— Сеньйоре Кіхадо (так звався він при здоровому розумі, коли був мирним ідальго, а не мандрівним рицарем), хто призвів до цього вашу милість?

Але Дон Кіхот відповідав на всі запитання історіями з роману. Тоді добряга скинув з нього панцер і, переконавшись, що на тілі в нього не було ні ран, ні крові, підняв його з землі і насилу посадив на свого осла, гадаючи, що на ослі їхати спокійніше. Він позбирав також усю зброю і навіть уламки списа, поклав їх на Росінанта і, взявши коня за поводи, а осла за оброть, попростував до села, обмірковуючи безладні речі, що їх казав Дон Кіхот.

Не менше задуманий їхав і Дон Кіхот; сильно побитий та пошарпаний, він ледве тримався на ослі і час від часу посилав до неба такі зітхання, що селянин знову спитав, що в нього болить. А Дон Кіхот пригадував різні оповідання, відповідні до його пригод, і, забувши вже Балдуїна, згадав про мавра Абіндарраеса, що його полонив капітан Антекерської фортеці Родріго де Нарваес і повіз із собою до Антекери. Отже, коли селянин спитав його, він відповів те, що казав полонений Абенсерахе Родрігові де Нарваесу в «Історії Діани» Хорхе де Монтемайора, яку йому доводилось читати, дуже влучно пристосовуючи його слова до свого становища.

Почувши таку купу нісенітниць і зрозумівши, що його сусід з’їхав із глузду, селянин прискорив ходу, щоб мерщій дістатися додому та збутися Дон Кіхота з його балаканиною.

Наприкінці своєї промови Дон Кіхот сказав:

— Знайте, ваша милосте, сеньйоре дон Родріго де Нарваес, що прекрасна Харіфа, про яку я згадував, тепер стала Дульсінеєю Тобоською. Заради неї я робив, роблю й робитиму найславетніші рицарські подвиги, які тільки були, є і будуть у цілому світі.

На це селянин відповів:

— Але дивіться, сеньйоре, о, лишенько мені, я зовсім не Родріго де Нарваес і не маркіз Мантуанський, а Педро Алонсо — ваш сусід; а ваша милість — шановний ідальго сеньйор Кіхада, а не Бальдовінос чи Абіндарраес.

— Я знаю, хто я такий, — сказав Дон Кіхот, — і знаю, що можу бути не тільки тим, про кого я казав, а й усіма дванадцятьма перами[28] Франції чи навіть дев’ятьма світовими героями, бо мої подвиги переважають їхні, і всіх укупі й кожного зокрема.

Отак розмовляючи, вони смерком допленталися до села, але селянин хотів в’їхати туди, коли буде зовсім темно, щоб ніхто не побачив ідальго таким побитим і на такій поганій верховій тварині.

Аж ось час видався йому слушним, і вони під’їхали до дому Дон Кіхота саме тоді, коли там сиділи священик із цирульником — великі його приятелі — і розмовляли з ключницею. Ключниця була сумна й казала:

— Що за нещастя трапилося з моїм паном? Як гадаєте ви, сеньйоре ліценціате Педро Перес? (Так звався священик). Вже шість днів немає ні його, ні коня, ні щита, ні списа, ні зброї. Лишенько мені! Я думаю, — це така ж правда, як і те, що я народилася, щоб умерти, — що його спантеличили оті кляті рицарські книжки, які він увесь час читав. Пригадую собі, він часто казав, що хоче стати мандрівним рицарем і піти в світи, шукаючи пригод. Хай усі чорти заберуть книжки, що згубили найкращий у цілій Ламанчі розум!

Небога казала те саме й додавала ще:

— Знаєте, сеньйоре Ніколас, мій дядько часто читав ці жахні книжки по два дні й дві ночі підряд, а після цього кидав книжку, хапався за меч і починав рубати стіни. А як утомиться, то каже, що вбив чотирьох велетнів із башту завбільшки і що піт, який із нього тече, — то кров із ран, які він дістав під час бою. А потім він випивав кухоль холодної води, знову ставав здоровий і спокійний і казав, що ця вода — дорогоцінний напій, який йому приносить учений, великий чарівник Ескіфе[29], його приятель. Та в усьому я сама винна, бо я ж мусила повідомити вас про божевілля дядька, щоб ви вилікували його раніше, ніж усе це сталося, та попалили всі ті нечисті книжки.

— Я те саме кажу, — промовив священик, — і на доказ цього не пізніше як завтра ми віддамо ці книжки під суд. Там їх засудять спалити, щоб вони ще кого не довели до такого, як мого бідного приятеля.

Дон Кіхот із селянином чули ці розмови, і селянин, остаточно переконавшись, що його сусід хворий, голосно сказав:

— Одчиніть, будь ласка, сеньйорові Бальдовіносові, пораненому маркізові Мантуанському та сеньйорові маврові Абіндарраесу, що його полонив одважний Родріго де Нарваес, капітан Антекери.

На ці слова всі вибігли з хати і, впізнавши хто дядька, хто свого пана, хто приятеля, підбігли його обняти. Але Дон Кіхот, що ніяк не міг злізти з осла, сказав:

— Чекайте ви! Мене тяжко поранено через мого коня. Покладіть мене на ліжко і покличте якнайшвидше вчену Урганду. Хай вона огляне та вигоїть мої рани.

— Чи ж не казала я? — вигукнула ключниця. — Серце підказало мені, на яку ногу шкутильгає мій пан. Заходьте в добрий час, ваша милосте, ми й без вашої Ургади[30] знаємо, чим вас полікувати. Хай прокляті будуть, кажу, нині й навіки рицарські книжки, що довели до цього вашу милість!

Дон Кіхота поклали на ліжко, оглянули його і не знайшли ніяких ран, а він казав, що впав із Росінанта під час бою з десятьма найбільшими та найвідважнішими в світі велетнями.

— Та, та, та! — сказав священик. — Вже й велетні завелися. Присягаюся, що попалю їх завтра ще до вечора.

Дон Кіхота закидали безліччю запитань, але він нічого не відповідав і просив тільки дати йому поїсти та поспати, бо цього, мовляв, він найбільш потребує. Так і зробили, а священик після цього почав розпитувати селянина, вимагаючи подробиць про те, як він знайшов Дон Кіхота.

Той розповів йому все, не обминаючи й нісенітниць, що їх увесь час верз Дон Кіхот.

Це іще більше переконало священика, що треба додержати свого слова, і другого ж ранку він прийшов до Дон Кіхота разом зі своїм приятелем, цирульником Ніколасом.

Дон Кіхот іще спав. Священик попросив небогу дати йому ключі від помешкання, де були книги — причина всього зла, і та зробила це дуже охоче. Всі вони ввійшли туди і знайшли там більше як сто великих томів у дуже добрих оправах.

Священик наказав цирульникові подавати йому книжки одну по одній, щоб, розглядаючи їх, вибрати ті, що не заслуговують огненної кари.

— Ні, — мовила небога, — не можна милувати жодної, бо всі вони винуваті. Треба через вікно поскидати їх на купу на подвір’ї та всі спалити або зробити з них багаття на задвірку, щоб тут не чадило.

Те саме казала й ключниця, — так їм обом хотілося знищити ці ні в чому не повинні книжки. Та священик не згоджувався на це і хотів спершу прочитати хоч їхні назви.

Поки вони були в бібліотеці, Дон Кіхот почав гукати:

— Сюди, сюди, славне рицарство! Тут треба показати міць ваших славних рук, бо царедворці перемагають у турнірі.

Коли прийшли до Дон Кіхота, він уже встав із ліжка і, вигукуючи якісь безглузді слова, рубав і колов мечем направо й наліво так завзято, неначе й не спав ніколи. Його схопили і знову силоміць поклали на ліжко; тоді він трохи вгамувався і звернувся до священика:

— Безперечно, сеньйоре архібіскуп Турпін[31], сором нам, що звемо себе дванадцятьма перами, залишати бій і відмовлятися від перемоги на користь двірських рицарів після того, як ми, мандрівні рицарі, перші три дні здобували всі нагороди.

— Заспокойтеся, куме, — сказав священик, — можливо, доля зміниться, і, програвши вчора, ми зможемо виграти завтра. Тим часом подбайте краще про своє здоров’я, бо ви, якщо навіть і не поранені, потребуєте відпочинку.

— Я не поранений, — відповів Дон Кіхот, — тільки, безперечно, побитий і розбитий. Цей негідник — дон Рольдан[32] — змолотив мене дубовим дрюком, бо він заздрить, що тільки я можу мірятися з ним відвагою. Але не буду я Рейнальд Монтальбанський, коли, вставши з цього ліжка, не поквитаюся з ним, незважаючи на всі його чари. А тепер нехай дадуть мені поїсти — бо я знаю, що цього мені найбільше треба.