Найбільше дивувала герцогиню простота Санчо, що дозволяла йому вірити, ніби Дульсінея була зачарована, тоді як у цій справі чарівником був він сам.

Давши своїм слугам наказ, як і що робити, вони через шість днів після цього запросили Дон Кіхота й Санчо на полювання і взяли з собою стільки мисливців та доїжджаючих, скільки досить було б і для короля. Дон Кіхотові дали мисливську одіж, але він не захотів одягати її, відмовляючись тим, що незабаром йому доведеться повернутися до тяжких військових вправ і йому незручно возити з собою цілий гардероб убрання; Санчо подарували одіж із найтоншого зеленого сукна, і той охоче її взяв, мавши на думці продати її при першій нагоді.

Призначеного дня Дон Кіхот озброївся, а Санчо одягнувся у свою нову одіж, сів на осла, з яким він не хотів розлучатися, хоч йому й давали коня, і приєднався до загону доїжджаючих. Герцогиня вийшла в розкішному вбранні і Дон Кіхот із ґречності тримав за вуздечку її коня, хоч герцог і не хотів дозволити цього.

Кінець кінцем, вони приїхали в ліс, що ріс між двома високими горами, призначили, де стояти кожному, розташували по місцях мисливців, і почалося полювання з галасом, криками, гавкотінням собак і сурмлінням сурм, через які не можна було чути одне одного.

Герцогиня зійшла з коня і стала з гострою рогатиною там, де, як вона знала, звичайно проходять дикі кабани, Дон Кіхот і герцог теж посходили на землю і стали поруч неї, а Санчо влаштувався на своїм ослі позад усіх, боячись покинути його, щоб не трапилося часом із ним якого лиха. Не встигли вони стати на землю, а багато мисливців і слуг зайняти свої місця, як побачили, що на них мчить вигнаний собаками величезний кабан, вишкіривши ікла, а піна так і ринула з його рота. Помітивши його, Дон Кіхот просунув руку в щит, поклав другу на меч і вийшов назустріч кабанові, так само зробив і герцог зі своєю рогатиною, а герцогиня випередила б їх, якби чоловік не затримав її.

Санчо, побачивши таку велетенську тварину, зіскочив з осла, кинувся щосили навтіки, а потім почав дертися на високого дуба. Та коли він зліз уже до половини і вхопився за віть, щоб лізти вище, лиха пригода спіткала його — віть уломилася, і Санчо, падаючи, повис на гілках зовсім низько над землею. Опинившися в такому становищі, почуваючи, як рветься його зелена одіж, якою він зачепився за віть, і гадаючи, що страшенна тварина дістане його, коли кинеться сюди, Санчо зняв такий галас, що всі, хто не бачив його, подумали, що він уже в кабана в зубах.

Коли кабан звалився під ножами мисливців, Дон Кіхот, пізнавши голос Санчо, повернув голову й побачив, що той висить догори ногами на дубі, а поруч стоїть Сірий, який не покинув його в нещасті.

Дон Кіхот підійшов і відчепив Санчо, а той, почуваючи себе вільним і на землі, глянув на свою подерту одіж і засумував, бо йому здавалося, що це багате вбрання коштувало цілий маєток. Тим часом величезну тушу вбитого кабана навантажили на в’ючного осла і, вкривши його на ознаку перемоги стеблами розмарину та миртовим гіллям, повезли до розставлених у лісі наметів, де мисливців чекали столи і такий розкішний, і з такою силою страв обід, що з нього самого можна було бачити багатство й вельможність тих, хто його давав.

Пообідавши, вони вийшли з намету в ліс і провели день, оглядаючи різні ділянки. Заходила ніч, що саме й сприяла намірам герцога та його дружини. Присмерком, уже зовсім уночі, раптом здалося, що ліс з усіх чотирьох кінців запалав, і там, і тут розляглися звуки незчисленних сурм та інших військових інструментів, наче лісом проходило багато загонів кінноти, а потім залунали нескінченні вигуки «лелілі», як кричать звичайно маври, кидаючись у бій.

Сурми й ріжки сурмили, барабани били тривогу, флейти, свистіли; все це сталося відразу й так бучно, що хіба нечулі люди могли б не перелякатися. Герцог був уражений, герцогиня — стривожена, Дон Кіхот — здивований, Санчо тремтів, і навіть ті, хто знав про цей жарт, оторопіли. Злякавшись, усі замовкли, і в цей час до них під’їхав в убранні диявола поштар, що замість сурми сурмив у величезний кривий ріг, а той видавав гострі й неприємні звуки.

— Гей, брате поштарю, — сказав герцог, — хто ви такий і звідки? І що то за військо, що, здається, йде лісом?

— Я — диявол, шукаю Дон Кіхота Ламанчського, — відповів поштар гучним і страшним голосом. — Люди, що там їдуть, — шість загонів чарівників, які на тріумфальній колісниці везуть незрівнянну Дульсінею Тобоську. Вона їде зачарована в супроводі чемного француза Монтесіноса, що розкаже Дон Кіхотові, як можна зняти з неї чари.

— Якби ви були диявол, як ви кажете і про що свідчить ваша зовнішність, — сказав герцог, — ви одразу пізнали б рицаря Дон Кіхота Ламанчського, бо ось він стоїть перед вами.

— Їй-богу, — сказав диявол, — честю присягаюся, я й не вгадав цього. У мене в голові стільки різних думок, що про головне, заради чого я приїхав сюди, я й забув.

Диявол, не злазячи з коня, втупив очі в Дон Кіхота і сказав:

— До тебе, Рицарю Левів, послав мене нещасний, але хоробрий рицар Монтесінос і доручив переказати, щоб ти чекав його на тому місці, де я тебе знайду, бо він везе з собою так звану Дульсінею Тобоську і хоче розказати, як звільнити її від чар. А тому, що я виконав доручення, то мені нема чого лишатися тут.

Сказавши це, він засурмив у свій незвичайний ріг, повернувся і, не чекаючи відповіді, поїхав. Герцог звернувся до Дон Кіхота:

— Ви гадаєте чекати тут, ваша милосте?

— А чому ні? — спитав той. — Я чекатиму, відважний і певний своєї сили, хоч би мене атакувало все пекло.

— А я, якщо побачу ще такого диявола і з таким рогом, то шукайте мене не тут, а у Фландрії, — мовив Санчо.

Тим часом усе темнішало, і в лісі зайнялось багато вогників, що мигтіли, як мигтять у небі сухі випари землі, перед очима нашими, немов обертаючись на летючі зорі. Одночасно почувся страшенний гуркіт, наче від коліс великих фургонів, що, кажуть, так риплять та скриплять, що від цього тікають вовки та ведмеді. До цієї бурі приєдналася друга, ще дужча — здавалося, немов по всіх чотирьох кінцях лісу одночасно відбуваються бої чи сутички, бо з одного боку гуркотіли гармати, з другого — гримало безліч рушниць, навкруги лунали голоси вояків, а здаля лунали бойові окрики маврів. Сурми, роги, барабани, флейти, гармати, рушниці, а найбільше — страшне рипіння коліс фургона, творили всі разом такий гучний та жахний шум, що Дон Кіхот, щоб терпіти його, мусив зібрати всю свою мужність.

Аж ось до них під’їхала колісниця на рипучих колесах. Цю колісницю тягло дві пари лінивих волів, укритих чорними попонами. До кожного рогу їх був прив’язаний палаючий факел. На колісниці стояв високий ослін і на ньому сидів поважний дід із бородою, білішою від снігу й такою довгою, що вона сягала йому аж до поперека. На ньому була широка, з чорної клейонки мантія; його супроводило двоє страхіть теж у клейончатій одежі і з такими обличчями, що Санчо, тільки глянувши на них, заплющив очі, щоб удруге їх не бачити. Порівнявшися з місцем, де всі стояли, поважний дід підвівся зі свого ослона і вголос сказав:

— Я — вчений Ліргандо, — і колісниця після цього поїхала далі, а дід не сказав більше жодного слова. Слідом за нею під’їхала друга колісниця з другим старим дідом на ослоні, і коли з його наказу візник спинив воли, дідусь не тихше за першого промовив:

— Я — вчений Алькіфе, великий приятель Урганди Невідомої, — і поїхав далі.

Незабаром так само з’явилася ще одна колісниця, але той, хто сидів на ній, був не старий, як попередні, а міцний чолов’яга, неприємний на вигляд. Під’їхавши, він теж устав і хрипко сказав:

— Я — чарівник Аркалаус, запеклий ворог Амадіса Гальського і всієї його родини, — та й собі проїхав далі.

Всі три колісниці незабаром спинилися й стали неподалік, після чого стихло й рипіння їхніх коліс. І відразу ж натомість залунала надзвичайно ніжна мелодійна музика.