— Не знаю, кому я заперечував, сказавши, що ваша мати погано вихована.

— Можете гудити мене скільки вам завгодно, — втрутилася його добродушна теща. — Шарлотту з шиї в мене ви зняли і повернути її не зможете. Тож тут — моя перевага.

Шарлотта від щирого серця розсміялася при думці, що чоловік не може її позбутися. Нехай приндиться на неї скільки йому завгодно, оголосила вона переможно, а житимуть вони все одно разом. Більш життєрадісну натуру, ніж місіс Палмер, — з незмінно веселим настроєм, упертим бажанням завжди і всюди бути щасливою, — уявити було неможливо. Підкреслена байдужість, грубість і буркотливість чоловіка анітрохи її не дратували, і, коли він гудив або лаяв її, вона тільки весело сміялася.

— Містер Палмер такий дивак! — пошепки повідомила вона Елінор. — Він завжди в поганому настрої.

Елінор після деяких спостережень не була схильна повірити, що він і справді такий непоправний буркотун і погано вихований нечема, яким силкувався себе виставити.

Мабуть, характер у нього зіпсувався після того, як він, подібно до багатьох інших чоловіків, уторопав, що з невідомої причини віддав перевагу вроді і тепер має вкрай дурноверху жінку, — Елінор знала, що такі помилки є поширеним явищем, і розумна людина довго не бідкається з того приводу. Ні, вирішила вона, це зневажливе ставлення до всіх і паплюження всього, на що він дивиться, скоріше є бажанням вирізнитися з-поміж інших людей, показати свою перевагу над ними. Саме це бажання не було якимось дивним чи рідкісним, але способи, якими він цього досягає, хоч би як успішно вони доводили його безперечну перевагу над невихованістю чи грубістю, не додавали йому привабливості ні в чиїх очах, окрім його дружини.

— О, мила міс Дешвуд, — сказала місіс Палмер через кілька хвилин, — я хочу просити вас і вашу сестричку про величезну послугу. Чи не могли б ви приїхати до Клівленда погостювати на Різдво? Благаю вас! І приїжджайте, щоб застати Вестонів. Ви і уявити не можете, яка я буду щаслива! Дорогоцінний мій, — звернулася вона до чоловіка, — а ви б не заперечували, щоб міс Дешвуд і міс Маріанна погостювали в Клівленді?

— Звісно, — відповів він із зневажливою усмішкою. — Інакше навіщо б я приїхав до Девонширу?

— Ну от! — вигукнула місіс Палмер. — Як бачите, містер Палмер запрошує вас. І відмовити ви не можете!

Але вони обидві поспішно і рішуче відповіли відмовою.

— Та ні ж бо! Ви обов’язково повинні приїхати і приїдете. Я знаю, вам у нас дуже сподобається. І Вестони приїдуть. Усе буде чудово. Ви і уявити не можете, яке чарівне місто Клівленд! І у нас зараз так весело, адже містер Палмер весь час їздить графством, щоб заручитися підтримкою на виборах до парламенту. І до нас обідати з’їжджається багато людей, яких я раніше і в очі не бачила! Це просто пречудово! Але ж бідолаха! Це його так стомлює! Йому ж треба всім сподобатися!

Елінор ледве стримала усмішку, погодившись із тим, що таке завдання є справою вельми важкою.

— Як пречудово буде, — вела далі Шарлотта, — коли він стане членом парламенту, чи не так? Я так сміятимуся! Так утішно, що на всіх його листах ставитиметься «Ч. П.»! Але знаєте, він каже, що моїх листів ні за що позначати не стане. У жодному разі, каже він. Правда ж, містере Палмер?

Містер Палмер немов і не чув її.

— Знаєте, він терпіти не може писати! — продовжувала вона. — Каже, що це просто жахливо!

— Ні, — сказав її чоловік, — я ніколи такої безглуздості не казав. Не приписуйте мені власні вади.

— Ось! Бачите, який він смішний дивак! І так завжди! Іноді він по півдня зі мною не розмовляє, а потім як скаже що-небудь, і таке смішне! Про що завгодно!

Коли вони віддалилися до вітальні, місіс Палмер надзвичайно здивувала Елінор, висловивши переконання, що містер Палмер, поза всяким сумнівом, їй дуже сподобався.

— Авжеж, — відповіла Елінор, — він такий люб’язний!

— Ну ось… Я така рада. Я знала, що він вам сподобається, — він же такий ввічливий! І ви містеру Палмеру надзвичайно подобаєтеся, як і ваша сестричка, повірте мені. І ви навіть уявити не можете, як він засмутиться, якщо ви не приїдете до Клівленда. Я просто зрозуміти не можу, чому ви відмовляєтеся!

Елінор знову була змушена відхилити її запрошення і змінила тему, щоб покласти край новим умовлянням. Вона подумала, що місіс Палмер, як сусідка Віллоубі, напевно, краще обізнана про вдачу і репутацію Віллоубі, ніж Мідлтони, чиє знайомство з ним було поверховим. А їй дуже хотілося отримати від кого-небудь таке підтвердження його чеснот, яке дало б змогу не хвилюватися за Маріанну. Вона почала з того, що спитала, чи часто вони приймають містера Віллоубі в Клівленді і чи добре вони знайомі.

— Ну звичайно ж! Я прекрасно його знаю, — відповіла місіс Палмер. — Правда, я жодного разу з ним словом не перемовилася. Але я постійно бачу його в Лондоні. Якось так випадало, що я ні разу не приїздила до Бартона, коли він гостював у Алленхемі. Мама якось бачила його тут раніше, але я гостювала в мого дядька у Веймуті. Втім, ми, напевно, часто бачилися б із ним у Сомерсетширі, якби, на жаль, не бували там у різний час. Якщо не помиляюся, він рідко живе в Комбе, але однаково містер Палмер, мені здається, не їздив би до нього, адже він, як ви розумієте, належить до опозиції, та і дорога туди від нас така довга! Знаю-знаю, чому ви про нього розпитуєтеся: ваша сестричка виходить за нього заміж. Я страшенно рада, бо тоді вона буде моєю сусідкою!

— Бігме, — сказала Елінор, — вам відомо про це набагато більше, ніж мені, якщо у вас є причини чекати цього шлюбу.

— І не кажіть мені нічого! Ви ж знаєте, всі тільки про це і говорять! Запевняю вас, я почула про це проїздом у Лондоні.

— Мила місіс Палмер, цього не може бути!

— Даю вам слово. Вранці в понеділок я зустріла полковника Брендона на Бонд-стріт, коли ми вже зовсім зібралися в дорогу, і він мені все розповів.

— Ви мене вкрай здивували! Полковник Брендон розповів вам про це? Ні, тут якесь непорозуміння. Я не можу собі уявити, щоб полковник Брендон, навіть коли б це була правда, визнав за потрібне повідомляти цю новину особі, для якої вона аніскілечки не цікава.

— Проте, запевняю вас, усе так і було. І я розкажу вам по порядку. Коли ми зустрілися, він обернувся і пішов нас проводжати; ми заговорили про мою сестру і зятя, слово по слову, і я йому сказала: «Я чула, полковнику, що в Бартонському Котеджі поселилися родички сера Джона, і мама пише, що дочки всі дуже гарні, і одна з них виходить за містера Віллоубі з Комбе-Магни. Скажіть, це правда? Ви ж повинні знати, раз ви щойно з Девонширу!»

— І що ж відповів полковник?

— Та так — майже нічого. Тільки по його очах було видно, що так воно і є. Які ж тут можуть бути сумніви! Я просто в захваті! А коли весілля?

— Сподіваюся, містер Брендон був у доброму здоров’ї?

— О, так! І в повному від вас захваті. Він так і сипав похвалами на вашу адресу.

— Його добра думка мені лестить. Він, мабуть, чудова людина, і я знаходжу його приємним з усіх поглядів.

— І я теж! Найчарівніша людина, і як шкода, що він такий серйозний і такий нудний! Мама каже, що і він закоханий у вашу сестричку. Можу вас запевнити, що коли це так, то це велика для неї втіха, бо він майже ніколи ні в кого не закохується.

— Містера Віллоубі добре знають у вашій частині Сомерсетшира? — спитала Елінор.

— О, так! Надзвичайно добре! Тобто, здається, з ним мало хто знайомий, тому що до Комбе-Магни так далеко! Але запевняю вас, усі вважають його чарівним. Де б містер Віллоубі не з’являвся, він усіх зачаровує, так і передайте вашій сестричці. Слово честі, вона просто щасливиця, що виходить за нього заміж. Ну, звичайно, і він щасливець: адже вона просто диво, і вродлива, і така мила, і могла б вибрати кого завгодно! Втім, я зовсім не думаю, що ви багато поступаєтеся їй красою, запевняю вас. Я гадаю, ви обидві надзвичайно чарівні. І, звісно, містер Палмер тієї ж думки, хоча вчора ми так і не домоглися, щоб він у цьому признався.