому плащі хотів був перешкодити Дон Кіхотові виконати свій намір, але побачив, що зброя їхня нерівна, і йому видалося нерозсудливим зчіплятися з божевільним, яким, на його думку, був Дон Кіхот, що знову почав напосідати на доглядача левів, повторюючи свої загрози. Це примусило ідальго підстьобнути свою кобилу, Санчо — Сірого, а погонича — своїх мулів, і постаратись од’їхати якомога далі, поки левів іще не випустили.

Санчо оплакував смерть свого пана, який, гадав він, цього разу неодмінно загине в лев’ячих пазурях, кляв свою долю і той час, коли йому спало на думку вернутися на службу до Дон Кіхота. Проте він не забував підганяти Сірого, намагаючись якнайдалі від’їхати від фургона.

Поки доглядач вагався, одчиняючи першу клітку, Дон Кіхот обмірковував, яким способом краще буде битися — верхи чи пішки — і, нарешті, вирішив битися пішки, бо побоювався, що Росінант може злякатися левів. Із цієї причини він зліз із коня, взяв списа, застромив руку в щит, добув із ножен меч і надзвичайно відважно й мужньо став перед фургоном.

Доглядач, побачивши, що Дон Кіхот уже приготувався і що йому доведеться таки випустити лева, щоб уникнути неласки відважного рицаря, одчинив навстіж двері першої клітки, де, як сказано, сидів величезний лев.

Перше, що той зробив, це перекинувся на спину і простягнув лапу, потім потягнувся весь, роззявив широко пащу, не поспішаючи позіхнув, промив собі язиком, у дві долоні завбільшки, очі і облизав морду. Після цього він висунув голову з клітки і почав роздивлятися на всі боки. Очі в нього блищали, як жар, і це видовище могло вжахнути саму відважність, але не Дон Кіхота.

Наш рицар пильно за ним стежив і чекав, поки він вийде з клітки, гадаючи, що в поєдинку він пошматує лева самими руками, бо так засліпило його ніколи ще не бачене божевілля. Але великодушний — більше ввічливий, ніж зухвалий — лев не звернув уваги на таку дитячу пиху і, зирнувши, як було сказано, в один і в другий бік, повернувся спиною, показав Дон Кіхотові стегна і цілком спокійно та флегматично знову простягся в клітці.

Дон Кіхот, коли побачив це, звелів доглядачеві вдарити його, щоб роздратований лев таки вийшов із клітки.

— Я не зроблю цього, — відповів доглядач, — бо перший, кого він пошматує після удару, це буду я сам. Вашій милості, сеньйоре рицарю, слід задовольнитися тим, що було, а то був верх відваги, і не слід у друге випробовувати свою долю. Двері клітки відчинені, лев міг вийти з неї, коли б захотів, і якщо він не вийшов досі, то не вийде й цілий день. Величність душі вашої милості виявилася цілком. Жоден відважний рицар, скільки я розуміюся на цьому, не повинен робити більше, як викликати на бій і чекати супротивника на бойовищі. Коли той не з’являється, на нього лягає неслава, а рицар, що чекав, уквітчується славою переможця.

— Це правда, — сказав Дон Кіхот, — зачиняй двері, друже, і будь найкращим свідком тому, що я, як ти бачив, зробив. А саме — коли ти відчинив клітку лева, я чекав його, він не вийшов, я знову чекав, він знову не вийшов і знову ліг. Більше я нічого не повинен робити. Геть чарування, і хай Бог допоможе розумові, правді і справжньому рицарству. Зачиняй, кажу тобі, а я тим часом подам знак утікачам та відсутнім, щоб вони могли почути про цей подвиг із твоїх уст.

Доглядач послухався, а Дон Кіхот, почепивши на кінчик списа хустку, що нею витирав з обличчя сироватку, почав гукати тих, що невпинно тікали, раз у раз оглядаючись. Санчо, коли побачив білу хустку, сказав:

— Нехай уб’ють мене, коли мій пан не переміг цих хижих тварин. Бач, він гукає нас.

Всі спинилися, побачили, що сам Дон Кіхот подає їм знак, і, трохи насмілившись, почали поволі наближатись до нього, аж поки виразно почули, як він їх гукає. Кінець кінцем, вони під’їхали до самого фургона, і тоді Дон Кіхот сказав погоничеві:

— Запрягайте ваших мулів, брате, і їдьте далі. А ти, Санчо, дай два червінці, один — йому, а другий — доглядачеві, як винагороду за те, що вони затрималися через мене.

— Я дам їх із великою охотою, — відповів Санчо, — але що сталося з левами? Живі вони чи ні?

Тоді доглядач докладно й поволі розказав, як кінчилася битва, і якнайкраще змалював мужність Дон Кіхота, постать якого так налякала лева, що той не наважився і не захотів виходити з клітки, хоч двері й були довго відчинені.

Після цього фургон поїхав своєю дорогою, а Дон Кіхот, вершник у зеленім плащі й Санчо теж поновили свою путь.

Десь о другій годині вдень доїхали вони до села й до садиби дона Дієго, якого Дон Кіхот називав Рицарем Зеленого Плаща.

Проживши тут чотири дні без ніяких пригод, ранком на п’ятий день Дон Кіхот і Санчо вирушили в дальшу путь.

Через два дні Дон Кіхот із Санчо дісталися річки Ебри, і бачити її Дон Кіхотові було дуже приємно. Дивлячись на її береги, на прозорість та розкіш її води і повільність її течії, він думав про тисячі речей.

Їдучи вздовж річки, рицар і зброєносець помітили маленький човен, що без весел і без інших снастей стояв у затишку, прив’язаний до дерева, яке росло на березі. Оглянувшись навкруги й нікого не побачивши, Дон Кіхот хутко зіскочив із Росінанта і звелів Санчо злізти із Сірого та добре прив’язати обох тварин до якогось дерева.

На запитання Санчо про причини такого наказу Дон Кіхот відповів:

— Той човен, Санчо, що перед нами, безперечно, не може бути чимось іншим, як тільки човном. Він кличе й запрошує мене сісти в нього і поїхати допомогти якомусь рицареві чи якійсь іншій значній особі, якій загрожує велика небезпека. Це цілком відповідає духові рицарських книжок та чарівників, які в них діють і говорять. Коли який-небудь рицар зазнає лиха й може позбутися його лише за допомогою іншого рицаря, — нехай той буде хоч за дві тисячі миль, а то й більше, — то чарівники несуть його на якійсь хмарі або посилають човна, в який він сідає, і, швидше як оком мигнути, переправляють повітрям чи морем туди, де потрібна його поміч. Із такою метою, о, Санчо, поставлено й тут цього човна, і це така сама правда, як те, що тепер день.