— Сміливіше, сміливіше, мій сеньйоре: все це дурниці, і пригоду закінчено без ніякої шкоди та клопоту, як це видно з напису, що висить на тому списі.

Герцоги були такі задоволені веселим і втішним закінченням пригоди з Долорідою, що вирішили й далі жартувати з людиною, яка так щиро вірила в жарти. Отже, розказавши свій план і давши слугам та васалам вказівки, як поводитися з Санчо, коли він з’явиться на острів як губернатор, другого дня після польоту на Клавіленьо герцог сказав Санчо, щоб той їхав на острів, де жителі чекають його, як дощу в травні.

Санчо виїхав у супроводі сили людей, одягнений в судову одіж; поверх неї був іще дуже широкий плат із темно-рудого камлоту, а на голові — шапочка з тієї самої матерії. Їхав він на мулі, в сідлі з короткими стременами, а позаду з наказу герцога ішов Сірий під в’ючним сідлом і в шовковій блискучій збруї. Санчо раз у раз повертав голову і дивився на свого осла, товариства якого він не проміняв би й на німецького імператора. Прощаючись із герцогом та герцогинею, він поцілував їм руки і, хлипаючи, дістав благословення від свого пана, який благословляв його зі слізьми.

Отже, Санчо з усім своїм почтом прибув до одного з найкращих містечок, що належали герцогові й де було близько тисячі мешканців. Звалося воно, як йому сказали, острів Баратарія. Коли вони під’їхали до міста, назустріч їм вийшла вся міська рада, дзвонили дзвони, і людність радісно вітала його.

Після цього йому з багатьма церемоніями передали ключі містечка й проголосили незмінним губернатором острова Баратарії. Убрання, борода, округлість і невеличкий зріст нового губернатора вразили не тільки всіх тих, що не знали, як сталася ця справа, а й тих, що знали про неї, а таких було чимало. Санчо посадили в судове крісло, і дворецький герцога сказав:

— На цьому острові, сеньйоре губернаторе, є стародавній звичай: той, хто бере його під владу, повинен відповісти на одне запитання — воно заплутане і розв’язати його важко. З відповіді з’ясовується розум нового губернатора, і народ знає тоді, радіти чи сумувати з приводу його приїзду.

Поки дворецький казав це, Санчо роздивлявся на маленькі й великі літери, написані на стіні проти його крісла. Не вміючи читати, він спитав, що то були за малюнки.

— Сеньйоре, — сказали йому, — тут написано й відзначено день, коли ваша світлість прийняли цей острів у володіння, і напис каже таке: сьогодні, такого-от числа, місяця й року, узяв під владу цей острів сеньйор дон Санчо Панса, нехай володіє він ним багато років.

— А кого називають тут дон Санчо Панса? — спитав Санчо.

— Вашу милість, — відповів дворецький, — бо на наш острів не ступав інший Панса, крім того, що сидить на цьому кріслі.

— Тоді затямте собі, друже, що у мене немає титулу «дон» і його не мав ніхто з мого роду. Мене звуть просто Санчо Панса; Санчо звали мого батька й діда, і всі вони були Панси без ніяких донів. Здається, на цьому острові більше донів, як каміння. Та годі; може, якщо мені доведеться бути тут губернатором понад чотири дні, я повиполюю цих донів, що через свою численність повинні обридати, як москіти. Давайте сюди ваше запитання, сеньйоре дворецький, і я відповім на нього як можу краще, не вважаючи на те, сумуватиме чи не сумуватиме народ.

Під цей час у залу ввійшло два чоловіки, один у селянському вбранні, а другий — одягнений, як кравець, і в руках у нього були ножиці. Кравець сказав:

— Сеньйоре губернаторе, я й цей селянин прийшли до вас у такій справі: вчора цей добрий чоловік прийшов до мене в майстерню — бо я, з дозволу присутніх, із кравців кравець — і, давши шмат сукна, спитав, чи можна зробити з нього шапку. Я обміряв сукно і сказав, що можна. Він, певне, гадав, що я хочу вкрасти лишок сукна, і попросив мене подивитися краще й сказати, чи не вийде з нього двох шапок. Я вгадав його думки і відповів, що вийде; він, їдучи все далі в своїх клятих підозріннях, прикладав нові й нові шапки, а я казав «так», і отак ми дійшли аж до п’ятьох шапок. Сьогодні він якраз прийшов по них, я даю їх йому, а він не хоче платити гроші за роботу та ще вимагає, щоб я віддав йому його сукно або заплатив за нього.

— Чи так це все, брате? — запитав Санчо.

Так, сеньйоре, — відповів селянин. — Але нехай він покаже вашій милості ті п’ять шапок, що він зробив.

— Залюбки, — сказав кравець, негайно засунув руку під плащ і витяг з-під нього п’ять шапок, надіті на п’ять пальців його руки.

— Ось п’ять шапок, що їх замовив цей добрий чоловік, і, присягаюся Богом та моїм сумлінням, у мене не лишилося й клаптика сукна. Нехай подивляться ремісничні інспектори.

Всі присутні засміялися з великого числа шапок і незвичайної справи, а Санчо, подумавши, сказав:

— Мені здається, що нема чого гаяти часу на цю справу, слід тільки звернутися до здорового глузду, і ось мій вирок: кравець не дістане платні за роботу, селянин не одержить свого сукна, шапки віддати на користь в’язням — і все.

Вирок викликав сміх, але наказ губернатора був виконаний. Потім перед ним з’явилися діди, один з яких держав у руці очеретину, немов ціпок. Той, що був без ціпка, сказав:

— Сеньйоре, кілька днів тому, щоб прислужитися та й зробити добре діло, я позичив цьому доброму чоловікові десять ескудо золотом з тією умовою, щоб він повернув їх мені, як тільки я йому скажу. Минуло багато часу, я не вимагав грошей, щоб не призвести його до ще гірших злиднів. Та мені здалося, що він не думає платити свій борг, і тоді я кілька разів нагадав йому про це. А він не тільки не повертає грошей, а навіть заперечує, що взагалі будь-коли брав їх у мене, а якщо й брав, то давно вже віддав. У мене немає свідків ні на те, що я позичив йому гроші, ні на те, що він повернув їх, бо він їх не повертав. Я хотів би, щоб ваша милість примусили його заприсягтися, і якщо він заприсягнеться на тому, що повернув гроші, я дарую йому борг і перед Богом і перед людьми.

— Що ви скажете на це, діду з ціпком? — спитав Санчо.

— Я визнаю, що брав у нього гроші, — відповів той. — Але нехай ваша милість схилить жезл, і, якщо він вимагає від мене присяги, я ладен заприсягтися на вашому жезлі, що справді віддав йому гроші.

Губернатор схилив жезл, старий віддав свій ціпок другому дідові, щоб той подержав його під час присяги, і присягнувся, схрестивши на жезлі руки, що з рук в руки віддав ті десять ескудо, які позичав і які позичальник вимагає тепер знову.

Тоді великий губернатор спитав кредитора, що може він сказати на слова свого супротивника. Старий сказав, що винуватець, безперечно, каже правду, бо він вважає його за порядну людину, і що він сам, певне, забув, коли та як повернено йому гроші, і що надалі він більше їх не вимагатиме.

Винуватець узяв свій ціпок і, похнюпившись, вийшов із зали. Санчо бачив, як він вийшов, не сказавши ні слова, звернув увагу на лагідність позивача, схилив голову на груди, приклав вказівний палець правої руки до брів і до носа й, поміркувавши якийсь час, підвів голову і звелів покликати до себе діда з ціпком, що вже пішов. Коли старого привели, Санчо подивився на нього й сказав:

— Дайте ваш ціпок, чоловіче добрий: він мені потрібний.

— Із великою охотою, сеньйоре, ось він, — відповів старий і дав ціпок.

Санчо взяв його і, передавши другому дідові, сказав:

— Ідіть собі з Богом, бо вам уже сплачено борг.

— Мені? — спитав той. — Та хіба ця очеретина коштує десять ескудо золотом?

— Коштує, — сказав губернатор, — а як ні, то я найдурніший губернатор у світі, і ви зараз побачите, чи досить у мене розуму, щоб керувати цілим королівством.

І він звелів тут же перед усіма розломити ціпок. Ціпок розламали і всередині знайшли десять ескудо золотом. Всі були здивовані й уважали свого губернатора за нового Соломона. На запитання, як саме довідався він, що в очеретині заховано десять ескудо, Санчо відповів, що коли він побачив, як винуватець перед присягою передав свого ціпка позивачеві, а заприсягнувшись, зараз же взяв його, то йому спало на думку, що гроші були в ціпку.