Старий глянув на юнака і, стуливши долоні, зробив кілька дивних жестів над його головою. А тоді забрав овець і подався своєю дорогою.

Над містечком Таріфою височить стара фортеця, зведена ще маврами. Якщо видертись на її мури, можна побачити майдан, крамничку пекаря й навіть Африку.

Мелхіседек, король Салему, сів цього дня на фортечному мурі й відчув на обличчі подих леванту. Вівці вовтузились неподалік, побоюючись нового господаря й схвильовані раптовою переміною. Вони ж бо хотіли лиш їжі й води.

Мелхіседек стежив за невеличким кораблем, який поволі покидав порт. Він більше ніколи не побачить цього юнака, як не бачив Авраама відтоді, коли взяв з нього десятину у винагороду. Але така вже була його робота.

Богам не судилося мати бажань, тому що боги не мають Особистих Леґенд. Проте король Салему дуже хотів, щоб юнак досягнув успіху.

«Шкода, що він скоро забуде моє ім’я», — подумав він. «Треба було ще раз його повторити. Тоді, згадуючи про мене, він би згадував Мелхіседека, короля Салему».

Зніяковівши, він глянув на небеса: «Я знаю, Господи, що все це марнота марнот. Але старому королю іноді кортить попишатися собою».

«Яка дивна ця Африка», — подумав юнак.

Він сидів у таверні, подібній до всіх інших таверн на вузеньких вуличках міста. Кілька чоловіків палили гігантську люльку, передаючи її з рук у руки. Він уже встиг надивитися на чоловіків, які прогулювалися парами, на жінок у паранджах і на мулл, які піднімалися на верхи мінаретів і починали там голосити — тоді всі навколо падали на коліна й припадали чолом до землі.

«Ритуал невірних», — сказав він упівголоса. В церкві, ще дитиною, він завжди вдивлявся в образ святого Сантьяґо Матамороша на білому коні, з витягненим із піхов мечем, в оточенні постатей, подібних до цих, які заклякли у нього в ногах. Юнакові стало кепсько й дуже самотньо. Невірні мали зловісний вигляд.

Крім того, поспішаючи в подорож, він забув про одну річ — дрібничку, яка, проте, може серйозно завадити йому в пошуках скарбу: в цій країні всі розмовляють по-арабськи.

Підійшов власник таверни, й юнак показав йому на напій, який подали до сусіднього столу. Виявилося, що це гіркий чай. Юнак волів би випити вина.

Проте не це мало б його тепер турбувати. Йому слід думати тільки про скарб, про те, як його добути. Після продажу овець у нього в кишені з’явилося доволі грошей, а юнак знав, що гроші чародійні — хто їх має, той ніколи не буває самотнім. Незабаром, — може, за кілька днів, — він уже буде біля Пірамід. Той старий, в якого стільки золота на грудях, не став би йому брехати заради якихось шести овечок.

Старий говорив про знаки. Перетинаючи море, хлопець багато про це думав. Так, старий знав, що каже — за час, проведений у полях Андалузії, юнак уже звик орієнтуватися за знаками неба й землі. Він знав, що з’ява певного птаха свідчить про присутність неподалік змії, а певні кущі означають, що поблизу є вода. Цьому його навчили вівці.

«Якщо Бог так добре керує вівцями, то він керуватиме й людиною», — подумав він і заспокоївся. Чай уже не здавався таким гірким.

— Ти хто? — запитали його по-іспанському.

Хлопцеві відлягло від душі. Щойно він подумав про знаки й ось уже хтось з’явився.

— Ти що, знаєш іспанську? — поцікавився він.

Незнайомець виявився приблизно одного віку та зросту з юнаком і був одягнений по-західному, хоча колір шкіри й виказував у ньому тутешнього.

— Тут майже всі говорять по-іспанському. До Іспанії лише дві години кораблем.

— Сідай, я частую, — запропонував юнак. — І замов мені вина. Цей чай такий гидкий.

— В цій країні немає вина, — відповів незнайомець. — Воно заборонене релігією.

Тоді юнак сказав, що йому треба добратися до Пірамід. Він вже хотів був розповісти і про скарб, але стримався. Ануж цей араб зажадає частину скарбу за те, що покаже дорогу. Він пригадав, що старий йому радив ніколи не обіцяти того, чого ще й сам не маєш.

— Якщо можеш, проведи мене туди. Я тобі заплачу.

— А знаєш, де це?

Юнак помітив, що поруч, уважно прислухаючись, стоїть власник таверни. Його це занепокоїло. Але араб може провести його до Пірамід, тож шкода втратити таку нагоду.

— Треба перейти через цілу Сахару, — сказав незнайомець. — А для цього потрібні гроші. Хотів би я знати, чи в тебе їх досить.

Хлопцеві здалося це дивним. Але він довіряв старому, який казав, що коли ти прагнеш чогось, цілий всесвіт приходить тобі на поміч.

Він витяг з кишені гроші й показав їх арабові. Власник таверни теж підійшов подивитися. Вони перекинулись кількома словами по-арабськи. Власник був незадоволений.

— Ходімо звідси, — сказав незнайомець. — Він каже, щоб ми забиралися геть.

Юнак зрадів. Він підвівся, щоб розрахуватись, але власник його схопив і почав щось вигукувати. Юнак був міцний

— але ж він не в своїй країні. Врешті його новий приятель сам відштовхнув власника й витягнув хлопця надвір.

— Він захотів твоїх грошей, — пояснив приятель. — Тут не те, що в інших містах Африки. Танжер — це порт, а в портах завжди повно злодіїв.

Йому можна було довіряти. Адже він допоміг у скрутну хвилину. Юнак знову витягнув гроші з кишені й перерахував.

— Завтра вже будемо біля Пірамід, — пообіцяв приятель, забираючи гроші. — Треба лиш купити двох верблюдів.

Вони попрямували вузенькими вуличками Танжеру. Скрізь були прилавки з товарами. Невдовзі вони опинилися посеред великого майдану, де був базар. Тисячі людей торгувалися, продавали щось, купували; все було впереміш

— овочі й кинджали, килими й люльки. Проте юнак не спускав ока зі свого попутника, — адже той мав усі його гроші. Він хотів був попросити їх назад, але подумав, що це буде негречно. Він же не знає звичаїв цього дивного краю.

«Пильнуватиму за ним», — вирішив він. Тим паче, що був кремезніший.

Раптом у гущі товарів він помітив розкішного меча. Піхви були посріблені, а держак оздоблений самоцвітами. Юнак вирішив, що купить меча, вертаючися з Єгипту.

— Запитай-но, скільки цей меч коштує, — звернувся він до приятеля. І враз збагнув, що таки відволікся на пару секунд, розглядаючи меча.

Серце стислося йому в грудях. Боявся обернутися, бо вже знав, що він побачить. Ще якусь хвилю дивився на прекрасного меча, а тоді озирнувся.

Довкола був базар, метушня, галас, килими, горіхи, зеленина, мідні таці, жінки в паранджах, аромати дивних товарів..., але ніде, ніде він не бачив обличчя свого попутника.

Хлопець ще сподівався, що той загубився випадково. Вирішив почекати, — може, він ще повернеться. Тим часом на верх сусіднього мінарету вибрався мулла й розпочав молитву; всі, хто був на базарі, попадали навколішки, припали чолом до землі й підхопили спів. Пізніше, наче колонія працьовитих мурашок, згорнули свій крам і прилавки й порозходились.

Сонце теж почало хилитися додолу. Юнак стежив за ним, доки воно не сховалося за білими будиночками, які оточували майдан. Ще зранку, коли сонце сходило, він був на іншому континенті, був чабаном, мав шістдесят овець і чекав зустрічі з дівчиною. Зранку, йдучи знайомими полями, він знав усе, що могло з ним скоїтись.

Але тепер, коли сонце заходить, він уже в іншій країні, чужинець у чужій землі, який навіть мови її не знає. Він вже не пастух, і в нього немає нічого, навіть грошей, щоб повернутися назад і почати все спочатку.

«І все це сталося між сходом і заходом сонця», — подумав юнак. Йому було жаль себе, бо іноді життя міняється так різко, що заскакує тебе зненацька.

Йому зробилося до сліз прикро. Він ніколи не плакав, навіть перед власними вівцями. Але на базарі не було нікого, й він був так далеко від дому.

Хлопчина заридав. Він заридав тому, що Бог був несправедливий і таким ось чином віддячував тим, хто повірив у сни. «Я був щасливий зі своїми вівцями, та й інших робив щасливими. Люди радо мене вітали ще звіддаля. А тепер мені сумно й самотньо. І що далі? Я озлюся й перестану довіряти людям, бо один з них мені зрадив. Зненавиджу тих, хто розшукав свій скарб, бо свого власного ніколи не знайду. І задовільнюся тим, що маю, бо я надто малий, щоб підкоряти світ».